КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
№ справи 752/1058/23
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/11492/2023
Головуючий у суді першої інстанції: Мазур Ю.Ю.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
31 жовтня 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Немировської О.В.
суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.,
секретар - Ольшевський П.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зменшення розміру аліментів,
за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2023 року та додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 11 липня 2023 року,
встановив:
у січні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив зменшити розмір аліментів, визначений Договором про участь у вихованні, розвитку та утриманні дитини, укладеним 31 січня 2020 року між ним та позивачем, з 25% від усіх видів його доходів на 1/8 частину, посилаючись на зміну свого матеріального та сімейного стану.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2023 року у задоволенні позову було відмовлено.
Додатковим рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 11 липня 2023 року стягнуто з позивача на користь відповідача витрати на правничу допомогу в розмірі 11 250 грн.
Не погоджуючись з рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи.
Також позивач подав апеляційну скаргу на додаткове рішення, просив його скасувати та відмовити у задоволенні вимог відповідача про відшкодування витрат на правничу допомогу.
У відзиві на апеляційну скаргу на рішення суду представник відповідача просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити. Також представник відповідача подав відзив на апеляційну скаргу на додаткове рішення, у якій просив залишити його без змін.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення позивача ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що 31 січня 2020 року між ним та відповідачем було укладено Договір про участь у вихованні, розвитку та утриманні дитини, відповідно до умов якого позивач зобов`язався сплачувати аліменти на утримання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 25% від свого заробітку (доходу). Вказував, що його матеріальне та сімейне становище змінилось, що є підставою для зменшення розміру аліментів до 1/8 частини від його заробітку (доходу).
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2023 року у задоволенні позову було відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано достатніх доказів на підтвердження наявності підстав для зменшення розміру аліментів. Такий висновок суду є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам.
Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та послався на положення статей 180, 181, 182 СК України.
У своїй апеляційній скарзі позивач посилається на те, що судом першої інстанції не було взято до уваги те, що як на підставу для зменшення розміру аліментів він посилався на лише на зменшення розміру його доходу, а і на зміну сімейного стану. Зазначав, що на його утриманні також перебуває дружина та дитина, що є самостійною підставою для зміни розміру аліментів. Однак, такі доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі з 14 липня 2012 року. Рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 07 липня 2020 року шлюб між сторонами було розірвано.
31 січня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено Договір про участь у вихованні, розвитку та утримання дитини сторін - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до п. 4.2. вказаного Договору, батько бере участь в утриманні дитини шляхом сплати аліментів. Сплата батьком коштів на утримання дитини починається з 29 грудня 2019 року - відколи батьки стали проживати окремо. Утримання буде виконуватись у грошовій формі шляхом сплати батьком грошових коштів у безготівковій або готівковій формі. Реквізити для безготівкового зарахування аліментів мати повідомляє батькові у письмовій формі або засобами електронної комунікації (електронна пошта).
Згідно п. 4.3. зазначеного Договору батько сплачує аліменти в розмірі 25% від свого заробітку (доходу). Батько сплачує аліменти протягом 5 робочих днів після надходження заробітку (доходу). На вимогу матері, але не більше одного разу на пів року, батько зобов`язаний надати довідку з місця роботи про розмір доходу, а також інші документи, що підтверджують отримання доходу. Отримані батьком надходження від продажу об`єктів права спільної сумісної власності сторін чи об`єктів права приватної власності батька, не є заробітком (доходом), з якого сплачуються аліменти.
Відповідно до частини другої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку (стаття 8 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 141 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.
Відповідно до статей 150, 180 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, матеріально утримувати дитину до повноліття.
Згідно з положеннями частин першої, другої статті 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.
Статтею 189 СК України встановлено, що батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. У разі невиконання одним із батьків свого обов`язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Частиною першою статті 192 СК України встановлено, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим кодексом.
Враховуючи зміст статей 181, 192 СК України, розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів один із батьків дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища платника аліментів може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів.
До таких висновків дійшов Верховний Суд України в постанові від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 та Верховний Суд в постанові від 09 вересня 2021 року у справі № 554/3355/20 (провадження № 61-7397св21).
При зверненні до суду з позовом в якості доказів погіршення свого матеріального стану позивач надав копії Довідки про те, що він дійсно працює на посаді доцента кафедри інтелектуальної власності та інформаційного права навчально-наукового інституту права київського національного університету імені Тараса Шевченка, Наказу Київського національного університету імені Тараса Шевченка про переведення ОСОБА_1 на посаду доцента 0,75 ставки, а також звітів про стан рахунку в АТ «Правекс банк» за період з 05 вересня 2021 року по 29 вересня 2021 року та за період з 31 серпня 2022 року по 29 вересня 2022 року.
