Єдиний державний реєстр судових рішень
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 січня 2026 року
м. Київ
справа № 130/720/17
провадження № 51-2134ск19
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
вивчила касаційну скаргу прокурора на ухвалу Вінницького апеляційного суду від 23 вересня 2025 року, постановлену щодо ОСОБА_4 , і
встановила:
вироком Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 жовтня 2018 року ОСОБА_4 визнаний винуватим за частиною 2 статті 286 КК України та призначено йому покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 3 роки. Строк відбуття покарання ухвалено відраховувати з моменту затримання ОСОБА_4 для виконання вироку.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь держави процесуальні витрати за проведення експертиз у кримінальному провадженні в розмірі 2 408 грн 36 коп. Речові докази в кримінальному провадженні: транспортний засіб «ЗІЛ 130», державний номер НОМЕР_1 , повернуто власнику.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 23 вересня 2025 року апеляційні скарги захисника обвинуваченого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 та потерпілої ОСОБА_6 задоволені. Вирок Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 жовтня 2018 року щодо ОСОБА_4 скасований, а кримінальне провадження №12017020000000034, внесене до ЄРДР 24.01.2017, про обвинувачення ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 286 КК України, - постановлено закрити на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_4 в суді.
За вироком суду 24 січня 2017 року о 14 год. 40 хв., водій ОСОБА_4 , керуючи технічно справним автомобілем «ЗІЛ 130», державний номерний знак НОМЕР_1 , рухався вулицею Короленка в м. Жмеринка Вінницької області, неподалік домогосподарства № 24/2, в напрямку будівлі місцевого суду. Під час початку руху та подальшої зміни напрямку руху праворуч не переконався, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, не обрав безпечного бокового інтервалу з пішоходом ОСОБА_7 , яка рухалась в зустрічному напрямку праворуч від автомобіля по краю проїзної частини дороги, внаслідок чого допустив наїзд на вказаного пішохода.
Внаслідок даної дорожньо-транспортної пригоди пішохід ОСОБА_7 від отриманих тілесних ушкоджень загинула на місці пригоди.
Відповідно до висновку судово-медичної експертизи № 16 від 28.02.2017, ОСОБА_7 внаслідок наїзду отримала тілесні ушкодження у вигляді відкритої черепно-мозкової травми, розповсюдження крововиливів у м`які тканини голови, розтрощення кісток лицевого та мозкового черепу, забиття та часткового видалення речовини мозку, закритого перелому лівого ліктьового суглобу, які відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, як небезпечних для життя в момент спричинення та перебувають у причинному зв`язку зі смертю останньої.
Згідно висновку автотехнічної експертизи № 166а від 15.03.2017 року, в ситуації як склалася, в діях водія автомобіля «ЗІЛ 130», державний номерний знак НОМЕР_1 , ОСОБА_4 вбачається невідповідність пунктам 10.1, 13.3 Правил дорожнього руху України, де вказано: п. 10.1 - «Перед початком руху, перестроюванням та будь-якою зміною напрямку руху водій повинен переконатися, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху», п. 13.3 - «Під час обгону, випередження, об`їзду перешкоди чи зустрічного роз`їзду необхідно дотримувати безпечного інтервалу, щоб не створювати небезпеки для дорожнього руху».
Порушення водієм ОСОБА_4 вимог пунктів 10.1, 13.3 ПДР України знаходяться у причинному зв`язку з наслідками дорожньо-транспортної пригоди, а саме із спричиненням смерті ОСОБА_7 .
Оскільки ОСОБА_4 , будучи особою, яка керує транспортним засобом, порушив правила безпеки дорожнього руху, що спричинило смерть потерпілої, суд першої інстанції кваліфікував дії ОСОБА_4 за частиною 2 статті 286 КК України.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду стосовно ОСОБА_4 з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції через істотне на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. Мотивує тим, що апеляційний суд, хоча повторно і дослідив письмові докази, разом із тим належним чином не перевірив, та без достатнього аналізу безпідставно зробив висновок щодо недоведеності винуватості ОСОБА_4 . Уважає, що ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам ст. 419 КПК України.
Мотиви Суду
Перевіривши аргументи, викладені в касаційній скарзі прокурора, а також надані до неї копії судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з огляду на таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Згідно із ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим (ст. 370 КПК України). Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотримання вимог кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підставі його ухвалення.
