Ухвала
14 грудня 2022 року
м. Київ
справа № 607/23244/21
провадження № 61-4378св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - редакція газети «Підручники і посібники»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року у складі колегії суддів: Хоми М. В.,
Гірського Б. О., Бершадської Г. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до редакції газети «Підручники і посібники» про стягнення компенсації за порушення авторського права.
Позовна заява мотивована тим, що відповідач порушує авторські права позивача шляхом тиражування та реалізації твору « ІНФОРМАЦІЯ_1 » без згоди ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області
від 20 грудня 2021 року відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору. Позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, надавши строк для усунення недоліків, а саме сплати судового збору.
Відмовляючи у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, суд виходив з того, що позивачкою не надано доказів, які б підтверджували її важке фінансове становище. Суд зазначив, що позивачу необхідно сплатити судовий збір за вимогу майнового характеру. Проте, суд зауважив, що для визначення ж розміру судового збору, що підлягає сплаті за вимогу майнового характеру, позивачу спочатку необхідно визначити ціну позову відповідно до заявлених позовних вимог.
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області
від 18 лютого 2022 року позовну заяву ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто заявнику.
Повертаючи позовну заяву заявнику, суд першої інстанції виходив з того, що станом на 18 лютого 2022 року недоліки, зазначені в ухвалі суду від 20 грудня 2021 року, позивачем не усунуто.
Не погоджуючись з ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року про залишення її позовної заяви без руху, ОСОБА_1 оскаржила її в апеляційному порядку.
Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року повернуто скаржнику.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що апеляційна скарга
ОСОБА_1 подана на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У травні 2022 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року.
Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2022 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 27 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Ухвалою Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2022 року справу за позовом ОСОБА_1 до Редакції газети «Підручники і посібники» про стягнення компенсації за порушення авторського права, упущеної вигоди, інфляційних втрат та трьох відсотків річних, а також про відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року повернуто на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати судове рішення та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для повернення апеляційної скарги, чим усунувся від вирішення спору.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не поданий.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору. Позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, надавши строк для усунення недоліків, а саме сплати судового збору.
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області
від 18 лютого 2022 року позовну заяву ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто заявнику.
Не погоджуючись з ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року про залишення її позовної заяви без руху, ОСОБА_1 оскаржила її в апеляційному порядку.
Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 грудня 2021 року повернуто скаржнику.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що апеляційна скарга
ОСОБА_1 подана на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду,
а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Частиною першою статті 3 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього
Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи,
а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання
про їхні права, свободи, інтереси та обов`язки, мають право оскаржити
в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Звертаючись до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою,
ОСОБА_1 посилалася на те, що ухвала суду першої інстанції про залишення її позовної заяви без руху є незаконною та необґрунтованою, оскільки місцевим судом помилково визначено її вимоги як вимоги майнового характеру. Крім того вважала, що судом першої інстанції безпідставно не застосовано законодавство України щодо сплати судового збору, яке діяло у 1994-1999 роках.
Тобто заявник не погоджувався з висновками місцевого суду в частині визначення розміру судових витрат, а саме визначення її вимог як вимог майнового характеру.
Положеннями частини першої статті 353 ЦПК України визначено перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду.
Повертаючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу суду першої інстанції про залишення її позовної заяви без руху, апеляційний суд керувався положеннями частини першої статті 353 ЦПК України, якими визначено перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, до якого апеляційний суд вважав, що вказана ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху не входить.
Разом з тим, апеляційний суд не звернув уваги на те, що відповідно до пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо визначення розміру судових витрат.
Таке регулювання цивільних процесуальних відносин повністю відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про те, що неможливість реалізувати право апеляційного оскарження через сплату судового збору може вважатись перепоною доступу до правосуддя (рішення Європейського суду з прав людини від 19 червня
2001 року у справі «Креуз проти Польші» («Kreuz v. Poland», § 59).
