Єдиний державний реєстр судових рішень
ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/6482/21 Суддя (судді) першої інстанції: Григорович П.О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 липня 2022 року м. Київ
Колегія Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Кузьменка В.В.,
суддів: Василенка Я.М., Ганечко О.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження у м. Києві справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акту в частині, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення та ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 лютого 2022 року,
В С Т А Н О В И Л А:
ОСОБА_1 в інтересах малолітніх ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), неповнолітньої ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, в якому просив:
- визнати протиправним та нечинним пункт 13 «Порядку обчислення середньомісячного сукупного доходу сім`ї (домогосподарства) для усіх видів державної соціальної допомоги», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 632;
- визнати протиправним та нечинним пункт 13 «Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 pоку № 250 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 pоку № 632).
Протокольною ухвалою Окружного адміністративного суду міста від 02 лютого 2022 року відмовлено у задоволенні клопотання про розгляд справи в підготовчому провадженні колегіально.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 лютого 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати спірне рішення суду та задовольнити позовні вимоги. Крім того, апелянтом заявлено вимогу про визнання протиправною протокольної ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 лютого 2022 року.
Доводи апелянта аналогічні викладеним у позовній заяві та стосуються того, що затверджуючи «Порядок обчислення середньомісячного сукупного доходу сім`ї (домогосподарства) для усіх видів державної соціальної допомоги», зокрема, пункт 13, відповідач порушив низку статей Конституції України, не провів антидискримінаційну експертизу акту Кабінету Міністрів України.
Крім того, апелянтом вказано, що підготовче засідання проводилося без дотримання вимог КАС України, позаяк питання, які розглядалися під час підготовчого засідання та їх вирішення здійснювалося одноособово, а не колегіально, що суперечить вимогам ч. 1 ст. 34 КАС України.
Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з`явилися. Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення питання, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов`язкова, колегія суддів у відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 311 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи у порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є батьком малолітніх ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , неповнолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
В січні 2021 року позивачем до Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Московського району Харківської міської ради була направлена заява про призначення державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям. Рішенням УПСЗНА Московського району ХМР за заявою позивача була призначена допомога в розмірі 2964,75 грн.
Передумовою виникнення спірних правовідносин стало те, що розмір призначеної державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям для дітей позивача є меншим від встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» розміру прожиткового мінімуму, а саме, для дітей - 130% відповідного прожиткового мінімуму.
З приводу невідповідності призначеної державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям рівню забезпеченості встановленого Законом, позивач звернувся зі скаргою до Міністерства соціальної політики України.
Листом від 03.03.2021 № 0000-030203-С/999зві/2153 позивача повідомлено, що розмір допомоги його дітям призначався з врахуванням нормативно-правових актів, прийнятих відповідачем. Так, пунктом 13 Порядку № 632 визначено, що під час обчислення державної соціальної допомоги для розрахунку середньомісячного сукупного доходу за кожний місяць, в якому відсутні доходи, включаються: 0,5 розміру мінімальної заробітної плати станом на кінець періоду, за який враховуються доходи, - для непрацюючих працездатних осіб, які не мали доходів, доходи яких були меншими за 0,5 розміру мінімальної заробітної плати протягом періоду, за який враховуються доходи (крім випадків, визначених абзацами четвертим - шостим цього пункту), та/або якими чи за яких не сплачено єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в розмірі, не меншому від мінімального, сумарно протягом трьох місяців періоду, за який враховуються доходи (крім військовослужбовців, а також осіб, щодо яких наявна заборгованість роботодавця із сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, або осіб, які відповідно до законодавства звільнені від сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування); осіб, які зареєстровані в центрі зайнятості та не отримували допомогу по безробіттю; осіб, які доглядали за дітьми, які потребують догляду протягом часу, визначеного у медичному висновку лікарсько-консультативної комісії, але не більше ніж до досягнення ними шестирічного віку.
