справа №359/856/21
провадження № 22-ц/824/194/2023
головуючий у суді І інстанції Тандир О.В.
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
19 вересня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Лащевської Д.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 28 вересня 2021 року за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО-ХОЛДИНГ МС» про стягнення заборгованості за договором оренди,
В С Т А Н О В И В:
У лютому 2021 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ТОВ «АГРО-ХОЛДИНГ МС» про стягнення заборгованості за договором оренди, в якому вказала, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 11 лютого 2020 року № 1-188 (спадкова справа № 174/2019) вона прийняла спадщину після смерті ОСОБА_2 , до складу якої увійшла земельна ділянка площею 4,8400 га, кадастровий номер: 3222784800:00:017:0011.
Вказана земельна ділянка знаходилася у користуванні ТОВ «АГРО-ХОЛДИНГ МС» на підставі договору оренди землі від 1 січня 2016 року, укладеного між ОСОБА_2 , та відповідачем (далі - договір оренди).
Відповідно до п. 8 договору оренди договір оренди зберігає свою чинність для нового власника у випадку відчуження об`єкту оренди орендодавцем.
Зазначала, що неодноразово зверталася раніше до відповідача з приводу виконання останнім зобов`язань за договором оренди, в тому числі щодо виплати орендної плати, однак, отримала відповідь, що виплата орендної плати та обговорення всіх інших питань можливе лише при досягненні домовленості щодо укладення договору оренди на новий строк та умовах визначених відповідачем.
Позивач вказувала, що згідно п. 38 договору оренди у разі, якщо орендар продовжує користуватись земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку дії даного договору він автоматично поновлюється на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Відповідно до отриманих відповідей на адвокатський запит від 26 березня 2020 року позивачу стало відомо, що відповідач надалі використовує земельну ділянку позивача, але не виплачує орендну плату після поновлення строку дії договору.
Так, за умовами п. 9 договору оренди, орендна плата вноситься орендарем у розмірі 25 500 грн, за перших два роки оренди (2016-2017 роки), і у розмірі 18 635 грн, за 2018 рік. Згідно п. 11 договору оренди орендна плата вноситься до 30 грудня 2017 року за весь період дії даного договору. При продовженні договору після закінчення строку - до 30 грудня кожного поточного року.
Таким чином, вже після поновлення строку дії договору оренди, відповідач зобов`язаний був сплатити 50 000 грн, за 2019-2020 роки, проте орендну плату не сплатив.
Враховуючи викладене, позивач, посилаючись на ст.ст. 525, 526, 610, 612 ЦК України, ст. 13 Закону України «Про оренду землі» просила суд стягнути з відповідача на її користь 51 000 грн, заборгованості за орендною платою за договором оренди землі від 1 січня 2016 року, 1 034,23 грн інфляційних втрат за невиконання грошового зобов`язання та 785,93 грн трьох відсотків річних.
Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 28 вересня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено повністю.
Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що у п. 8 договору сторони чітко зазначили, що договір набирає чинності з моменту його підписання строком на 3 роки і діє цей договір до 31 грудня 2018 року. Вказує, що в судовому засіданні позивач і відповідач жодним чином не заперечували, що протягом всього строку дії договору користувалися правами та виконували обов`язки передбачені договором, а тому, жодного спору з приводу цього під час всього розгляду справи не було. Сторони договору належним чином досягли згоди з усіх його істотних умов та чітко вказали в договорі про час (термін, календарну дату) початку перебігу та закінчення строку договору, що суд першої інстанції залишив поза увагою.
Зазначає, що відповідач виконуючи вимоги чинного законодавства та умови договору не міг просто припинити використовувати земельну ділянку покинувши її, а зобов`язаний був належним чином передати земельну ділянку позивачу та вчинити інші дії вказані в договорі.
Посилається на порушення норм процесуального права, оскільки суд першої інстанції, не здійснив відкладення розгляду справи за відсутності інформації про вручення позивачу повідомлення про дату, час і місце судового засідання, а потім при розгляді справи по суті, суд відмовив у задоволенні всіх клопотань, які подавалися позивачем та її представником, з тих підстав, що вони заявлені після закриття підготовчого провадження.
15 грудня 2023 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від Директора ТОВ «АГРО-ХОЛДИНГ МС» - Остапенка О.І., в якому він просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Вказує, що позивач ані у позовній заяві, ані під час судового розгляду, ані у апеляційній скарзі не надає доказів використання відповідачем земельної ділянки.