Отже Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що апеляційним судом не було належним чином досліджено обставини справи, не надано належної правової оцінки доводам апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо її незгоди із висновками міськрайонного суду в частині визначення розміру судових витрат, унаслідок чого апеляційний суд дійшов передчасного висновку про те, що ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви
ОСОБА_1 без руху окремо від рішення суду в апеляційному порядку бути оскаржена не може.
Так, аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 січня
2019 року у справі № 638/17815/17-ц (провадження № 61-10702св18).
Зокрема, Верховний Суд зазначав, що повертаючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що ухвали про залишення позовної заяви без руху не підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, однак не врахував, що позивачем оскаржувалася ухвала Дзержинського районного суду міста Харкова від 24 листопада 2017 року, зокрема в частині визначення розміру судових витрат з посиланням на те, що судом не було розглянуто його клопотання про звільнення від сплати судового збору. Таким чином, висновок апеляційного суду про те, що ухвала Дзержинського районного суду міста Харкова від 24 листопада 2017 року в частині визначення розміру судового збору не підлягає оскарженню окремо від рішення суду є помилковим.
Таких же висновків дійшов Верховний Суд у складі суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 лютого
2020 року у справі № 758/3200/19-ц (провадження № 61-23262св19), в якій зазначав, що апеляційним судом не було належним чином досліджено обставини справи, не надано належної правої оцінки доводам апеляційної скарги позивача щодо його незгоди із висновками районного суду в частині визначення розміру судових витрат, унаслідок чого апеляційний суд
дійшов передчасного висновку про те, що ухвала суду першої інстанції
про залишення позовної заяви без руху окремо від рішення суду в апеляційному порядку бути оскаржена не може.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судувід 02 листопада 2022 рокуу справі
№ 760/9685/22 (провадження № 61-9630св22) суд дійшов висновку, що апеляційний суд не звернув уваги, що визначення розміру судових витрат охоплює собою, в тому числі, й визначення розміру судового збору, якій підлягає сплаті позивачем в ухвалі про залишення позовної заяви без руху. Тому ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху, в якій визначено розмір судового збору, може бути оскаржена в апеляційному порядку.
З наведеного вбачається, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виходить з того, що ухвала про залишення позовної заяви (заяви) без руху може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції окремо від рішення суду в частині визначення розміру судових витрат, тобто якщо суд першої інстанції у такій ухвалі встановлює розмір судового збору, який позивач (заявник) має сплатити при зверненні до суду, або порядок його обчислення, однак особа не погоджується або з таким розміром, або з порядком його обчислення, або взагалі вважає безпідставними вимоги щодо сплати судового збору, оскільки, на її думку, наявні обставини, що виступають підставою для звільнення її від сплати судового збору.
Разом з тим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 січня 2021 року у справі № 160/6742/20, надаючи оцінку застосуванню пункту 10 частини першої статті 294 КАС України, який за змістом та застосованими формулюваннями є тотожним пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України щодо можливості оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору та продовження строку на усунення недоліків позовної заяви, Верховний Суд зазначив, що цим пунктом передбачено можливість оскарження ухвал щодо визначення розміру судових витрат у порядку частини другої статті 6 Закону України «Про судовий збір».
За правилами частини другої статті 6 Закону України «Про судовий збір» у разі якщо судовий збір сплачується за подання позовної заяви до суду в розмірі, визначеному з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, розмір судового збору попередньо визначає суд з подальшою сплатою недоплаченої суми або з поверненням суми переплати судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи.
Отже, за висновком колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвали суду першої інстанції про залишення позову без руху підлягають апеляційному оскарженню у виключних випадках, коли суд у порядку частини другої статті 6 Закону України «Про судовий збір» визначив у своїй ухвалі розмір судового збору, який підлягає сплаті позивачем, тобто позивач визначив розмір судового збору з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну і розмір судового збору попередньо визначає суд. У всіх інших випадках, за висновками колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, ухвали суду першої інстанції про залишення позову без руху з підстав несплати судового збору (у тому числі у разі відмови у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору) не підлягають оскарженню окремо від рішення суду.