Пунктом 13 Порядку № 250 визначено, що якщо непрацююча працездатна особа зареєстрована в центрі зайнятості як безробітна або перебуває на обліку в центрі зайнятості як така, що шукає роботу, більше ніж 12 місяців станом на кінець періоду, за який враховуються доходи, та в шестимісячному періоді отримання державної соціальної допомоги не працевлаштувалася за направленням центру зайнятості або не забезпечила себе роботою самостійно, розмір такої допомоги під час наступного звернення за її призначенням зменшується на 50 відсотків, на наступний період - на 75 відсотків. Така допомога під час наступного звернення призначається не раніше ніж через шість місяців після завершення її виплати.
Управлінням праці та соціального захисту населення адміністрації Московського району Харківської міської ради проведено розрахунок державної соціальної допомоги малозабезпеченій сім`ї позивача виходячи із: сукупного доходу сім`ї за період з 01.04.2020 по 30.09.2020 у сумі 30 000 грн (у тому числі: позивача та його дружини розрахунковий дохід - 30000,00 грн (0,5 розміру мінімальної заробітної плати станом на кінець періоду за який враховуються доходи); середньомісячного сукупного доходу сім`ї - 5000,00 грн; рівня забезпечення прожиткового мінімуму сім`ї - 10929,50 грн. (у тому числі для двох працездатних осіб - 1589,00 грн. (794,50 грн х 2), для трьох дітей віком від 6 до 18 років - 9340,50 грн (3 113,50 грн * 3).
Відповідно, розмір державної соціальної допомоги складає 5 929,50 грн (різниця між рівнем забезпечення прожиткового мінімуму для сім`ї позивача (10929,50 грн.) та середньомісячним сукупним доходом моєї сім`ї (5000,00 грн.). Враховуючи пункт 13 Порядку № 250 розмір призначеної допомоги зменшено на 50 відсотків.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач посилався на те, що затверджуючи «Порядок обчислення середньомісячного сукупного доходу сім`ї (домогосподарства) для усіх видів державної соціальної допомоги», зокрема, пункт 13, відповідач порушив низку статей Конституції України. Відповідачем за допомогою вказаного пункту до дітей позивача застосовується дискримінація за майновою ознакою. При цьому, позивач наполягав, що саме відповідачем не здійсненні заходи щодо подолання безробіття в Україні, внаслідок чого він та дружина роботою не забезпечені.
Вважаючи неправомірним те, що при обрахунку соціальної допомоги використовується показник 0,5 розміру мінімальної заробітної плати, а також із тим, що розмір допомоги зменшується спочатку на 50%, а потім на 75%, якщо позивач не працевлаштувався протягом визначеного періоду, позивач звернувся до суду з позовом про оскарження пунктів Порядку № 632 і Порядку № 250.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки норми Закону та Порядків № 250, № 632 не конституційними не визнавались, а тому відсутні докази порушення соціальних прав позивача оскаржуваними п.13 Порядку №250 і п.13 Порядку №632, внаслідок чого підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Аналізуючи обставини справи, доводи апелянта та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення, з огляду на таке.
Статтею 4 Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім`ям» (далі - Закон) визначено, що Порядок призначення, умови виплати та підстави для припинення виплати державної соціальної допомоги, перелік документів, необхідних для призначення допомоги згідно із цим Законом, встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Таким порядком є Порядок призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 року № 250 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 632).
При цьому, статтею 5 Закону передбачено, що розмір державної соціальної допомоги визначається як різниця між прожитковим мінімумом для сім`ї та її середньомісячним сукупним доходом.
До стабілізації економічного становища в Україні розмір державної соціальної допомоги визначається з урахуванням рівня забезпечення прожиткового мінімуму.
Рівень забезпечення прожиткового мінімуму встановлюється виходячи з можливостей Державного бюджету України і затверджується одночасно з прийняттям закону про Державний бюджет України на відповідний рік.
Для громадян, які одержали статус особи, яка проживає і працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського, прожитковий мінімум збільшується на 20 відсотків.
Максимальний розмір державної соціальної допомоги не може перевищувати прожитковий мінімум для сім`ї, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
Аналогічні за змістом норми містяться в п. 7 Порядку № 250.