Звертає увагу, що ні волевиявлення відповідача, ні волевиявлення орендодавця на поновлення договору не було, а тому договір не міг автоматично поновитися на той самий строк і на тих самих умовах.
За результатами автоматизованого розподілу справи від 8 листопада 2021 року визначено колегію суддів у складі судді-доповідача ОСОБА_3, суддів Білич І.М., Слюсар Т.А.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 6 червня 2023 року звільнено ОСОБА_3 з посади судді Київського апеляційного суду у зв`язку із поданням заяви про відставку.
У зв`язку з неможливістю суддею-доповідачем ОСОБА_3 продовжувати розгляд судової справи № 359/856/21, відповідно до пункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду та підпункту 5.4 пункту 5 Розділу II Засад використання автоматизованої системи документообігу Київського апеляційного суду, на підставі заяви судді ОСОБА_3, погодженої заступником голови суду Крижанівською Г.В., призначено повторний автоматизований розподіл цивільної справи. За результатами автоматизованого розподілу справи визначено колегію суддів у складі судді-доповідача Писаної Т.І., суддів Журби С.О., Приходька К.П.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 13 червня 2023 року прийнято до свого провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено до розгляду на 4 липня 2023 року о 10 год. 15 хв.
Згідно з ч. 7 ст. 33 ЦПК України невирішені судові справи за вмотивованим розпорядженням керівника апарату суду, що додається до матеріалів справи, передаються для повторного автоматизованого розподілу справ виключно у разі, коли суддя (якщо справа розглядається одноособово) або суддя-доповідач із складу колегії суддів (якщо справа розглядається колегіально) у передбачених законом випадках не може продовжувати розгляд справи більше чотирнадцяти днів, що може перешкодити розгляду справи у строки, встановлені цим Кодексом.
Частиною 12 статті 33 ЦПК України передбачено, що у разі зміни складу суду на стадії підготовчого провадження розгляд справи починається спочатку, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом. У разі зміни складу суду на стадії розгляду справи по суті суд повторно розпочинає розгляд справи по суті, крім випадку, коли суд ухвалить рішення про повторне проведення підготовчого провадження.
Тому, оскільки попереднім складом суду було розпочато розгляд справи по суті, новий склад суду повторно розпочинає розгляд справи по суті.
У судовому засіданні, яке відбулось 04 липня 2023 року стороною позивача було подано два клопотання про виклик свідка та дослідження аудіозапису відповідно до ст. 238 ЦПК України.
Відповідач проти задоволення таких клопотань заперечив.
Згідно з ч. 1-4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Як убачається із матеріалів справи, в суді першої інстанції на стадії підготовчого засідання у Бориспільському міськрайонному суді позивач відповідні клопотання про надання чи здобуття таких доказів у спростування заперечень відповідача з часу відкриття підготовчого засідання відповідно до ухвали цього суду від 04 лютого 2021 року не заявляв. Судом першої інстанції було призначено на стадії підготовчого провадження два судові засідання 05 квітня та 11 травня 2021 року, на яких позивач відповідні клопотання також не заявляв. 11 травня 2021 року Бориспільським міськрайонним судом було постановлено ухвалу про направлення справи за підсудністю до Макарівського районного суду, який повідомив сторін про призначення розгляду справи на 02 серпня 2021 року о 14 годині. Сторони були належним чином повідомлені, що підтверджено рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, конвертом з відмітко, довідкою про причини повернення/досилання (а.с. 123, 124). Як убачається із причини повернення повідомлення позивачці зазначено: "адресат відсутній за вказаною адресою".
За змістом пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України відмітка про відсутність особи за адресою місця проживання вважається врученням судової повістки цій особі.
Тож, наведена норма права дає підстави вважати, що врученою судова повістка вважається в день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, що узгоджується з висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17, від 12 лютого 2019 року у справі № 906/142/18 та постановах Верховного Суду від 27 лютого 2020 року у справі №814/1469/17, від 01 квітня 2021 року у справі № 826/20408/14, від 09 липня 2020 року у справі № 751/4890/19), від 10 листопада 2021 року у справі № 756/2137/20.
З наведеного можна зробити висновок, що позивач відповідно до процесуального закону вважається належним чином повідомленою про дату, час і місце розгляду справи судом першої інстанції.
