Постанова
Іменем України
25 квітня 2018 року
м. Київ
справа № 399/374/16-ц
провадження № 61-5502св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О.,
Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідачі: Омельницька сільська рада Онуфріївського району Кіровоградської області, Головне управління Держгеокадастру у Кіровоградській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 27 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Мурашка С. І., Франко В. А., Чельник О. І.,
ВСТАНОВИВ:
У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Омельницької сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області, Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер його батько ОСОБА_3, після смерті якого відкрилася спадщина, до складу якої входить Фермерське господарство «Дрозди», засновником якого був спадкодавець.
Для ведення селянського (фермерського) господарства 05 березня 1993 року ОСОБА_3 видано державний акт на право користування землею серії
НОМЕР_1 згідно з яким спадкодавцю ОСОБА_3 надано право користування земельною ділянкою площею 40,00 га, яка розташована на території Омельницької сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області.
Позивач є спадкоємцем першої черги за законом та успадкував права власника фермерського господарства «Дрозди». Державний нотаріус Онуфріївської державної нотаріальної контори Оніщенко A. A. видав свідоцтво про право на спадщину за законом від 03 вересня 2015 року.
Однак у видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку державним нотаріусом відмовлено, оскільки вищевказана земельна ділянка не належала померлому на праві приватної власності.
Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_3 просив визнати за ним в порядку спадкування за законом право постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства, площею 40,0 га, що розташована на території Омельницької сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства, відповідно до державного акта на право користування землею серії
НОМЕР_1 від 05 березня 1993 року, виданого ОСОБА_3, який помер
ІНФОРМАЦІЯ_1 року.
Рішенням Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 20 липня
2016 року позов ОСОБА_3 задоволено.
Визнано за ОСОБА_3 у порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, право на постійне користування земельною ділянкою площею 40,00 га, яка розташована на території Омельницької сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області та надана ОСОБА_3 для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі державного акта на право постійного користування землею серії НОМЕР_1 від 05 березня 1993 року.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що належне спадкодавцю право користування земельною ділянкою входить до складу спадщини, а тому перейшло до позивача.
Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 27 жовтня 2016 року апеляційну скаргу Омельницької сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області задоволено.
Рішення Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 20 липня
2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що оскільки право ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, на постійне користування земельною ділянкою області площею 40 га, наданою йому для ведення селянського (фермерського) господарства згідно з державним актом на право користування землею серії НОМЕР_1 від 05 березня 1993 року припинилося з його смертю, це право не входить до складу спадщини, а тому підстав для задоволення позову немає.
У листопаді 2016 року ОСОБА_3 подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 27 жовтня 2016 року, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що спірна земельна ділянка перебуває поза межами Омельницької сільської ради, тобто розпорядником земель є головне управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, тому сільська рада повноважень щодо розпорядження землями сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту немає, отже, і не має правових підстав для його оскарження. Крім того, зазначає, що не зважаючи на зміну земельного законодавства та законодавства про фермерські господарства, належне
ОСОБА_3 право постійного користування землею для ведення селянського (фермерського) господарства не припинилося.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 29 березня 2017 року призначено до судового розгляду.
15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У лютому 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказану цивільну справу передано Верховному Суду.
Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у межах касаційної скарги дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін з огляду на таке.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер батько позивача і позивач є спадкоємцем першої черги за законом, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину.
ОСОБА_3 (спадкодавець) був головою та засновником фермерського господарства «Дрозди» та мав право постійного користування земельною ділянкою на території Омельницької сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області площею 40 га, наданою йому для ведення селянського (фермерського) господарства згідно з державним актом на право користування землею серії
НОМЕР_1 від 05 березня 1993 року (а. с. 8-10).
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим державним нотаріусом Онуфріївської державної нотаріальної контори від 03 вересня 2015 року, позивач успадкував права фермерського господарства «Дрозди» (а. с. 6).
Постановою від 10 жовтня 2015 року державним нотаріусом Онуфріївської державної нотаріальної контори Оніщенко А. А. відмовлено позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку, оскільки земельна ділянка не належала спадкодавцю на праві приватної власності (а. с. 7).
Згідно з частиною першою статті 92 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.
Зі змісту частини другої статті 92 ЗК України вбачається, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам не передбачена.
Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
Отже, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування.
Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118 ЗК України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.
Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом.
У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).
Відповідно до статті 407 ЦK України (у редакції, на час відкриття спадщини), та частини другої статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті. Право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сільськогосподарських потреб не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам, внесено до статутного фонду, передано у заставу.
Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Разом з тим статтею 23 Закону України «Про фермерське господарство» передбачено, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про фермерське господарство» до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.
Згідно із частиною першою статті 20 зазначеного Закону майно фермерського господарства належить йому на праві власності. Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства.
Системний аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
Апеляційним судом правильно зазначено, що статтею 1225 ЦК України не передбачено можливість успадкування права постійного користування земельною ділянкою, а частиною першою статті 407 ЦК України та частиною першою статті 102-1 ЗК України передбачено лише договірний порядок установлення емфітевзису та не передбачено судового порядку його встановлення.
За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним є висновок суду, що спадкодавець користувався вищезазначеною земельною ділянкою не на підставі договору емфітевзису, а на підставі державного акта на право постійного користування землею серії
НОМЕР_1 від 05 березня 1993 року, тому позивач не позбавлений можливості звернутися до власника цієї земельної ділянки для оформлення своїх прав на користування вказаною земельною ділянкою відповідно до статті 407 ЦК України.
Встановивши, що між власником спірної земельної ділянки (органом місцевого самоврядування) та ОСОБА_3 не укладався договір, відповідно до умов якого передбачалась можливість передачі в порядку спадкування права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, суд дійшов висновку, що згідно з вимогами статті 407 ЦК України відсутні правові підстави для визнання за спадкоємцем права користування чужою земельною ділянкою.
При цьому суд звертає увагу на те, що позивач не позбавлений права звернутися до органів державної влади чи місцевого самоврядування із заявою про надання спірної земельної ділянки, яка використовувалась для ведення фермерського господарства на праві постійного користування земельною ділянкою, в оренду для ведення фермерського господарства.
Доводи касаційної скарги про те, що сільська рада немає повноважень щодо розпорядження землями сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту не заслуговують на увагу, оскільки із державного акта, який знаходиться в матеріалах справи, вбачається, що спірна земельна ділянка знаходиться на території Омельницької сільської ради, таким чином, сільська рада є належним відповідачем та мала право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції (а. с. 8-10).
Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, які ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Оскаржуване судове рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідає вимогам статей 213-215, 316 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 27 жовтня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді: А. С. Олійник
С.О. Погрібний
О. В. Ступак
Г. І. Усик