Згідно з положеннями статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
В постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Суд не втручається у процесуальну діяльність учасників процесу (реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання покладених на них процесуальних обов`язків), крім випадків, передбачених ЦПК України.
У процесуальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.
В даному випадку позивачем не було надано належних та достатніх доказів на підтвердження суттєвого погіршення свого матеріального стану. Наданий до суду наказ про переведення на 0,75 ставки на посаді доцента кафедри та виписки про стан рахунку за обрані позивачем на власний розсуд періоди не свідчать про його дійсний матеріальний стан.
При розгляді справ про зміну розміру аліментів слід приймати до уваги, що вичерпного і чіткого переліку документів про майновий стан особи закон не містить, але такими доказами можуть бути, наприклад, довідки Пенсійного фонду України форми ОК-5 та ОК-7, а також інформація (витяг, довідка) про доходи з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків, які містять, зокрема, дані щодо суми всіх доходів фізичної особи за відповідний період. Відповідно висновку дійшов верховний Суд в постанові від 14 червня 2023 року (справа № 758/8284/21).
В даній справі позивачем не надано доказів на підтвердження свого дійсного матеріального стану. Сам по собі факт його переведення на 0,75 ставки за основним місцем роботи не свідчить про те, що його матеріальний стан не дозволяє йому сплачувати аліменти у розмірі, визначеному договором між батьками. Доказів про те, що позивач не має інших доходів, окрім заробітної плати, рухомого та нерухомого майна, за рахунок якого він отримує або може отримувати доходи, до суду не надано, як і доказів про те, що він не є засновником юридичних осіб, не отримує доходи від підприємницької діяльності, тощо. Крім того, довідки про заробітну плату за основним місцем роботи на момент укладення договору та на момент звернення до суду з позовом позивачем також не надано.
Посилання скаржника на те, що він працює і отримує доходи за основним місцем роботи, не свідчить про те, що заробітна плата є єдиним джерелом його доходу. Положеннями Договору про участь у вихованні, розвитку та утриманні дитини від 31 січня 2020 року сторони обумовили, що розмір аліментів визначається у частці від заробітку (доходу) позивача, а не виключно від його заробітної плати.
Як на підставу для зменшення розміру аліментів позивач посилався також на зміну свого сімейного стану. Зокрема вказував, що ним 04 вересня 2021 року було зареєстровано шлюб, а ІНФОРМАЦІЯ_2 в шлюбі народилась дитина - ОСОБА_5 . Зазначав, що внаслідок зміни сімейного стану на його утриманні окрім сина ОСОБА_6 тепер перебувають його дружина, яка доглядає за дитиною до досягнення нею трьох років, а також малолітня донька ОСОБА_7 , що є підставою для зменшення розміру аліментів.
Так, відповідно до ст. 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Частиною 2 ст. 84 СК України визначено, що дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка - батька дитини до досягнення дитиною трьох років.
В даному випадку позивачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що його дружина перебуває на його утриманні. Доказів на підтвердження матеріального стану дружини позивача, зокрема про те, чи перебуває вона у відпустці по догляду за дитиною та чи отримує доходи, в матеріали справи не надано.
Крім того, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що докази, надані позивачем на підтвердження укладення шлюбу та народження дитини, не містять повних анкетних даних його дружини, оскільки світлокопії свідоцтв зроблені з їх виключенням.
Отже, доводи скаржника про перебування на його утриманні його дружини є недоведеними, а сам по собі факт реєстрації ним шлюбу не впливає на обсяг його обов`язків щодо утримання дитини від попереднього шлюбу.
Відповідно до вимог закону позивач ОСОБА_1 окрім себе зобов`язаний утримувати двох своїх малолітніх дітей - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Розмір аліментів, визначений у договорі між позивачем та відповідачем, становить 1/4 частину доходів позивача, а не тверду грошову суму. Вказане свідчить про те, що зміна сімейного стану позивача в даному випадку не є безумовною підставою для зменшення розміру аліментів, погодженому з відповідачем.
Положеннями статті 192 СК України визначена можливість зменшення розміру аліментів за рішенням суду за позовом платника разі зміни матеріального або сімейного стану. Аналіз вказаної норми дає підстави для висновку про те, що позивач в такому випадку має довести, що зміна його матеріального чи сімейного стану перешкоджає йому сплачувати аліменти у попередньо визначеному розмірі. Положення ст. 192 СК України не передбачає зміну матеріального або сімейного стану платника аліментів обов`язковою та безумовною підставою для зміни їх розміру.