02 серпня 2021 року судом першої інстанції було закрите підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 03 вересня 2021 року. Представником позивача до суду було направлене клопотання від 31 серпня 2021 року про збільшення позовних вимог. Клопотання про здобуття нових доказів (виклик свідків та відтворення звукозапису) не заявив. Саме судове засідання було відкладене у зв`язку з неявкою сторін спору на 28 вересня 2021 року.
Лише у судовому засіданні, яке відбулось 28 вересня 2021 року стороною позивач було заявлене клопотання про повернення до підготовчого судового засідання з метою здобуття нових доказів. Судом було відмовлено у задоволенні відповідного клопотання з підстав неможливості повернення до підготовчого судового засідання, оскільки не відбулось чергової зміни складу суду. Також, відмовляючи у задоволенні безпосередньо клопотань про допит свідка та відтворення звукозапису суд першої інстанції вказав на те, що позивачем не було подано таких клопотань разом із позовною заявою, позивач була належним чином повідомлена про підготовче засідання, однак сторона позивача до суду не з`явилась та клопотань не подавала. Відтак, визнав неповажними причини пропуску строку для подання відповідних клопотань.
Перевіряючи наявність підстав для задоволення відповідного клопотання на стадії апеляційного провадження та обґрунтованість відмови судом першої інстанції у задоволенні відповідного клопотання колегія апеляційного суду виходила з наступного.
Відповідно до п. 2, 4 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи і подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Відповідно до ст. 83 наведеного Кодексу сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Положеннями ч. 1 ст. 84 ЦПК України також передбачено, що учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
Доводи апеляційної скарги про обмеження судом першої інстанції в Макарівському суді можливості заявити такі клопотання є безпідставними, оскільки підставою для залучення нових доказів після закриття підготовчого провадження є не сам факт формального заявлення такого клопотання, а наведення обґрунтованих причин неможливості їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від позивача.
Не наведено також виключних, виняткових обставин, які дають право апеляційному суду відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України залучити відповідно нові докази за клопотанням позивача на стадії апеляційного провадження. Ураховуючи наведене у задоволенні заявлених позивачем клопотань про виклик свідків та заслуховування аудіозапису на стадії апеляційного провадження слід відмовити.
Аналогічних висновків щодо обмеженої можливості залучення нових доказів на стадії апеляційного провадження дотримується Верховний Суд (див., наприклад, постанову від 14 квітня 2020 року у справі №331/7487/15-ц).
19 вересня 2023 року на адресу Київського апеляційного суду від представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Литвин М.А. надійшло клопотання про долучення до матеріалів справ акта прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 14 липня 2023 року.
Згідно з ч. 2 ст. 365 ЦПК України вирішення питання щодо поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції та питання про витребування доказів вчиняються з дотриманням прав всіх учасників справи висловити свої міркування або заперечення щодо їх вчинення.
Сторона позивача в судовому засіданні підтримала клопотання та просила долучити до матеріалів справи відповідні докази.
Сторона відповідача не заперечувала проти задоволення клопотання про долучення до матеріалів справ акта прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 14 липня 2023 року.
Вирішуючи клопотання про необхідність приєднання до матеріалів справи нових доказів колегія апеляційного суду дійшла висновку про задоволення клопотання про долучення до матеріалів справ акта прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 14 липня 2023 року з урахуванням відсутності заперечень щодо долучення такого доказу до матеріалів справи від іншої сторони.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник - адвокат Литвин М.А. просили апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Представник відповідача ТОВ «АГРО-ХОЛДИНГ МС» - адвокат Балацько М.В. просив апеляційну залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Суд перевірив доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах його апеляційного оскарження та дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Щодо доводів апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення суду, а саме відсутність позивача у судовому засіданні, в якому було відкрито та закрито підготовче провадження у справі.
Порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового, передбачені ч. 3 ст. 376 ЦПК України. Зокрема такими підставами є випадки, коли:
1) справу розглянуто неповноважним складом суду;
2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими;
3) справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою;
4) суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі;
5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні;
6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу;
7) суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Як вбачається зі змісту апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що суд першої інстанції, з незрозумілих причин не здійснив відкладення розгляду справи за відсутності інформації про вручення позивачу повідомлення про дату, час і місце судового засідання та в подальшому при розгляді справи по суті відмовив у задоволенні всіх клопотань, які подавалися позивачем та її представником, з тих підстав, що вони заявлені вже після закриття підготовчого провадження.