Таким вимогам повинна відповідати й ухвала апеляційного суду, а крім того, відповідно до ст. 419 КПК в ухвалі апеляційного суду повинні бути зазначені мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався.
При цьому, якщо суд апеляційної інстанції переглядає вирок місцевого суду після скасування судом касаційної інстанції попереднього рішення апеляційного суду, то за приписами ч. 2 ст. 439 КПК вказівки суду, який розглянув справу в касаційному порядку, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді.
Вказаним правилом законодавець створює додаткові процесуальні засоби усунення порушень матеріального чи процесуального закону, допущених судами першої та апеляційної інстанцій у випадках, коли за наслідками касаційного розгляду судом касаційної інстанції не ухвалюється кінцеве рішення у кримінальному провадженні.
Дотримання цього правила має важливе значення не лише як гарантія дієвості судового контролю, що здійснюється вищою судовою інстанцією, за законністю та обґрунтованістю рішень судів першої та апеляційної інстанцій, але й щодо забезпечення єдності судової практики в цілому.
Так, вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_4 неодноразово був предметом перегляду в апеляційному порядку. При цьому, ухвала апеляційного суду від 15 квітня 2019 року була скасована судом касаційної інстанції у зв`язку з порушенням вимог статей 412, 419 КПК України в частині залишення апеляційним судом без уваги доводів сторони захисту, зокрема, щодо відсутності у ОСОБА_4 технічної можливості уникнути шкідливого наслідку від дорожньо-транспортної пригоди, що виразилось у наїзді на потерпілу ОСОБА_7 . Також увага апеляційного суду зверталась на необхідність перевірки дотримання місцевим судом вимог ст. 91 КПК України щодо обставин, які належать до предмета доказування з огляду на особливості правозастосування ст. 286 КК України та доводів апеляційної скарги щодо оцінки доказів в аспекті додержання приписів ст. 94 КПК України.
Як вбачається із матеріалів провадження за касаційною скаргою, Верховний Суд в цій справі, скасовуючи попередні судові рішення, двічі вказував на необхідність перевірки доводів апеляційних скарг захисту і потерпілої про безпосередню причину ДТП - раптове падіння ОСОБА_7 під автомобіль не через контактування з транспортним засобом, а також відсутність у ОСОБА_4 технічної можливості уникнути шкідливого наслідку від дорожньо-транспортної пригоди, що виразилось в наїзді на потерпілу ОСОБА_7 .
Повертаючись до обставин цього провадження, суд апеляційної інстанції передусім проаналізував питання причинно-наслідкового зв`язку між діями ОСОБА_4 і суспільно небезпечним наслідком у вигляді загибелі потерпілої як складовими об`єктивної сторони інкримінованого ОСОБА_4 діяння.
Колегія суддів зауважила, що належними і допустимими доказами по справі достовірно встановлено, що тілесні ушкодження, що мають ознаки тяжких тілесних, і які безпосередньо призвели до смерті потерпілої ОСОБА_7 виникли внаслідок повного переїзду заднього правого колеса (коліс) автомобіля «ЗІЛ 130», д.н.з. НОМЕР_1 через голову ОСОБА_7 , яка знаходилась на дорожньому покритті в горизонтальному положенні на спині майже перпендикулярно руху транспортного засобу, повернута обличчям доверху.
Апеляційний суд вказав, що в ланцюгу подій між рухом вантажного автомобіля під керуванням водія ОСОБА_4 по вул. Образцова з одного боку, і прямолінійним рухом - ходьбою пішохода - потерпілої ОСОБА_7 назустріч зазначеному автомобілю праворуч від нього по частині проїзної частини мала місце подія, яка вочевидь призвела до того, що потерпіла опинилася лежачою на проїзній частині поперек вулиці і майже перпендикулярно до автомобіля, що рухався поруч, горілиць і таким чином, що її голова опинилася на шляху руху - якраз в тому місці, де мало проїхати праве заднє колесо (колеса) вантажного автомобіля.