Таким чином, правова позиція колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо застосування пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України є відмінною від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду щодо застосування пункту 10 частини першої статті 294 КАС України, який є тотожним пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України.
Верховний Суд виходить з того, що тотожна за змістом норма права не може тлумачитися та розумітися різними судами відмінно, незалежно від юрисдикційної належності кожного такого суду.
Цивільним процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду.
Зокрема, відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
Передача справи, що переглядається, на розгляд Великої Палати Верховного Суду потрібна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з метою забезпечення принципу правової визначеності в державі.
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування.
Наявність різних підходів до тлумачення норм матеріального права у подібних правовідносинах призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов`язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що нададуть можливість подолати можливі розбіжності в судовій практиці (Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) «Brezovec v. Croatia», no. 13488/07, 29 March 2011).
Розходження у практиці вищого суду за умови, якщо він є останньою інстанцією у справі і його рішення є остаточними, неприпустимі й призводять до порушення права особи на суд.
Відсутність механізму, який забезпечує узгодженість практики національних судів, утворює стан постійної невизначеності (ЄСПЛ «Tudor Tudor v. Romania», no. 21911/03, § 31, 24 March 2009).
З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що наявні підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 січня 2021 року у справі
№ 160/6742/20 (провадження (№К/9901/25107/20), щодо застосування положень пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України, який є тотожним пункту 10 частини першої статті 294 КАС України, враховуючи, що уніфікація позиції щодо застосування норм процесуального права необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
У пункті 55 рішення у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland»)
від 19 червня 2001 року ЄСПЛ підкреслив, що обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі, якої прагнуть досягти.
Відповідно до практики ЄСПЛ пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає від держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Разом з тим, там де такі суди існують, гарантії, що містяться у статті 6 Конвенції, повинні відповідати, зокрема, забезпеченню ефективного доступу до цих судів для того, щоб учасники судового процесу могли отримати рішення, яке стосується їх «цивільних прав та обов`язків» (рішення ЄСПЛ у справі «Гоффман проти Німеччини» («Hoffmann v. Germany») від 11 жовтня 2001 року, пункт 65; рішення ЄСПЛ у справі «Кудла проти Польщі» («Cudla v. Poland»)
від 26 жовтня 2000 року).
ЄСПЛ також вказав, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду. Положення пункту 1 статті 6 Конвенції про виконання зобов`язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах (Рішення ЄСПЛ у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland») від 19 червня 2001 року, пункт 59).
ЄСПЛ постановив, що вимога сплати зборів цивільними судами у зв`язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права на доступ до суду. Яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції. Однак Суд наголошує, що сума зборів, призначена у світлі конкретних обставин справи, включаючи спроможність заявника її сплатити та стадію, на якій перебував розгляд справи на той момент, коли обмеження було накладено, є важливими чинниками при визначенні того, скористалася ця особа своїм правом доступу до суду чи ні та чи мала «розгляд судом» (Рішення ЄСПЛ у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland») від 19 червня 2001 року, пункт 60)
У зв`язку з наведеним, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що з метою забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики необхідно визначити, чи оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви (заяви) без руху, якщо такою ухвалою вирішується будь-яке процесуальне питання, яке так чи інакше стосується судового збору або інших витрат, пов`язаних з розглядом справи, а саме, визначення конкретного розміру судового збору, який підлягає сплаті, порядку його обчислення, відмови у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору або зменшення його розміру, відмови у наданні або надання розстрочки чи відстрочки у сплаті судового збору тощо.
Керуючись частиною третьою статті 403, частиною четвертою статті 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
УХВАЛИВ:
Справу № 607/23244/21, провадження № 61-4378св22 за позовом ОСОБА_1 до редакції газети «Підручники і посібники» про стягнення компенсації за порушення авторського права, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович
