Єдиний державний реєстр судових рішень
П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
___________________________________________________________________________________
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
22 вересня 2022 р.м.ОдесаСправа № 522/7918/22
Головуючий в І інстанції: Павлик І.А.
Дата та місце ухвалення рішення: 25.07.2022 р. м. Одеса
П`ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
судді-доповідача Шеметенко Л.П.
судді Стас Л.В.
судді Турецької І.О.
за участю секретаря Волконського В.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 липня 2022 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення, -
В С Т А Н О В И В:
У червні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення № 377 від 07.06.2022 року про його примусове повернення в країну походження.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 липня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 липня 2022 року та ухвалити нове рішення по справі про задоволення позову в повному обсязі, наголошуючи на неповному з`ясуванні судом першої інстанції всіх обставин, що мають значення для вирішення справи.
Представником відповідача поданий відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Вислухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, Лернер Павло, як громадянин Держави Ізраїль, в`їхав на територію України 15.11.2021 року без отримання візи.
Проте, після закінчення строку перебування (90 днів) позивач з території України не виїхав та не продовжив строк перебування.
Згідно матеріалів справи, позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування в Україні та на підставі вимог ч. 1 ст. 203 КУпАП накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу згідно постанови ГУ ДМС України в Одеській області від 07.06.2022 року.
Також, враховуючи, що позивач порушив правила перебування в Україні, а саме: перебував в Україні після закінчення строку перебування (90 днів у 180 денний період), 07.06.2022 року ГУ ДМС України в Одеській області прийнято рішення № 377 про примусове повернення в країну походження громадянина Держави Ізраїль ОСОБА_1 та зобов`язання покинути територію України у термін до 06.07.2022 року включно.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, з огляду на викладене.
Правові підстави і порядок примусового повернення іноземців та осіб без громадянства в країну походження або третю країну визначені Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 року № 3773-VI (чинного та в редакції на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини 1 статті 26 цього Закону іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Згідно ч. 1 ст. 31 вказаного Закону іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.
Зі змісту наведених правових норм вбачається, що однією з підстав для примусового повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну є порушення ними законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, зокрема, Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та відсутність обставин, які передбачають заборону такого повернення.
Так, частинами 1, 3 статті 9 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено, що іноземці та особи без громадянства в`їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України.
Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
За правилами пункту 2 Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 року № 150, іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території: 1) протягом наданого візою дозволу в межах строку дії візи в разі в`їзду осіб без громадянства чи іноземців, які є громадянами держав з візовим порядком в`їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України; 2) не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в`їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в`їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України; 3) на період дії візи, але не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в`їзду за візою, оформленою до 11 вересня 2011 року.
Як вбачається з матеріалів справи та підтверджується позивачем, Лернер Павло, як громадянин Держави Ізраїль, в`їхав на територію України 15.11.2021 року без отримання візи.
Таким чином, позивач на територію України 15.11.2021 року в`їхав на законних підставах та відповідно до вищезазначених положень законодавства мав право на перебування на території України не більш як 90 днів протягом 180 днів.
Проте, станом на момент прийняття оскаржуваного рішення 07.06.2022 року, після закінчення строку перебування, позивач з території України не виїхав та не продовжив строк перебування.
Зазначені обставини жодним чином не спростовуються позивачем, а навпаки ним підтверджуються.
Також позивач не вказує та судом не встановлено обставин, що свідчать, що позивач підпадає під захист статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод або статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Водночас, як в заявленому позові, так і в поданій апеляційній скарзі, позивач вказує на те, що він порушив строк тимчасового перебування на території України з огляду на те, що в останні дні 90 денного строку його перебування на території України, а саме 10.02.2022 року, він захворів на коронавірус, що підтверджується результатом аналізу лабораторії КАП ЛАБ від 11.02.2022 року, та був змушений перебувати протягом 14 днів на самоізоляції, а після закінчення строку самоізоляції 24.02.2022 року в Україні введено воєнний стан, що стало перешкодою для вжиття заходів щодо залишення території України, оскільки були скасовані усі авіарейси та державний кордон був завантажений.
Надаючи оцінку вказаним доводам позивача, колегія суддів зазначає наступне.
