Єдиний державний реєстр судових рішень
УХВАЛА
06 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 990/27/24
адміністративне провадження № П/990/27/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Коваленко Н.В., суддів: Кравчука В.М., Єзерова А.А., Чиркіна С.М., Стародуба О.П., перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним та скасування рішення,
УСТАНОВИВ:
1. У лютому 2024 року ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Верховного Суду як до суду першої інстанції з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі також ВККС України, Комісія, відповідач), у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення ВККС України від 11 січня 2024 року № 6/зп-24 (далі також оспорене, оскаржене рішення).
2. За приписами частини другої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для залишення позовної заяви без руху, її повернення чи відмови у відкритті провадження у справі.
3. Перевіривши матеріали позовної заяви, Верховний Суд вважає, що у відкритті провадження у справі належить відмовити з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України, виходячи з такого.
4. Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
5. З такими приписами Основного Закону України кореспондуються норми частини першої статті 7 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.
6. Право на суд в Україні гарантується й пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
7. З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди (частина п`ята статті 125 Конституції України).
8. Юрисдикцію та повноваження адміністративних судів визначає Кодекс адміністративного судочинства України, який також встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах. Такі положення закріплені у частині першій статті 1 цього Кодексу.
9. Частиною першої статті 2 цього Кодексу визначено завдання адміністративного судочинства, яким є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
10. За змістом абзацу першого частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у передбачений процесуальним законом спосіб.
11. Верховний Суд в ухвалі від 31 жовтня 2023 року у справі № 990/106/23 зазначав, що у контексті завдань адміністративного судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача, а тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.
12. У цьому ж судовому рішенні Верховного Суду наведено правову позицію про те, що до справ адміністративної юрисдикції процесуальний закон відніс публічно-правові спори, ознакою яких є не лише особливий суб`єктний склад, але й їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких закон установив інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір, тобто по відношенню до особи, яка звернулася до суду. Прийняте суб`єктом владних повноважень при виконанні управлінських функцій рішення, вчинені дії або бездіяльність безпосередньо стосуються правового статусу (прав, законних інтересів, свобод, обов`язків) цієї особи.
13. Вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, Конституційний Суд України у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 наводив юридичні позиції про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
14. Верховний Суд звертає увагу й на рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004, у якому зазначено, що поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
15. Проаналізувавши вищезгадані юридичні позиції Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16.03.2023 у справі №9901/41/21 сформулювала висновок, згідно з яким позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права та інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване в законах України право на належний судовий захист прав та інтересів особи передбачає можливість звернення до суду лише в разі існування спірних правовідносин, тобто в разі встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин. Таке порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
16. В постанові Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 640/6129/22 колегія суддів зауважувала, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є об`єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду, тобто негативні для особи наслідки у вигляді невизнання, обмеження або перешкоджання у реалізації її реальних прав, свобод або інтересів, які настають внаслідок протиправних дій або рішень суб`єктів владних повноважень.
17. Верховний Суд у справі № 640/6129/22 підкреслював і те, що право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України. Саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов`язаний надати такий захист. Адже для того, щоб було надано судовий захист суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких вона просить і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем у публічно-правових відносинах.
18. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (параграф 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).
19. Також, у параграфі 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», Європейський суд з прав людини зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута.
20. У позовній заяві ОСОБА_1 заявляються вимоги про скасування рішення Комісії від 11 січня 2024 року № 6/зп-24, яким вирішено здійснити автоматизований розподіл справ (повторний автоматизований розподіл справ) між членами ВККС України стосовно суддів місцевих та апеляційних судів, зокрема, щодо суддів ліквідованих судів, здійснення правосуддя в яких припинено відповідно до закону (згідно з додатком № 2 до цього рішення).
21. Так, згідно з підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV Перехідні положення Конституції України з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом
22. Пунктом 61 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у разі реорганізації або ліквідації суду, в якому такий суддя обіймає посаду, може здійснюватися без конкурсу виключно після підтвердження таким суддею відповідності займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)».
23. Завдання кваліфікаційного оцінювання визначене у частині першій статті 83 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою воно проводиться з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями.
24. Частиною першою статті 88 вищевказаного Закону «Рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» встановлено, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.
25. Суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.
Рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
1) склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити;
2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання;
3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання;
4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків (частини друга, третя статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
26. Колегія суддів акцентує увагу й на нормах пункту 6 розділу І § 3 Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, затвердженого рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 13.10.2016 №81/зп-16 (зі змінами), згідно з якими основними засадами діяльності Комісії є: верховенство права, публічність, політична нейтральність, рівність прав учасників засідань, колегіальність ухвалення рішень, незалежність та неупередженість, об`єктивність, повне з`ясування обставин, обов`язковість рішень Комісії, право на оскарження рішень Комісії у передбачених Законом випадках, розумність строків.
27. Тож вищевикладені положення законодавства засвідчують, що оспорене позивачем у цій справі рішення ВККС України за своєю юридичною природою є актом організаційного характеру й спрямоване на реалізацію вимог закону стосовно проведення кваліфікаційного оцінювання.
28. Цим рішенням Комісія вирішує проміжне процедурне питання у процесі кваліфікаційного оцінювання судді, яке передбачене законом, й це рішення не є таким, що прийняте за результатом кваліфікаційного оцінювання. Можливості оскарження рішення, вимоги щодо якого заявляє ОСОБА_1 у своєму позові, законом не передбачено.
29. До того ж, колегія суддів вважає, що такий акт, з урахуванням його змісту та вирішених ним питань, послідовності (стадійності) прийняття Комісією рішення за результатом кваліфікаційного оцінювання судді, не породжує і не може породжувати будь-яких юридично значимих наслідків для позивача, оскільки не має впливу на його права, обов`язки та інтереси як особи у правовому статусі діючого судді, зокрема, не припиняє таких його повноважень і не є обставиною, з якою закон пов`язує можливість його звільнення з цієї посади, не звужує і не скасовує яких-небудь його прав, не встановлює для нього нових, не передбачених законом, обов`язків тощо, а отже не породжує й правовідносин, у яких може виникнути публічно - правовий спір, за результатом вирішення якого може бути ухвалене судове рішення, яке б відповідало завданню адміністративного судочинства.
30. Тобто, оскаржене позивачем у цій справі рішення не зумовлює самостійних правових наслідків, а тому не може бути самостійним предметом судового розгляду.
31. Колегія суддів відзначає, що Кодекс адміністративного судочинства України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
32. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
33. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 06 лютого 2019 року у справі № 9901/731/18, від 22 квітня 2019 року у справі № 9901/674/18, від 05 травня 2019 року у справі № 9901/69/19, від 24 червня 2020 року у справі № 9901/623/19, від 24 березня 2021 року у справі № 9901/715/18 (П/9901/715/18) та інших своїх постановах зазначала, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в контексті частини третьої статті 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію саме адміністративних судів і які взагалі не підлягають судовому розгляду
34. Беручи до уваги те, що розгляд спору, заявленого у позовній заяві ОСОБА_1 , перебуває поза межами юрисдикції адміністративних судів та не належить до юрисдикції жодного іншого суду, колегія суддів дійшла висновку про те, що у відкритті провадження у справі за такою заявою належить відмовити з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись статтями 170, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
УХВАЛИВ :
У відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити.
Копію цієї ухвали разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами надіслати особі, яка подала позовну заяву.
Ухвала може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її прийняття та набирає законної сили після її перегляду в апеляційному порядку або після закінчення строку на апеляційне оскарження.
Суддя - доповідач Н.В. Коваленко
Судді В.М. Кравчук
А.А. Єзеров
С.М. Чиркін
О.П. Стародуб