Пунктом 9 Порядку № 250 передбачено, що середньомісячний сукупний дохід малозабезпеченої сім`ї для призначення державної соціальної допомоги визначається відповідно до Порядку обчислення середньомісячного сукупного доходу сім`ї (домогосподарства) для усіх видів державної соціальної допомоги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 632.
За змістом оскаржуваного п. 13 Порядку № 632, під час обчислення державної соціальної допомоги для розрахунку середньомісячного сукупного доходу за кожний місяць, в якому відсутні доходи, включаються:
0,5 розміру мінімальної заробітної плати станом на кінець періоду, за який враховуються доходи, - для непрацюючих працездатних осіб, які не мали доходів, доходи яких були меншими за 0,5 розміру мінімальної заробітної плати протягом періоду, за який враховуються доходи (крім випадків, визначених абзацами четвертим - шостим цього пункту), та/або якими чи за яких не сплачено єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в розмірі, не меншому від мінімального, сумарно протягом трьох місяців періоду, за який враховуються доходи.
Якщо непрацююча працездатна особа зареєстрована в центрі зайнятості як безробітна або перебуває на обліку в центрі зайнятості як така, що шукає роботу, більше ніж 12 місяців станом на кінець періоду, за який враховуються доходи, та в шестимісячному періоді отримання державної соціальної допомоги не працевлаштувалася за направленням центру зайнятості або не забезпечила себе роботою самостійно, розмір такої допомоги під час наступного звернення за її призначенням зменшується на 50 відсотків, на наступний період - на 75 відсотків. Така допомога під час наступного звернення призначається не раніше ніж через шість місяців після завершення її виплати (п. 13 Порядку № 250).
Оскільки Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім`ям» не містить в собі положень про те, що розмір державної соціальної допомоги в будь-якому випадку не може бути меншим відповідного прожиткового мінімуму, натомість ст. 4 Закону встановлює, що розмір державної соціальної допомоги визначається як різниця між прожитковим мінімумом для сім`ї та її середньомісячним сукупним доходом, з урахуванням того, що наведені норми Закону та Порядків № 250, № 632 не конституційними не визнавались, суд приходить до висновку про відсутність доказів порушення соціальних прав позивача оскаржуваними п. 13 Порядку № 250 і п. 13 Порядку № 632, внаслідок чого підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Суд першої інстанції вірно відхилив твердження позивача про те, що держава не забезпечила його і дружину роботою, позаяк в постанові Верховного Суду від 16.07.2020 у справі № 820/1565/17 за позовом ОСОБА_1 до Харківського міського центру зайнятості про визнання дій незаконними зазначено, що функції уповноважених органів (центрів зайнятості) полягають саме у сприянні безробітним в пошуку роботи, а не у перебиранні обов`язків з професійного самовизначення, професійної орієнтації з безробітного на державний орган. При цьому, обов`язку центру зайнятості у сприянні особі у пошуку підходящої особи кореспондує і обов`язок безробітного у відповідності статті 44 Закону № 5067-VI самостійно здійснювати пошук підходящої для себе роботи, а також бути готовим приступити до роботи за професією або підходящої роботи.
Крім того, суд попередньої інстанції доречно вказав, що оскільки позивач на власний розсуд протягом тривалого часу не знайшов собі роботу, а Конституція і Закон не містять обов`язку держави забезпечувати протягом невизначеного періоду часу сім`ю безробітних працездатних громадян коштами на рівні відповідного прожиткового мінімуму, то наведені доводи позивача не можуть бути належним обґрунтуванням заявлених позовних вимог.
При цьому, наполягаючи на неналежності законодавчого регулювання питання достатнього грошового забезпечення його сім`ї з боку держави, позивач залишив поза увагою норми ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» і ст. 180 Сімейного кодексу України, відповідно до яких батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України; батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Вказані норми ст. 8 Закону і ст. 180 Сімейного кодексу України неконституційними також не визнавались, а отже позивач, як батько дітей, зобов`язаний виконувати власні обов`язки щодо створення необхідних умов для всебічного розвитку своїх дітей і їх утримання до досягнення повноліття.
Колегія суддів відхиляє твердження апелянта стосовно того, що суд першої інстанції ставить позивача в становище виправдування за те, що останній не має матеріальної спроможності забезпечити своїм дітям мінімального прожиткового мінімуму, позаяк вказані твердження жодним чином не стосуються предмету спору, де розглядається законність та правомірність положень «Порядку обчислення середньомісячного сукупного доходу сім`ї (домогосподарства) для усіх видів державної соціальної допомоги», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 632, та «Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 pоку № 250 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 pоку № 632).
Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо невідповідності оскаржуваних положень принципу недискримінації та проведення антидискримінаційної експертизи, суд апеляційної інстанції вказує, що Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначено організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина.
Пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначено, що дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь- якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Частиною першою статті 2 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» передбачено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; повагу до гідності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.
Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» розроблення проектів нормативно-правових актів здійснюється з обов`язковим урахуванням принципу недискримінації.
Так, у пояснювальній записці, копія якої наявна у матеріалах справи, зазначено, що у проекті акта відсутні положення, які містять ознаки дискримінації.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» формами дискримінації є: пряма дискримінація; непряма дискримінація; підбурювання до дискримінації; пособництво у дискримінації; утиск.
При цьому, скаржник не зазначає з якими саме формами дискримінації узгоджуються оскаржувані положення спірних нормативно-правових актів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.2013 № 61 «Питання проведення антидискримінаційної експертизи та громадської антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів» затверджено Порядок проведення органами виконавчої влади антидискримінаційної експертизи проектів нормативно- правових актів.
Пунктом 3 вказаного Порядку, зокрема, визначено, що антидискримінаційна експертиза проводиться Мін`юстом під час проведення правової експертизи проектів актів, які вносяться на розгляд Кабінету Міністрів України органами виконавчої влади.
За результатами проведеної Міністерством юстиції України антидискримінаційної експертизи встановлено, що у проекті акта забезпечено відсутність положень щодо дискримінації.
Отже, безпідставними та такими, що не відповідають обставинам справи є твердження апелянта про відсутність доказів щодо проведення антидискримінаційної експертизи оскаржуваних положень.
Оцінюючи доводи ОСОБА_1 в апеляційній скарзі стосовно неправомірності протокольної ухвали Окружного адміністративного суду міста від 02 лютого 2022 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання про розгляд справи в підготовчому провадженні колегіально, суд апеляційної інстанції зазначає таке.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.06.2021 у складі судді Григоровича П.О. відкрито провадження у адміністративній справі № 640/6482/21 та призначено підготовче судове засідання, яке буде здійснено суддею Григоровичем П.О.
Автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації документів ОСОБА_1 було визначено суддею-доповідачем для розгляду даної справи Григоровича П.О .
Частиною першою статті 33 КАС України передбачено, що адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Кабінету Міністрів України, крім випадку, встановленого частиною четвертою статті 22 цього Кодексу, Національного банку України, окружної виборчої комісії (окружної комісії з референдуму), розглядаються і вирішуються в адміністративному суді першої інстанції колегією у складі трьох суддів.
Поряд з цим, частиною першою статті 173 КАС України встановлено, що підготовку справи до судового розгляду здійснює суддя адміністративного суду, який відкрив провадження в адміністративній справі.
Таким чином, колегія суддів вважає безпідставними аргументи апелянта стосовно незаконності дій суду першої інстанції під час прийняття протокольної ухвали Окружного адміністративного суду міста від 02 лютого 2022 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання про розгляд справи в підготовчому провадженні колегіально.
Окрім того, процесуальними положеннями КАС України не передбачено можливості суду апеляційної інстанції за наслідком розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду визнати таку ухвалу протиправною, що також вказує на необґрунтованість вимог апелянта.
Інші доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Таким чином, суд попередньої інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України є необґрунтованими, а тому правові підстави для задоволення вимог апеляційної скарги також - відсутні.
Згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши ст. 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку за наслідками розгляду даної справи.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України,
П О С Т А Н О В И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення та ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 лютого 2022 року в справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акту в частині - залишити без задоволення.
Рішення та ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 лютого 2022 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідач В. В. Кузьменко
Судді: Я. М. Василенко
О. М. Ганечко