Так, згідно пп. 1 п. 6 Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 року № 150, строк перебування іноземців та осіб без громадянства на території України продовжується у разі, коли вони прибули за короткостроковою візою, а також з держав з безвізовим порядком в`їзду за наявності обґрунтованих підстав (лікування, вагітність чи пологи, догляд за хворим членом родини, оформлення спадщини, подання заяви про отримання дозволу на імміграцію чи набуття громадянства України, виконання службових обов`язків іноземним кореспондентом або представником іноземного засобу масової інформації тощо) та за умови подання підтверджувальних документів - на період існування таких підстав, але не більш як 180 днів з дати останнього в`їзду в Україну. До короткострокових віз прирівнюються візи типу С-2, С-3, Б, Л, М, Н, Р, Г, К, Т, П-1, ОП і П-2, оформлені до 11 вересня 2011 р. (до закінчення строку їх дії).
Таким чином, наведені позивачем обставини щодо його хвороби та обов`язку перебування на самоізоляції до 24.02.2022 року, а також неможливості покинути територію України після цієї дати у зв`язку із скасуванням авіарейсів та завантаженістю державного кордону з огляду на введення в Україні воєнного стану є підставою для продовження строку перебування позивача, як іноземця, який прибув з держави з безвізовим порядком в`їзду, не більш як 180 днів з дати останнього в`їзду в Україну.
За такого правового регулювання, враховуючи, що позивач прибув на територію України 15.11.2021 року, колегія суддів відхиляє наведені доводи позивача та вважає, що суд першої інстанції вірно погодився з відповідачем, що станом на момент прийняття оскаржуваного рішення 07.06.2022 року, строк перебування позивача на території України, навіть з урахуванням строку продовження, закінчився (позивач перебуває на території України більше півроку).
Крім того, надаючи оцінку доводам позивача, колегія суддів зазначає, що останній проживає на території міста Одеси, а тому, з огляду на загальновідому інформацію щодо кількості, як громадян України, так і іноземців, які безперешкодно перетнули з лютого по червень 2022 року кордон України на в`їзд та виїзд, доводи позивача щодо неможливості покинути територію України протягом близько чотирьох місяців через завантаженість кордону є безпідставними.
З огляду вищевикладене, враховуючи, що позивачем порушено законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме останній проживав на території України після закінчення відповідного терміну перебування, що ним не заперечується, позивач не звертався із заявою про отримання посвідки на тимчасове або постійне проживання, а так само щодо продовження строку перебування на території України, позивач не відноситься до осіб, яким надано статус біженця і не є особою, яка потребує додаткового захисту, та підстави вважати, що позивач підпадає під захист статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод або статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» відсутні, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відповідачем правомірно було прийнято рішення про його примусове повернення в країну походження.
Що стосується посилань позивача в апеляційній скарзі на те, що позивач не втратив законні підстави для перебування на території України, а навпаки набув підстави для подальшого перебування та має намір отримати посвідку на постійне проживання, оскільки проживаючи на території України позивач перебував в фактичних шлюбних відносинах з громадянкою України ОСОБА_3 , 1965 р.н., та за цей час пара зачала дитину, що підтверджується довідкою № 35 від 11.06.2022 року КНП «Пологовий будинок № 5», яка видана ОСОБА_3 з діагнозом вагітність 3-4 тижні, колегія суддів зазначає наступне.
Так, колегія суддів наголошує, що підстави для перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, а також порядок та підстави отримання посвідки на тимчасове та постійне проживання, визначені Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», який передбачає необхідність звернення іноземця або особи без громадянства, зокрема, із заявою про надання йому посвідки на тимчасове або постійне проживання із наданням документів, що дають право на отримання таких посвідок (ст. 5 Закону).
Однак, як станом на момент прийняття оскаржуваного рішення про примусове повернення, так і станом на момент розгляду справи судом, позивач не звертався із заявою про отримання посвідки на тимчасове або постійне проживання, а так само щодо продовження строку перебування на території України.
Вказані обставини визнаються позивачем та в апеляційній скарзі він самостійно зазначає, що лише має намір отримати посвідку на постійне проживання на території України.
Посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що 07.06.2022 року він прибув до міграційної служби для отримання консультації та легалізації свого становища на території України колегія суддів вважає безпідставними, оскільки позивачем не надано жодного доказу стосовно того, що 07.06.2022 року він подавав до міграційної служби будь-які заяви щодо свого перебування на території України, а так само позивачем не надано доказів, що з часу закінчення строку його законного перебування на території України він вчиняв будь-які дії щодо продовження такого строку та отримання інших документів, що давали б йому право на законних підставах перебувати на території України.