Колегія суддів вважає такі твердження ОСОБА_1 необґрунтованими, оскільки апелянт не доводить неналежне повідомлення сторони позивача про розгляд справи, а посилається лише на відсутність інформації про вручення позивачу повідомлення про дату, час і місце судового засідання у матеріалах справи.
Так, матеріалами справи встановлено, що у лютому 2021 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ТОВ «АГРО-ХОЛДИНГ МС» про стягнення заборгованості за договором оренди (а.с. 1-21, Т.1).
Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 4 лютого 2021 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання на 5 квітня 2021 року о 9 год. 00 хв. (а.с. 24-25, Т. 1).
Відповідно до довідки Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 5 квітня 2021 року судове засідання по справі не відбулося, наступне судове засідання призначено на 11 травня 2021 року о 13 год. 45 хв., про що представник позивача був повідомлений під особистий підпис (а.с. 38-39, Т.1).
3 квітня 2021 року позивачем ОСОБА_1 було направлено до суду першої інстанції відповідь на відзив (а.с. 44-51, Т.1).
7 травня 2021 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Литвин М.А. подав до суду клопотання про забезпечення проведення судового засідання призначеного на 11 травня 2021 року у режимі відео конференції поза межами суду за участі представника позивача, яке ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 травня 2021 року було задоволене (а.с. 110-112, Т.1).
Відповідно до журналу судового засідання від 11 травня 2021 року у підготовчому засіданні були присутні представник позивача та представник відповідача (а.с. 114-115, Т. 1).
Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 травня 2021 року задоволено клопотання відповідача про передачу справи на розгляд іншого суду за підсудністю (а.с.116-117, Т.1).
Ухвалою Макарівського районного суду Київської області від 2 серпня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду у судовому засіданні на 3 вересня 2021 року (а.с. 130, Т. 1).
Так, в матеріалах справи відсутні докази отримання стороною позивача інформації про одне судове засідання, яким було закрито підготовче провадження у справі, однак позивач в своїй апеляційній скарзі зазначає, що це єдине засідання, про яке їй не було відомо. Однак судом апеляційної інстанції було надано вище у цій постанові оцінку причинам неотримання відповідних повідомлень. Тому колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги про наявність обов`язкових підстав для скасування рішення суду першої інстанції, а саме з підстав порушення судом норм процесуального права у відсутність в матеріалах справи доказів отримання повідомлення позивачем про одне судове засідання, не може слугувати як обов`язкова підстава для скасування оскаржуваного рішення.
Відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив із того, що державна реєстрація права оренди не здійснювалася, а відтак право оренди у відповідача на земельну ділянку позивача не виникло. Також судом першої інстанції роз`яснено право звернення позивача щодо захисту у інший спосіб, передбачений ст. 1212 ЦК України за умови доведення обставин безпідставного використання відповідачем земельної ділянки.
Колегія суддів вважає, що такі висновки суду є законними та обґрунтованими, відповідають обставинам справи та вимогам закону з огляду на наступне.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Як вбачається із матеріалів справи та було встановлено судом, що згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 11 лютого 2020 року № 1-188 позивач успадкувала після смерті діда ОСОБА_2 земельну ділянку площею 4,8400 га, кадастровий номер: 3222784800:00:017:0011, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва у межах Мотижинської сільської ради Макарівського району Київської області (а.с. 7).
Право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за позивачем у порядку спадкування 11 лютого 2020 року, про що свідчить витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 8).
Судом також було встановлено, що 1 січня 2016 року між ТОВ «АГРО-ХОЛДИНГ МС», як орендарем та спадкодавцем позивача ОСОБА_2 , як орендодавцем, був укладений договір оренди землі (далі - договір оренди), відповідно до умов якого орендодавець зобов`язався передати а орендар прийняти в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,8400 га, кадастровий номер: 3222784800:00:017:0011, у межах Мотижинської сільської ради Макарівського району Київської області (а.с. 9-11).
Згідно п. 8 договору оренди договір набирає чинності з моменту підписання строком на 3 роки до 31 грудня 2018 року. Договір оренди зберігає свою чинність для нового власника у випадку відчуження об`єкта оренди орендодавцем.
Як передбачено п. 9 договору оренди, орендна плата вноситься орендарем у розмірі 25 500 грн за перших два роки оренди (2016-2017 роки) і у розмірі 18 635 грн за 2018 рік. Згідно п. 11 договору орендна плата вноситься до 30 грудня 2017 року за весь період дії даного договору. При продовженні договору після закінчення строку - до 30 грудня кожного поточного року.