Зокрема, колегія суддів зауважила, що неспростовною залишилася версія захисту про те, що після того, як ОСОБА_4 , керуючи вантажним автомобілем, безпечно розминувся з пішоходом передньою частиною (кабіною автомобіля) і частиною довжини борту, потерпіла без будь-якого впливу на неї з боку автомобіля, послизнувшись на слизькій поверхні, що являла собою втоптаний і заледенілий сніг, невдало впала, зламавши собі при цьому правий ліктьовий суглоб, й залишилася лежати в положенні на спині протягом короткого періоду часу, поки через її голову переїхало колесо вантажного автомобіля.
Такий висновок підтверджується як об`єктивними даними, встановленими під час огляду місця події, слідчого експерименту, так і висновками судово-медичної і комплексної судово-медичної, транспортно-трасологічної, автотехнічної експертиз.
Так, ні під час огляду місця події, ні під час огляду вантажного автомобіля після події, на ньому не було виявлено жодних слідів контакту з пішоходом, крім нашарування біологічної речовини (ймовірно - речовини головного мозку) на правому задньому колесі авто.
Так само під час огляду трупа, одягу потерпілої, перед і під час судово-медичного розтину потерпілої на одязі не було виявлено жодних слідів контакту потерпілої з автомобілем, крім важких тілесних ушкоджень голови, перелому ліктьового суглоба, механізм утворення яких проаналізовано вище.
Апеляційний суд відкинув як припущення посилання сторони обвинувачення, на якому доведення ґрунтуватися не може, те, що відсутність слідів на вантажному автомобілі і на одязі потерпілої не означає, що контакту між ними не було.
Крім того, апеляційний суд звернув увагу на те, що дорожньо-транспортна подія сталася в зимову пору в світлий час доби, коли температура повітря була біля 0 градусів Цельсія (-1 градус Цельсія станом на час огляду місця події, який проведено в межах години після події). Дорожнє покриття місцями залите талою водою і брудом, що пояснює значне забруднення кабіни, коліс і кузова автомобіля, з якими теоретично могла контактувати потерпіла ОСОБА_7 перед падінням, проте відсутність будь-яких слідів як на автомобілі, так і на одязі потерпілої, виключають таку можливість.
Апеляційний суд не залишив поза увагою, що висновок суду першої інстанції про винуватість ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому злочину ґрунтується на висновку судової автотехнічної експертизи № 166а від 15 березня 2017 року, а також висновку комплексної судово-медичної, транспортно-трасологічної, автотехнічної експертизи № 185а/58-к від 11 червня 2018 року в частині, що містить відповіді на запитання, які є компетенцією експерта-автотехніка, а під час проведення досліджень у них використані вихідні дані, вказані в постановах про їх призначення, а також наявні в протоколі слідчого експерименту. Експерт, проводячи дослідження, враховував встановлені слідством особливості фактичної дорожньої ситуації, при умові розвитку механізму ДТП, вказаного в постанові про призначення експертизи, й дійшов висновку про те, що дії водія автомобіля «ЗІЛ 130» ОСОБА_4 з технічної точки зору регламентувались вимогами п.п. 10.1, 13.3 ПДР України.
Водночас в постанові про призначення експертизи безальтернативно стверджувалося про те, що ОСОБА_4 , керуючи вказаним автомобілем, допустив наїзд на пішохода ОСОБА_7 , яка рухалася краєм проїзної частини в зустрічному напрямку. Боковий інтервал між пішоходом та правими габаритами автомобіля «ЗІЛ 130» - 0,2 м та інші дані взяті з протоколу слідчого експерименту. Механізм наїзду в постанові про призначення експертизи жодним чином не розкрито, так само як не вказано, що в момент наїзду, а точніше переїзду колеса вантажного автомобіля через голову потерпілої, остання знаходилася в лежачому стані.
У ході судового розгляду, після дослідження інших доказів судом першої інстанції була призначена комплексна судова експертиза, на вирішення якої, зокрема, суд поставив питання про те, чи мав водій транспортного засобу технічну можливість запобігти наїзду з моменту падіння пішохода ОСОБА_7 та чи були з технічної точки зору дії водія вказаного транспортного засобу чи дії пішохода ОСОБА_7 в причинному зв`язку з виникненням ДТП.
