Постанова
Іменем України
18 січня 2018 року
м. Київ
справа № 521/8178/16-ц
провадження № 61-696 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4
відповідач - ОСОБА_5
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси у складі судді Мурзенка М. В. від 31 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області у складі суддів: Процик М. В., Заїкіна А. П., Гірняк Л. А., від 1 листопада 2016 року,
В С Т А Н О В И В :
Відповідно до пунктів 4 і 14 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У травні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про поділ спільного майна спадкоємців.
Позовна заява мотивована тим, що сторони у рівних частках є спадкоємцями майна ОСОБА_6, до складу спадкового майна входить квартира АДРЕСА_1.
Спільне користування вказаною квартирою є неможливим, оскільки відповідач чинить йому перешкоди в користуванні нею, а тому вважав, що необхідно її поділити шляхом надання йому права на її продаж з перерахуванням половини отриманих від продажу квартири коштів на користь відповідача.
Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_4, посилаючись на вимоги статті 369 ЦК України, просив визнати за ним право розпорядження спірною квартирою шляхом її продажу за ціною не меншою, ніж визначена звітом про оцінку майна у сумі 670 219 грн з обов'язковим перерахуванням половини отриманих від продажу квартири коштів, без урахування витрат на оцінку квартири, ріелтора, нотаріуса та державного мита, на депозитний рахунок Малиновського районного суду м. Одеси.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що законом не передбачено можливості поділу майна, що є у спільній частковій власності шляхом примусового продажу об'єкту права спільної часткової власності на вимогу одного із співвласників в разі недосягнення згоди щодо порядку володіння та користування ним.
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 1 листопада 2016 року в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_4 відмовлено, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2016 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційної інстанції мотивоване тим, що відповідач, який вчасно звернувся до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, є співвласником Ѕ частки спірної квартири, має непорушне право володіння і користування належною йому частиною спірної квартири, і позбавлений своєї частки бути не може.
Разом із тим, апеляційний суд виходив з того, що статтею 369 ЦК України, на яку посилається позивач як на підставу своїх вимог, врегульовано питання пов'язані зі здійсненням права спільної сумісної власності, а не спільної часткової власності, щодо якої виник спір між сторонами.
У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати зазначені судові рішення першої і апеляційної інстанцій та направити справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин справи.
Касаційна скарга мотивована тим, що підставою позову була не лише стаття 369 ЦК України, а і стаття 365 ЦК України, відповідно до положень якої право відповідача на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову іншого співвласника - позивача у справі.
Крім того, позивач вказав, що суд, ухвалюючи рішення, має застосувати чинні норми закону, а не робити висновки з врахуванням аналізу таких норм.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
4 січня 2018 року справа передана до Верховного Суду.
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Судами встановлено, що 7 лютого 2008 року ОСОБА_6 склав заповіт на користь сторін у справі, заповів їм усе своє майно в рівних частках кожному.
21 березня 2014 року ОСОБА_6 помер, у зв'язку з чим відкрилася спадщина на належне йому майно.
24 жовтня 2015 року позивачу ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на Ѕ частку двохкімнатної квартири під АДРЕСА_1, загальною площею 46,9 кв. м., житловою площею 30,1 кв. м та зареєстровано за ним право власності на неї, що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину та копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 жовтня 2015 року за № 46249740.
Спадкоємцем іншої Ѕ частки спірної квартири є ОСОБА_5, який звернувся до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини у строк передбачений законом, проте свідоцтва про право на спадщину на свою частку спадкового майна не отримав.
Відповідно до частини першої та другої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб може належати їм на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Згідно із частиною першою статті 356 ЦК України власність двох і більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності.
Порядок здійснення права спільної власності унормовано статтею 358 ЦК України щодо права спільної часткової власності та статтею 369 ЦК України щодо права спільної сумісної власності.
Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК України).
Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Згідно з частиною другою статті 331 ЦК України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту такої реєстрації.
Пунктом шостим постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз'яснено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК), проте право власності на нерухоме майно у разі прийняття спадщини виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації речового права на нерухоме майно (стаття 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").
Таким чином, спадкові права є майновим об'єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності щодо нерухомого майна у встановленому законом порядку.
Отже, правильно встановивши обставини справи, суди обґрунтовано виходили з того, що між сторонами виник спір щодо здійснення права спільної часткової власності на квартиру, яка отримана ними в спадок, а не щодо здійснення права спільної сумісної власності, як вважав позивач.
Як вбачається з матеріалів справи, в порядку спадкування за заповітом сторони успадкували кожен по Ѕ частини квартири АДРЕСА_1., отже мають рівні частки у праві спільної часткової власності на вказане майно, однак ОСОБА_5 не має права розпоряджатись цим майном через відсутність державної реєстрації права власності на нього.
Встановивши ці обставини, суди обґрунтовано виходили з того, що між сторонами виник спір щодо здійснення права спільної часткової власності на квартиру, отриману ними у спадок, а не щодо здійснення права спільної сумісної власності на це майно, як вважав позивач пред'являючи позов на підставі статті 369 ЦК України, яка регламентує порядок здійснення права спільної сумісної власності.
Відповідно до статті 19 Конституції України, статті 1 ЦПК (в редакції чинній на момент вирішення справи судами) та з урахуванням положення частини четвертої статті 10 ЦПК вийти за межі заявлених вимог суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом.
Згідно з вимогами статті 303 ЦПК України (в редакції чинній на момент вирішення справи судом апеляційної інстанції) під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено, що правовою підставою позову є саме норми статті 369 ЦК України, а не статті 365 ЦК України, як зазначено у касаційній скарзі.
Відповідно до вимог статті 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
За таких обставин доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції всупереч вимог закону не вийшов за межі позовних вимог є необґрунтованими та такими, що суперечать вимогам закону.
Доводи касаційної скарги про те, що позов не було розглянуто судами по суті, при цьому безпідставно відмовлено у захисті прав позивача та не встановлення правовідносин, що виникли між сторонами не можна вважати обґрунтованими, враховуючи, що позивач не подавав позову про припинення права відповідача на Ѕ частку у спільному майні на підставі статті 365 ЦК України та не доводив обставин, за яких таке припинення можливе.
Суди під час ухваленням оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог статті 264 ЦПК України правильно встановили, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню та вирішили спір з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 410, 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 1 листопада 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: О. В. Білоконь
Є. В. Синельников
С. Ф. Хопта
Ю.В. Черняк
