Постанова
Іменем України
18 травня 2022 року
м. Київ
справа № 761/13085/14
провадження № 61-3811св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),
суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_2 ,
заінтересовані особи: заступник начальника Центрального міжрегіонального управління - начальник Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Сувало Михайло Степанович, публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Актив-Банк», старший державний виконавець Подільського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Бондаренко Олександр Сергійович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2020 року у складі судді Притули Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Шахової О. В., Вербової І. М., Саліхова В. В.,
у справі за скаргою ОСОБА_2 , заінтересовані особи: заступник начальника Центрального міжрегіонального управління - начальник Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Сувало Михайло Степанович, публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Актив-Банк», старший державний виконавець Подільського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Бондаренко Олександр Сергійович, про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії,
Короткий зміст заявлених вимог
У липні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду зі скаргою на дії заступника начальника Центрального міжрегіонального управління - начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Сувала М. С., у якій просив визнати протиправними його дії щодо видачі та направлення керівникам відділів державної виконавчої служби у м. Києві доручення від 15 червня 2020 року у частині закінчення без виконання виконавчого провадження № 45340170, зобов`язати його відкликати вказане доручення у частині закінчення без виконання виконавчого провадження № 45340170, а також зобов`язати в десятиденний строк письмово повідомити суд та заявника про виконання ухвали, постановленої за результатами цієї скарги.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що на виконанні у Подільському районному відділі державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) перебуває виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого 04 листопада 2014 року Шевченківським районним судом міста Києва, про стягнення з ПАТ КБ «Актив-Банк» на його користь вкладу в сумі 19 400 дол. США, трьох відсотків річних за порушення грошового зобов`язання у розмірі 2 656,88 грн.
15 червня 2020 року заступник начальника Центрального міжрегіонального управління - начальник Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Сувало М. С. на виконання доручення директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України видав доручення, яким зобов`язано керівників відділів державної виконавчої служби у м. Києві надати інформацію за виконавчими провадженнями.
Вважав, що дії щодо видання та направлення вказаного доручення у частині закінчення без виконання виконавчого провадження № 45340170 є неправомірними, оскільки вони суперечать вимогам закону.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2020 року, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року, у задоволенні скарги ОСОБА_2 відмовлено.
Ухвала місцевого суду, з якою погодився суд апеляційної інстанції, мотивована тим, що заступник начальника Центрального міжрегіонального управління - начальник Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Сувало М. С. діяв відповідно до вимог закону та в межах своїх повноважень, а тому права чи свободи ОСОБА_2 порушені не були.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення про задоволення скарги.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Шевченківського районного суду міста Києва.
05 травня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
На підставі ухвали Верховного Суду від 05 травня 2022 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 травня 2022 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петров Є. В., Сердюк В. В., Стрільчук В. А.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі зазначається, що суди попередніх інстанцій помилково вважали предметом оскарження не дії суб`єкта оскарження, а саме доручення від 15 червня 2020 року. Формальний зміст вказаного доручення не містить прямої вказівки закінчити виконавчі провадження без виконання, про те самі дії з направлення листа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб з вимогами про закінчення виконавчих проваджень до органів державної виконавчої служби суперечать положенням норм прямої дії - статей 8, 41, 55, 129 Конституції України, статей 1, 6, 13 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також іншим нормам, що захищають право власності та право на виконання остаточного рішення суду.
В касаційній скарзі також зазначається, що в основу рішень судів попередніх інстанцій покладено неналежний, недопустимий та недостовірний доказ, а саме копію доручення від 15 червня 2020 року, яка не містить обов`язкового реквізиту документа, а саме: не містить реєстраційного індексу.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 28 травня 2019 року у справі № 905/2458/16.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що на виконанні у Подільському районному відділі державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) перебувало виконавче провадження № 45340170 з примусового виконання виконавчого листа № 761/13085/14, виданого 04 листопада 2014 року Шевченківським районним судом м. Києва, про стягнення з ПАТ КБ «Актив-Банк» на користь ОСОБА_2 коштів в сумі 264 089,06 грн (а. с. 8).
15 червня 2020 року заступник начальника Центрального міжрегіонального управління - начальник Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Сувало М. С. на виконання доручення директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 10 червня 2020 року № 1808/20.4.2/32-20 видав доручення, яким зобов`язано керівників відділів державної виконавчої служби у м. Києві надати інформацію за виконавчими провадженнями (а. с. 149).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до пункту 9 частини першої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства належить обов`язковість судового рішення.
Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» примусовому виконанню підлягають виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Згідно зі статтею 27 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» фізичні або юридичні особи мають право вільного вибору приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України, з урахуванням суми стягнення та місця виконання рішення, визначеного Законом України «Про виконавче провадження».
Відповідно до частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Згідно з пунктом 9 Типового положення про управління забезпечення примусового виконання рішень міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 20 квітня 2016 року № 1183/5 (далі - Положення) визначено, що Управління очолює заступник начальника міжрегіонального управління юстиції з питань державної виконавчої служби - начальник Управління забезпечення примусового виконання рішень.
Відповідно до пункту 2 Положення, Управління у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами та дорученнями Президента України, актами Кабінету Міністрів України, дорученнями Прем`єр-міністра України, наказами Міністерства юстиції України, дорученнями Міністра юстиції України, його заступників, директора Департаменту, наказами міжрегіонального управління юстиції, а також цим Положенням.
Пунктом 10 Положення визначено повноваження начальника Управління, зокрема, начальник Управління:
- очолює Управління, здійснює керівництво його діяльністю, діяльністю Відділу, за дорученням Міністра юстиції України, заступників Міністра, директора Департаменту, начальника відповідного міжрегіонального управління юстиції представляє Управління у відносинах з іншими органами, підприємствами, установами, організаціями та підзвітний Міністру юстиції України, його заступникам, директору Департаменту, начальнику відповідного міжрегіонального управління юстиції за організацію та результати діяльності Управління;
- забезпечує виконання Управлінням, Відділом Конституції та законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України, доручень Прем`єр-міністра України, наказів Міністерства юстиції України, доручень Міністра юстиції України, його заступників, директора Департаменту, наказів міжрегіонального управління юстиції;
- забезпечує здійснення перевірки законності виконавчих проваджень відповідно до вимог закону;
- організовує розгляд звернень громадян та юридичних осіб з питань, пов`язаних із діяльністю Управління та Відділу, проводить особистий прийом громадян;
- організовує роботу зі службовими документами, здійснює контроль за веденням номенклатурних справ Управління відповідно до встановленого порядку та вимог законодавства.
Відповідно до пункту 4 Положення Управління відповідно до покладених на нього завдань, серед іншого:
- організовує, контролює здійснення примусового виконання рішень у випадках, передбачених законом, відповідним відділом примусового виконання рішень та відділом державної виконавчої служби міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України;
- здійснює державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про виконавче провадження, правильністю, своєчасністю та повнотою вчинення виконавчих дій державними виконавцями;
- розглядає звернення громадян та юридичних осіб з питань, пов`язаних із виконанням рішень, аналізує стан цієї роботи, виявляє та усуває причини, що призводять до подання громадянами скарг.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що на виконання доручення директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 10 червня 2020 року № 1808/20.4.2/32-20 заступник начальника Центрального міжрегіонального управління - начальник Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Сувало М. С. видав доручення від 15 червня 2020 року, зобов`язавши керівників відділів державної виконавчої служби у м. Києві надати інформацію за виконавчими провадженнями.
Суди попередніх інстанцій також встановили, що зі змісту вказаного доручення не вбачається будь-якої вказівки щодо закінчення без виконання виконавчих проваджень, у тому числі виконавчого провадження № 45340170, за яким заявник є стягувачем.
Аналізуючи вищенаведене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_2 не довів, що вказаними діями суб`єкта оскарження - заступника начальника Центрального міжрегіонального управління - начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Сувала М. С. були порушені права заявника.
Доводи касаційної скарги про те, що в основу оскаржуваних судових рішень покладено неналежний, недопустимий та недостовірний доказ, а саме копія доручення від 15 червня 2020 року, яка не містить обов`язкового реквізиту документа, а саме: не містить реєстраційного індексу є безпідставними, оскільки доказів недостовірності документа під час розгляду справи судами попередніх інстанцій не встановлено.
Подібний висновок Верховний Суд зробив у постанові від 01 вересня 2021 року у справі № 761/14537/15-ц(провадження № 61-19007св20).
Посилання в касаційній скарзі на те, що судами попередніх інстанцій не враховано висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 28 травня 2019 року у справі № 905/2458/16 є безпідставним, оскільки висновки у цій справі і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Отже, аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з нормами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий А. І. Грушицький
Судді: І. В. Литвиненко
Є. В. Петров В. В. Сердюк В. А. Стрільчук
