Єдиний державний реєстр судових рішень
ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 травня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/9697/20 пров. № СК-А/857/14295/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ільчишин Н.В.,
суддів Довгополова О.М., Гуляка В.В.,
розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційні скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2021 року (головуючого судді Сидор Н.Т., ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Львів) у справі № 380/9697/20 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 про зобов`язання вчинити дії, -
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 30.10.2020 звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_2 в якому просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільненні - невиплату позивачу на день виключення зі списків частини (11.05.2018) грошової компенсації за відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 роки, а також одноразової грошової допомоги у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, згідно з ч. 2 ст. 15 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за несвоєчасний розрахунок при звільненні (із розрахунку 322,6 грн середньоденного заробітку) за період з 12.05.2018 по 16.10.2020.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2021 року задоволено позов повністю.
Не погодившись з прийнятим рішенням ІНФОРМАЦІЯ_3 (військова частина НОМЕР_1 ) оскаржила його в апеляційному порядку, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову, апеляційну скаргу мотивовано тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права.
Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року в задоволенні клопотання ІНФОРМАЦІЯ_1 про поновлення строку на апеляційного оскарження - відмовлено. Відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2021 року у справі № 380/9697/20 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 про зобов`язання вчинити дії.
Постановою Верховного Суду від 09 лютого 2022 року касаційну скаргу військової частини НОМЕР_1 задоволено. Ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року скасовано, а справу № 380/9697/20 направлено до Восьмого апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду.
Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16.03.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 у справі № 380/9697/20 та ухвалою суду від 16.03.2022 призначено апеляційний розгляд в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга підлягає частковому задоволенню з наступних мотивів.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 11.09.2020 у справі № 380/6256/20 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учасник бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, згідно з частиною другою статті 15 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, згідно з частиною другою статті 15 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
На виконання вказаного рішення суду Мостиським прикордонним загоном (військова частина 1494) Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України 16.10.2020 перераховано позивачу заборгованість із виплати грошової компенсації за не отримані дні додаткової відпустки та грошової допомоги при звільненні в сумі 47620,26 грн., що підтверджується випискою по картковому рахунку позивача.
Не погодившись з діями відповідача, що на день звільнення позивача з військової служби, з ним не було проведено повного розрахунку, зокрема в частині виплати грошової компенсації за не отримані дні додаткової відпустки та грошової допомоги при звільненні, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що такий підлягає задоволенню у спосіб шляхом стягнення з Мостиського прикордонного загону (військова частина 1494) Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України на користь ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення) у розмірі 181363,40 грн. за період із 12 травня 2018 по 16 жовтня 2020 року.
Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційних скаргах, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Згідно статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (частина 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-ХІІ).
Статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 за №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ) визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (статті 2 Закону №2011-ХІІ).
Згідно частини 1 статті 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до абзацу другого пункту 292 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України № 1115/2009 від 29.12.2009, після надходження до органу Держприкордонслужби витягу з наказу начальника органу Держприкордонслужби вищого рівня або письмового повідомлення зазначеного органу про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу начальника органу Держприкордонслужби, в якому військовослужбовець проходить військову службу, про його звільнення військовослужбовець здає в установлені строки посаду, з ним проводиться розрахунок, військовослужбовець виключається із списків особового складу органу Держприкордонслужби і направляється на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за обраним місцем проживання.
Пунктом 293 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України визначено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпечення.
Враховуючи вищенаведені норми, суд зазначає, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, зокрема щодо належної виплати грошового забезпечення. Звільнена особа з військової служби на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
При цьому, оскільки зазначені нормативно-правові акти, які визначають порядок та умови виплати компенсацій, не містять норм, які б регулювали питання строку розрахунку при звільненні та відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, тому необхідно виходити з приписів трудового законодавства щодо оплати праці.
Так, відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 31.10.2019 по справі №825/598/17.
Конституційний Суд України у рішенні №4-рп/2012 від 22.02.2012 у справі про офіційне тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу щодо визначення строку для звернення працівника до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, вказав, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Крім цього, у постанові від 15.09.2015 справа №21-1765а15 Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже з урахуванням наведеного, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 11.09.2020 у справі № 380/6256/20 позов задоволено ОСОБА_1 , зазначено, що Мостиським прикордонним загоном (військова частина 1494) Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України 16.10.2020 не нараховано та не виплачено позивачу компенсації за невикористані додаткові відпустки, передбачені п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2015-2018 роки, а також не нараховано та не виплачено одноразової грошової допомоги у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, встановленої ч. 2 ст. 15 Закону України «Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Згідно із частиною 4 статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Заборгованість із виплати грошової компенсації за не отримані дні додаткової відпустки та грошової допомоги при звільненні в сумі 47620,26 грн. перераховано позивачу лише 16.10.2020 - поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України, що підтверджується випискою по картці/рахунку АТ «Комерційний банк «ПриватБанк» (аркуш справи 12).
Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Верховний Суд України в постанові від 17.02.2015 в справі № 21-8а/15 зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Така правова позиція підтримана Верховним Судом.
А тому колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що станом на дату виключення із списків особового складу частини 11.05.2018, відповідач не провів з позивачем повного розрахунку, а така виплата належних при звільненні сум здійснена 16.10.2020, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.
Правова позиція щодо застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, викладена у постанові Верховного Суду, зокрема від 29.07.2020 в справі №1.380.2019.003696.
Суд враховує, що середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за №100 (далі - Порядок №100).
Так, відповідно до пункту 2 Порядку №100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статті 117 КЗпП, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені ст.116 КЗпП.
Відповідно до матеріалів справи згідно архівної відомості, розмір грошового забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням (11 травня 2018 року) становив 19678,36 грн. (11438,16 грн. за березень 2018 року та 8240,70 грн. за квітень 2018 року), відповідно середньоденна заробітна плата позивача становить 322,60 грн. (19678,36 грн./61 день).
Період за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, а саме з 12 травня 2018 року по 16 жовтня 2020 (включно) становить 888 календарних днів.
Отже, обчислений відповідно до встановлених статтею 117 КЗпП правил середній заробіток за час затримки виплати належних при звільненні з роботи складає 286468,80 грн. (322,60 грн. х 888 календарний день).
Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 47620,26 грн./ 286468,80 грн. (грошової компенсації за не отримані дні додаткової відпустки та грошової допомоги при звільненні/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,17.
Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 322,60 грн. (середньоденна заробітна плата позивача) х 0,17 х 888 (дні затримки розрахунку) = 48699,70 грн.
Таким чином, середній заробіток, який підлягає виплаті позивачу у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні становить 48699,70 грн.
Враховуючи зазначені вище встановлені обставини справи, колегія суддів вважає правильним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що позовні вимоги слід задовольнити, однак середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 48699 грн. 70 коп., відповідно судом першої інстанції було помилково здійснено розрахунок середнього заробітку за час затримки виплати грошової компенсації за не отримані дні додаткової відпустки та грошової допомоги при звільненні, однак вказані розрахунки на правильність висновків суду не можуть вплинути та на думку колегії суддів підлягає зміні рішення суду першої інстанції в частині стягнення суми стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, тому апеляційну скаргу слід задовольнити частково з урахуванням наведеного вище.
Вказаний підхід застосований Верховним Судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019 та в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховується апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.
Доводи апелянта в частині, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету згідно постанови Верховного Суду від 18.07.2018 у справі 825/325/16 є необґрунтованими, оскільки позивач в праві звертатися до суду щодо порушеного права, яке як він вважав було вчинено його колишнім роботодавцем, а як засвідчено в цій справі такі дії були правильними та суд рішенням від 11.09.2020 у справі №380/6256/20 позов задовольнив і таке рішення набрало законної сили, а відповідач мав право на його оскарження.
У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1952 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Так, реалізація особою права, яке пов`язане з отриманням коштів і базується на спеціальних і чинних, на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.
У зв`язку з цим, Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.
Відповідно до пунктів 3, 4 частини 1, частин 2 та 4 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Оскільки як зазначалося вище, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про необхідність зміни резолютивної частини рішення суду першої інстанції, вказане рішення підлягає зміні та в решті залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України задовольнити частково.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2021 року у справі № 380/9697/20 змінити, а саме викласти абзац другий резолютивної частини в такій редакції: Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , паспорт серії НОМЕР_2 від 05.09.2003) з ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (79010, м. Львів. вул. Личаківська, 74; код ЄДРПОУ 14321653) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені за період з 12.05.2018 по 16.10.2020 у сумі 48699 (сорок вісім тисяч шістсот дев`яносто дев`ять) гривень 70 копійок без урахування обов`язкових платежів.
В решті рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2021 року у справі № 380/9697/20 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий суддя Н.В. Ільчишин
Судді О.М. Довгополов
В.В. Гуляк