Згідно п. 38 договору оренди у разі, якщо орендар продовжує користуватись земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку дії даного договору він автоматично поновлюється на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Позивач зверталася до відповідача з приводу виконання останнім зобов`язань за договором оренди, в тому числі щодо виплати орендної плати, однак, відповідач надавав відповіді про відсутність підстав для виплати орендної плати (а.с. 12-19).
Право оренди за вказаним вище договором в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно позивачем не зареєстровано, що підтвердив представник позивача в судовому засіданні.
Як вбачається з довідки Мотижинської сільської ради Макарівського району Київської області від 24 вересня 2020 року, з 1 січня 2019 року земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,8400 га, кадастровий номер: 3222784800:00:017:0011, у межах Мотижинської сільської ради Макарівського району Київської області у користуванні відповідача не перебувала (а.с. 83 зворот).
Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги колегія апеляційного суду зважає на ту обставину, що на законодавчому рівні встановлені чіткі і однозначні вимоги щодо форми і змісту договору оренди землі.
На час укладення договору оренди (1 січня 2016 року) стаття 6 Закону України "Про оренду землі" (далі по тексту Закону №161-XIV) передбачала, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами і договором оренди землі. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Згідно зі статтею 795 ЦК України, за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Відповідно до частини першої статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Статтею 124 ЗК України (у редакції, що діяла на час укладення договору від 1 січня 2016 року) встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди.
Відповідно до статті 17 Закону № 161-XIV (в редакції Закону N 191-VIII (191-19) від 12 лютого 2015 року, яка діяла на час укладення договору оренди) було передбачено, що об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.
Умова щодо передачі об`єкта оренди орендарю орендодавцем у строки та на умовах, що визначені у договорі оренди землі, за актом приймання-передачі, була передбачена у редакції закону, що передувала укладенню договору оренди, що є предметом цього спору, а саме до 12 лютого 2015 року.
5 грудня 2019 року Законом № 340-IX частину першу статті 19 Закону № 161-XIV доповнено нормою про те, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права.
Переважною більшістю правовідносин, урегульованих нормами цивільного законодавства, є відносини, у яких забезпечується правомірна поведінка їх суб`єктів та нормальна реалізація ними суб`єктивних прав і виконання суб`єктивних обов`язків.
Тому і строки у таких правовідносинах є строками здійснення суб`єктивних цивільних прав та виконання обов`язків.
Це загальне правило закріплене у статті 631 ЦК України, зокрема що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.
Договір набирає чинності з моменту його укладення.
У частині третій статті 640 ЦК України в редакції Закону № 1878-VI від 11 лютого 2010 року, що діє з 1 січня 2013 року, визначено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Разом із цим у частині п`ятій статті 6 Закону № 161-XIV (доповнено на підставі Закону від 11 лютого 2010 року № 1878-VI) визначено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Тобто з 1 січня 2013 року державній реєстрації підлягав не сам договір оренди, а право оренди земельної ділянки.
Можна зробити висновок, що договір оренди земельної ділянки є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та його підписання у встановленій простій письмовій формі, якщо інше не узгоджено між сторонами, тобто дотримання сторонами вимог статей 638, 759 та 792 ЦК України та статті 15 Закону 161-ХIV.
З моменту укладення договору оренди землі в орендодавця виникає зобов`язання передати орендарю земельну ділянку в користування на визначений у договорі строк, а в орендаря - отримати право на користування земельною ділянкою.
Зареєстроване право оренди землі є речовим правом.
5 грудня 2019 року Законом № 340-IX абзац другий частини другої статті 25 Закону №161-XIV доповнено умовою, що орендар земельної ділянки зобов`язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, але не раніше державної реєстрації відповідного права оренди.
Тобто використання земельної ділянки неможливе без державної реєстрації права оренди, оскільки відсутні правові підстави для цього.
Метою укладення будь-якого цивільного правочину є отримання певних правових наслідків через реалізацію сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків. Правочин, укладений без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлені, є фіктивним.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 18 квітня 2023 року по справі №357/8277/19 зазначила, що не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, у частині того, що договір є укладеним з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору, право оренди виникає з моменту його державної реєстрації.
Однак Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у цій постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16 у частині того, що виходячи з положень статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації.
При цьому ВП ВС враховує, що вказаний висновок стосується чинності договору оренди землі, укладеного після 1 січня 2013 року, тобто після зміни законодавчого регулювання: виключення із Закону № 161-XIV вимог про необхідність державної реєстрації договору оренди та вказівки на необхідність реєстрації права оренди та виключення з тексту цього Закону посилання на укладеність правочину з дня його державної реєстрації.
Судом першої інстанції встановлено, що речове право на спірну земельну ділянку на підставі договору оренди землі від 01 січня 2016 року, укладеного між позивачем та відповідачем, не було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, тому право оренди у відповідача на земельну ділянку не виникло.
З таким висновком суду першої інстанції колегія апеляційного суду погоджується, однак з урахуванням особливих обставин цієї справи.
Так, на законодавчому рівні праву оренди мало передувати здійснення реєстрації права оренди.
Відповідно до ст.125 Земельного кодексу України в редакції чинній на момент укладення договору оренди, право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав.
Згідно ст.13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
За положеннями ст.14 цього Закону договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України.
Згідно до статті 6 вказаного Закону право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Відповідно до ст.17 цього Закону об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.
Статтею 638 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч.1).
Згідно ч.2 статті 631 цього Кодексу договір набирає чинності з моменту його укладення.
Верховний Суд у своїй постанові від 2 жовтня 2020 року у справі №912/3295/18 звертає увагу на те, що відповідно до положень ст.ст. 18, 20 Закону України "Про оренду землі" (в редакції до 01 січня 2013 року), укладений договір оренди землі підлягав обов`язковій державній реєстрації, з моменту якої набував чинності. Тобто розмежовувався момент укладення договору оренди землі, внаслідок чого договір набував юридичного значення як факт (наявність домовленостей сторін на виникнення між ними прав та обов`язків у майбутньому після державної реєстрації договору) та момент набрання чинності договором в результаті проведення його державної реєстрації, після чого виникали суб`єктивні цивільні права та обов`язки сторін. Тобто, державна реєстрація правочину виконувала функцію фіксації державою волевиявлення сторін договору оренди для подальшого офіційного визнання права оренди землі та гарантування його реалізації орендарем з метою забезпечення стабільності цивільного обороту речових прав на земельні ділянки.
Так і Верховний Суд України вказував, що поняття "момент укладення договору" та "момент набрання чинності договором оренди земельної ділянки" різняться змістовим наповненням, а також можуть відрізнятися у часі, про що зазначено і у мотивувальних частинах постанов від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16).
В свою чергу, з 01 січня 2013 року набрав чинності Закон України № 3613-VІ, згідно з підпунктом "е" підпункту 2 пункту 5 розділу VІІ "Прикінцеві та перехідні положення" якого ст. 126 Земельного Кодексу України викладено у новій редакції та передбачено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
За змістом ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Державній реєстрації прав підлягають, зокрема, право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.
Таким чином, з урахуванням викладених норм, поняття "державна реєстрація договору" та "державна реєстрація речового права" є різними.
При цьому на час законодавчо закріплених вимог щодо необхідності реєстрації договору оренди землі його чинність пов`язувалась з моментом реєстрації договору, про що свідчила стала практика Верховного Суду України (постанова від 13.06.2016 №570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16)), Верховного Суду (постанова від 15.03.2018 у справі №136/2211/15-ц).
Проте це не означає, що після внесення змін щодо відміни необхідності реєстрації самого договору оренди, момент реєстрації прав на оренду став пов`язуватись з моментом набрання чинності договором оренди.
Реєстрація прав на оренду землі, як зазначалось, є офіційним визнанням і підтвердженням факту виникнення прав на землю; саме право оренди виникає з моменту реєстрації цього права; земля вважається переданою з моменту державної реєстрації права оренди. Натомість це не свідчить про те, що сам договір, для якого визначені загальні правила набрання чинності, набирає чинність з моменту реєстрації права.
Дійсно орендар не може до реєстрації права оренди реалізовувати законно своє право оренди, проте реєстрація права є у зоні відповідальності орендаря, який уклавши договір оренди, що набрав чинності за загальним правилом після підписання (якщо сторони не передбачили іншого в договорі), самостійно реєструє своє право та отримує всі повноваження користувача земельної ділянки на підставі договору оренди.
У проміжку між укладенням договору і переданням орендарю земельної ділянки (реєстрація речового права) договір діє, а у сторін є право захищати свої порушені договірні права зобов`язального характеру зобов`язально-правовими способами.