В даному випадку надані до суду докази не доводять наявності підстав для зменшення розміру аліментів, який було погоджено у Договорі про участь у вихованні, розвитку та утриманні дитини від 31 січня 2020 року.
Доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права також не можуть бути підставою для скасування рішення суду.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Голосіївського районного суду м.Києва від 06 лютого 2023 року у справі було відкрито спрощене позовне провадження з повідомленням сторін.
Частиною 4 ст. 19 ЦПК України визначено, що Спрощене позовне провадження призначене для розгляду: 1) малозначних справ; 2) справ, що виникають з трудових відносин; 3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Положеннями ст. 279 ЦПК України визначено, що розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі. Підготовче засідання при розгляді справи у порядку спрощеного провадження не проводиться.
В даному випадку матеріали справи свідчать про те, що позивач після відкриття провадження у справі не заперечував проти її розгляду у спрощеному позовному провадженні, розгляд справи відбувався у судовому засіданні з викликом сторін.
У судовому засіданні в суді апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 не зміг пояснити яким чином відсутність підготовчого провадження у справі призвела до порушення його прав. Клопотань про подання нових доказів, виклик свідків, призначення експертизи, витребування доказів, тощо позивач при зверненні до апеляційного суду не заявляв, не вказував, що мав відповідний намір в ході розгляду справи у підготовчому провадженні суді першої інстанції.
За таких обставин колегія суддів вважає, що підстави для скасування рішення суду внаслідок порушення норм процесуального права відсутні.
Висновок суду першої інстанції за наслідками розгляду позовних вимог відповідає встановленим у справі обставинам.
Крім того, не підлягає задоволенню і апеляційна скарга позивача на додаткове рішення суду про стягнення витрат на правничу допомогу.
При зверненні до суду з апеляційною скаргою на додаткове рішення позивач вказував, що судом не взято до уваги, що надані ОСОБА_2 адвокатом послуги не стосуються розгляду даної справи, відповідач є професійним юристом, а тому не потребує правничої допомоги, а надані до суду докази не підтверджую обсяг наданих послуг. Вказані доводи скаржника не можуть бути підставою для відмови у стягненні витрат на правничу допомогу.
Відповідно до ч. 1,2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з ч.3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Частиною 8 ст.141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до пунктів 1, 2 ч. 3 статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
В ч. 8 статті 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Визначаючи суму відшкодування витрат на правову допомогу, суд виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, застосовує такі критерії. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Крім того, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони.
Матеріали справи свідчать про те, що відповідачу ОСОБА_2 адвокатом Сербуловим О.В. була надана правнича допомога в даній цивільній справі, адвокат ознайомлювався з матеріалами справи, склав та подав відзив на позовні заяву, з`явився в судове засідання, яке не відбулось у зв`язку з перебуванням судді у відпустці, брав участь в розгляді справи у судовому засіданні.
Доводи апеляційної скарги про те, що адвокат не брав участі у судовому засіданні 19 травня 2023 року суперечать доводам самого ОСОБА_1 , викладеним в апеляційній скарзі на рішення суду, про те, що обидві сторони брали участь у розгляді справи у судовому засіданні.
Враховуючи обсяг наданої правничої допомоги, складність справи та ціну позову, з дотриманням принципів, встановлених у ст. 141 ЦПК України, суд дійшов вірного висновку про можливість відшкодування відповідачеві витрат на правничу допомогу в розмірі 11 250 грн.
Крім того, матеріали справи свідчать про те, що заява про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на правничу допомогу була направлена 08 червня 2023 року представником відповідача позивачу ОСОБА_1 за адресою, вказаною ним у позовній заяві, і отримання вказаної заяви було визнано позивачем ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанції. Додаткове рішення було ухвалено судом 11 липня 2023 року, що свідчить про те, що позивач мав достатньо часу для ознайомлення з доводами відповідача та не був позбавлений можливості подати свої заперечення щодо стягнення витрат на правничу допомогу.
У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов`язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23).
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 375 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права
Таким чином, доводи, викладені в апеляційних скаргах, висновків суду не спростовують, а тому рішення та додаткове рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 382 ЦПК України, суд
постановив:
апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2023 року та додаткове рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 11 липня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлено 02 листопада 2023 року.
Головуючий
Судді