Апеляційний суд звернув увагу на те, що експерт ухилився від відповіді на це запитання і проігнорував вихідні дані, надані судом в ухвалі про призначення експертизи, та послався на те, що в даній дорожній обстановці, при технічних параметрах, що містяться в матеріалах кримінального провадження, з технічної точки зору можливість попередження наїзду на пішохода у водія автомобіля ОСОБА_4 полягала у виконанні ним вимог п.п. 10.1, 13.3 Правил дорожнього руху, тобто водій під час руху, в момент, коли пішохід потрапив в поле зору водія, і при цьому рухався в зустрічному напрямку та водій усвідомив, що при проїзді повз пішохода дорожні умови не дозволяють йому проїхати з безпечним боковим інтервалом, тому він з технічної точки зору повинен був зупинитися, дочекатися коли пішохід пройде поз автомобіль, а потім розпочинати рух.
Колегія суддів указала, що під час роз`яснення свого висновку в апеляційному суді експерт ОСОБА_8 не зміг пояснити, в який спосіб невиконання вимог пунктів 10.1, 13.3 перебуває в причинному зв`язку з заподіянням тілесних ушкоджень і настанням смерті пішохода. При цьому він погодився, що саме по собі недотримання безпечного інтервалу, без раптового падіння потерпілої під колеса вантажного автомобіля, можливо, й не призвело б до суспільно небезпечних наслідків.
Апеляційний суд небезпідставно зробив висновок, що порушення вимог щодо бокового інтервалу водієм ОСОБА_4 не перебуває в безпосередньому причинному зв`язку з ДТП, так як зазначеного бокового інтервалу було цілком достатньо для руху пішохода стоячи, що підтверджується даними огляду місця події відповідно до яких в місці наїзду автомобіля на пішохода ширина проходу, по якому пішохід могла рухатися, становила не менше 0,9 м, а ліворуч від неї знаходилася засніжена зона приблизно такої ж ширини. Апеляційний суд звернув увагу на зафіксоване в протоколі огляду місця події та додатках до нього розташування тіла потерпілої поперек втоптаної доріжки й вказав, що основна за довжиною частина тіла - тулуб, більша частина ніг розташовуються в межах цієї доріжки і лише ступні потерпілої знаходяться на засніженій частині, а голова - в колії, сформованій рухом транспортних засобів.
На фототаблицях, зроблених під час слідчого експерименту, також вбачається достатній боковий інтервал між автомобілем, виставленим відповідно до слідової інформації, відображеної в протоколі огляду місця події, і статистом, що зображав потерпілу, якою була її мати ОСОБА_6 .
Незважаючи на те, що слідчий експеримент проводився за відсутності снігу, статист рухалася на такій відстані від паркану, ніби там наявне нашарування снігу, тобто максимально відтворюючи реальні умови події.
Та обставина, що потерпіла ОСОБА_6 - матір загиблої ОСОБА_7 була, за її згодою, використана як статист під час проведення слідчого експерименту, спростовує посилання сторони обвинувачення на те, що вона, нібито не знаючи обставин справи, безпідставно вважає ОСОБА_4 невинуватим, в зв`язку з чим подала апеляційну скаргу в його інтересах.
Навпаки, позиція потерпілої щодо винуватості обвинуваченого ґрунтується не лише на тих відомостях, які вона здобула під час судового розгляду, в якому вона брала участь, а й на безпосередній участі в слідчому експерименті, в ході якого вона могла зробити власні висновки щодо механізму й причин виникнення ДТП, в результаті якої загинула її дочка.
За таких обставин, зробивши ретельний аналіз встановлених цим судом обставин, повторно дослідивши письмові докази і доводи апеляційних скарги, узявши до уваги висновки суду касаційної інстанції, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що надані стороною обвинувачення докази не доводять поза розумним сумнівом вини ОСОБА_4 у скоєнні кримінального правопорушення, що передбачене частиною 2 статті 286 КК України. З огляду на норми статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях й усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, тому кримінальне провадження на підставі пункту 3 частини 1 статті 284 КПК України підлягає закриттю у зв`язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості в суді і вичерпанням можливості їх отримання ґрунтується на вимогах закону.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Ураховуючи викладене та керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, колегія суддів
постановила:
відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Вінницького апеляційного суду від 23 вересня 2025 року, постановлену щодо ОСОБА_4 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