У справі №322/1178/17 Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 січня 2020 року, правовий висновок в якій повинен враховуватись судами згідно статті 236 Господарського процесуального кодексу України, зазначила, що сторони в договорі оренди мали право зазначати про момент початку перебігу та припинення дії договору, оскільки такі права прямо передбачені принципами та закріплені загальними нормами цивільного законодавства.
Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц.
Із встановлених судом першої інстанції обставин цієї справи вбачається, що сторони в п. 8 договору оренди землі передбачили, що договір набирає чинності з моменту його підписання строком на три роки до 31 грудня 2018 року, та встановлено, що договір підписано та скріплено печатками.
Отже, саме після підписання спірного договору оренди він набирає чинності і відсутність реєстрації права оренди не вливає на вказану обставину.
Таким чином слід дійти висновку, що оскільки сам договір був укладений і набрав чинності, його положення діють у тій частині, що виникли, і продовжують існувати до їх виконання.
З матеріалів справи також убачається, що відповідач не заперечував виконання сторонами зобов`язань, які були визначені договором оренди землі від 01 січня 2016 року, а саме, що орендодавцем було передано, а відповідачем, як орендарем, було прийнято в оренду земельну ділянку, за оренду якої відповідачем були сплачені грошові кошти за три роки. При цьому, відповідач заперечує, що після закінчення дії договору, дію договору було продовжено за згодою сторін на новий строк.
Спору щодо виконання зобов`язань обома сторонами за договором оренди від 01 січня 2016 року у період його дії до 31 грудня 2018 року між сторонами немає.
Відповідно до п. 34 договору оренди землі однією із підстав припинення дії договору є закінчення строку, на який його було укладено. Відповідна норма договору узгоджується із положеннями абзацу 2 ч. 1 ст. 31 Закону України "Про оренду землі", відповідно до якої аналогічно договір оренди землі припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.
Умовами п. 38 наведеного договору також передбачено, що у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку дії даного договору він автоматично поновлюється на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Також, умовами п. 33 договору оренди сторони передбачили, що зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою шляхом укладення додаткової угоди. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір вирішується у судовому порядку.
Зокрема, строк дії договору оренди є однією із істотних умов договору оренди землі відповідно до ст. 15 Закону № 161-XIV.
Порядок автоматичного поновлення дії договору оренди закріплений у статті 33 Закону України «Про оренду землі».
Відповідно до ч. 6 ст. 33 Закону №161-XIV передбачено, що у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із власником земельної ділянки (щодо земель приватної власності).
Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов`язковому порядку.Правочин, на підставі якого здійснюється продовження орендних прав та обов`язків, у силу загальних приписів статті 654 ЦК України щодо порядку укладення, зміни та розірвання договорів має бути вчинений у тій самій формі, що й первісний договір оренди. Зазначена додаткова угода відповідно до пункту 1 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є підставою для державної реєстрації права оренди на новий строк у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Ураховуючи наведене, самостійною підставою для визнання припиненим дії договору є факт закінчення строку, на який було його укладено, що не передбачає здійснення таких дій, як укладення додаткової угоди про припинення дії договору. Проте, для визнання договору оренди продовженим на новий строк, необхідною обставиною, що підлягає доведенню, має бути встановлено факт продовження використання орендарем земельної ділянки після закінчення строку договору оренди та вчинення дій щодо укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди землі із власником земельної ділянки.
Матеріали справи не містять додаткової угоди про поновлення дії договору на новий строк починаючи з 01 січня 2019 року, тому колегія апеляційного строку погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що жодних обставин, за яких підлягає встановленню виникнення у відповідача прав оренди щодо спірної земельної ділянки та обов`язку сплачувати орендну плату після 01 січня 2019 року, не доведено.
У позовній заяві стороною позивача зазначено, що про обставину, що відповідач використовує земельну ділянку, але не виплачує належну позивачу орендну плату після поновлення строку дії договору, стало відомо з отриманих відповідей на адвокатський запит від 26 березня 2020 року.
Однак, із змісту наданих відповідачем відповідей від 06 травня 2020 року №101 та від 28 травня 2020 року №162, на які посилається сторона позивача, підтверджується лише та обставина, що відповідач не заперечує факт використання земельної ділянки у період з 2016 по 2018 року. Будь-якої інформації з приводу визнання відповідачем продовження використання спірної земельної ділянки після закінчення дії договору, чи наявність волевиявлення щодо поновлення дії договору оренди, наявне у матеріалах справи листування сторін цього спору не містить.