Також, надаючи оцінку вказаним доводам позивача, колегія суддів наголошує, що останнім не надано жодного доказу щодо перебування у шлюбі з громадянкою України, судового рішення щодо визнання факту проживання позивача з громадянкою України однією сім`єю, а сама по собі довідка КНП «Пологовий будинок № 5» щодо встановлення діагнозу вагітність 3-4 тижні ОСОБА_3 жодним чином не підтверджує наведені позивачем обставини щодо проживання з вказаною особою однією сім`єю.
Більш того, колегія суддів повторно звертає увагу на те, що питання щодо надання позивачу посвідки на тимчасове або постійне проживання не є предметом спору у даній справі та це питання може бути вирішено лише при поданні позивачем відповідної заяви та документів, які дають підстави для отримання посвідки, однак, така заява позивачем не подавалась.
Колегія суддів наголошує, що фактично у даній справі позивач вважає, що рішення про його примусове повернення, яке прийнято за встановлених відповідачем обставин щодо порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців - проживання на території України після закінчення відповідного терміну перебування, які визнані позивачем, має бути скасовано лише на підставі його пояснень, які не підтверджені жодними доказами, щодо проживання однією сім`єю з громадянкою України та наміру отримати посвідку на постійне проживання, що прямо суперечить наведеним вимогам Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Колегія суддів зазначає, що самі по собі посилання позивача на намір отримати посвідку на постійне проживання з огляду на проживання однією сім`єю з громадянкою України, за відсутності факту подання відповідної заяви з доданими до неї документи для отримання такої посвідки, не можуть бути підставою для незастосування державними органами до позивача наслідків його незаконного перебування на території України всупереч діючого законодавства.
Що стосується письмових додаткових пояснень, поданих представником позивача під час апеляційного розгляду справи, в яких представник позивача посилається на порушення процедури притягнення позивача до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування на території України, колегія суддів зазначає наступне.
Так, згідно ч. 1, п.п. 5, 6 ч. 2 ст. 296 КАС України апеляційна скарга подається у письмовій формі та в апеляційній скарзі зазначаються: вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу, до суду апеляційної інстанції; обґрунтування вимог особи, яка подала апеляційну скаргу, із зазначенням того, у чому полягає неправильність чи неповнота дослідження доказів і встановлення обставин у справі та (або) застосування норм права.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 303 КАС України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження, обґрунтувавши необхідність таких змін чи доповнень.
У разі доповнення чи зміни апеляційної скарги особа, яка подала апеляційну скаргу, повинна подати докази надсилання копій відповідних доповнень чи змін до апеляційної скарги іншим учасникам справи, інакше суд не враховує такі доповнення чи зміни.
В апеляційній скарзі позивача не міститься доводів щодо порушення процедури притягнення його до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування на території України.
В свою чергу, правом на доповнення чи зміну апеляційної скарги позивач не скористався.
Більш того, колегія суддів наголошує, що питання щодо правомірності прийнятої відносно позивача постанови про притягнення його до адміністративної відповідальності не є предметом спору у даній справі.
Позивач у даній справі не оскаржує постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності.
Так само позивач не зазначає про оскарження вказаної постанови в іншій справі.
Позивач сплатив штраф, що підтверджується матеріалами справи та не оспорюється позивачем.
При цьому, колегія суддів враховує, що як під час розгляду справи в суді першої інстанції, так і під час апеляційного розгляду справи, позивач користується послугами адвоката.
За таких обставин, додаткові пояснення представника позивача щодо порушення процедури притягнення повивача до адміністративної відповідальності не можуть прийняті до уваги судом апеляційної інстанції, оскільки це питання не є предметом розгляду даної справи.
Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, оскільки доводи апеляційної скарги спростовуються наведеними висновками суду апеляційної інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 241, 243, 250, 268, 271, 288, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 липня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення постанови в повному обсязі безпосередньо до Верховного Суду.
Судове рішення складено у повному обсязі 22.09.2022 р.
Суддя-доповідач: Л.П. Шеметенко
Суддя: Л.В. Стас
Суддя: І.О. Турецька