Відповідно до ч. 4 ст. 83 ЦПК України у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Так, відповідач заперечує використання земельної ділянки після закінчення дії договору, тобто посилається на відсутність такої події. У підтвердження невикористання відповідної земельної ділянки після 2018 року надав довідку Мотижинської сільської ради Макарівського району Київської області від 24 вересня 2020 року, відповідно до якої з 1 січня 2019 року земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,8400 га, кадастровий номер: 3222784800:00:017:0011, у межах Мотижинської сільської ради Макарівського району Київської області у користуванні відповідача не перебувала.
Жодних доказів у підтвердження обставини використання відповідачем спірної земельної ділянки після закінчення дії договору позивачем не надано.
Не може колегія апеляційного суду погодитись із доводами апеляційної скарги про те, що факт використання відповідачем земельною ділянкою після закінчення дії договору підтверджується лише фактом невчинення відповідачем дій щодо передачі земельної ділянки орендодавцю за актом приймання передачі, оскільки такі умови не були визначені як обов`язкові ні договором ні Законом.
Так, умовами договору (у розділі "Умови та строки передачі земельної ділянки") передбачено, що передача земельної ділянки від орендодавця до орендаря здійснюється у наступний день після підписання договору відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" за актом приймання-передачі.
На противагу цьому, у розділі договору "Умови повернення земельної ділянки", жодних умов щодо повернення земельної ділянки після припинення дії договору за актом приймання-передачі не встановлено.
Не можуть бути також взяті до уваги доводи апеляційної скарги про те, що фактом неповернення земельної ділянки відповідачем свідчить невчинення ним дій щодо встановлення межових знаків за власний рахунок відповідно до п. 34 договору. Із змісту умов договору не вбачається, що невиконання відповідачем умов п. 34 договору щодо обов`язку орендаря встановити межові знаки за власний рахунок є підтвердженням поновлення строку дії договору на новий строк, чи підтвердженням обставини продовження використання земельної ділянки. Сторона позивача не наводить доказів, що невиконання відповідачем п. 34 договору стало перешкодою для використання земельної ділянки для власних потреб, чи укладення договору з іншими орендарями. Сторона позивача здійснивши встановлення межових знаків за власний рахунок не позбавлена права звернутися за відшкодуванням таких витрат до відповідача.
Не заслуговують на увагу також доводи апеляційної скарги щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень ч. 7 ст. 19 Закону №161-XIV (в чинній на час дії договору редакції), відповідно до якої якщо строк дії договору оренди земельної ділянки закінчився у день або після смерті орендодавця, але до державної реєстрації права власності на земельну ділянку за новим власником (спадкоємцем), такий договір вважається продовженим (поновленим) до моменту державної реєстрації права власності спадкоємця або територіальної громади на таку земельну ділянку.
Як установлено судом першої інстанції, строк дії договору оренди земельної ділянки закінчився не у день або після смерті орендодавця, а до смерті орендодавця, тому положення відповідної норми права не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.
При цьому, відповідно до статей 319, 626 ЦК України реалізація права на поновлення договору оренди, яка передбачена Законом та договором, можлива лише за умови дотримання встановлених цими нормами процедур та наявності волевиявлення сторін.
Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази волевиявлення відповідача, чи волевиявлення орендодавця, на поновлення договору.
З урахуванням зазначеного, відсутні підстави для висновку, що договір був автоматично поновлений на той самий строк і на тих самих умовах, оскільки доказів протилежного стороною позивача при розгляді справи не надано.
З огляду на наведене відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача суми орендної плати за період після закінчення дії договору оренди, інфляційних втрат за невиконання грошового зобов`язання та трьох відсотків річних відповідно до ст. 625 ЦК України.
Отже, доводи апеляційної скарги, зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності у задоволенні позову, такі доводи не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).
Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Тобто Україна, як учасниця Конвенції, повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
У кожному конкретному випадку суд повинен ретельно оцінити докази й мотиви заявника, уважно вивчити обставини справи та надати мотивований висновок щодо судового спору.
При цьому колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Суд у своєму рішенні навів достатні мотиви, з яких відхилив доводи позивача щодо наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача орендної плати за користування земельною ділянкою.
Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін відповідно до ст. 375 ЦПК України, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -
ПОСТАНОВИВ :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Макарівського районного суду Київської області від 28 вересня 2021 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба
