Єдиний державний реєстр судових рішень
КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
02 липня 2024 року 320/16117/23
Київський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Кочанової П.В., суддів Басай О.В., Марича Є.В, розглянувши за правилами загального позовного провадження в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог: Державна міграційна служба України, Міністерство внутрішніх справ України, про визнання протиправним та нечинним пп. 2 п. 61 Порядку,
В С Т А Н О В И В:
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовною заявою до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач), треті особи, які не заявляють самостійних вимог: Державна міграційна служба України, Міністерство внутрішніх справ України, в якому просить суд:
- визнати підпункт 2 пункту 61 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 р. №322 " Про затвердження зразка, технічного опису бланка та Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання" протиправним та нечинним щодо визнаних відповідно до ст.6-1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" осіб без громадянства.
Ухвалою судді Київського окружного адміністративного суду від 10 травня 2023 року відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд справи призначено здійснювати колегіально за правилами загального позовного провадження з урахуванням особливостей щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та інших суб`єктів владних повноважень відповідно до вимог ст. 264 КАС України, призначено підготовче засідання на 19 липня 2023 року о 14:00 год.
У зв`язку зі звільненням судді, в провадженні якого перебувала справа №320/16117/23, на підставі розпорядження керівника апарату № 263-р/ка від 22.11.2023, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи, за результатами якого для розгляду справи визначено колегію у складі головуючого - судді Кочанової П.В., суддів: Басай О.В., Марича Є.В.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22.12.2023 справу прийнято до свого провадження та вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження колегією у складі трьох суддів. Підготовче засідання призначено на 9 січня 2024 року о 13:00 год.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Державною міграційною службою України його визнано особою без громадянства відповідно до ст.6-1 Закону України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, однак він не може отримати документ, що посвідчує його особу та підтверджує правовий статус на території України. Таким документом в силу ч. 1.9 ст. 5 Закону України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства мала би бути посвідка на тимчасове проживання або посвідчення особи без громадянства на виїзд за кордон.
Однак, у зв`язку з тим, що п.61 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання серед підстав відмови в оформленні посвідки на тимчасове проживання містить підставу для відмови - іноземець або особа без громадянства перебувають на території України з порушенням встановленого строку перебування або щодо них діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в`їзду, зазначена норма не узгоджується зі змінами, внесеними до Закону України Про правовий режим іноземців та осіб без громадянства, а саме, не враховано що особа може звернутись в процедуру визнання особою без громадянства і може бути визнаною особою без громадянства незалежно від законності чи не законності перебування на території України. Зміни в Закон та прийнятий Порядок розгляду заяв про визнання особою без громадянства передбачають, що за результатом такого визнання особа в подальшому документується посвідкою на тимчасове проживання.
Оскільки відносно позивача ще до визнання його особою без громадянства було прийнято рішення про примусове повернення, йому було відмовлено в оформленні посвідки на тимчасове проживання з посиланням на пп.2 п.61 Порядку оформлення.
Зокрема, рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 26 січня 2023 року у справі №500/3925/22, залишеного без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.06.2023, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 про визнання неправомірним рішення № 61011300016077 від 06 жовтня 2022 року про відмову в оформлення (видачі) посвідки на тимчасове проживання та зобов`язання видати йому посвідку на тимчасове проживання відмовлено повністю.
Вважаючи, що його права порушені, адже, з однієї сторони, зміни в закон надали йому можливість, як особі, яка незаконно перебуває на території України, отримати статус особи без громадянства та отримати посвідку на тимчасове проживання, однак, з іншої сторони, Порядок оформлення містить загальну норму щодо відмови в оформленні посвідки на тимчасове проживання за наявності невиконаного рішення про примусове повернення/видворення.
Представник відповідача надав відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог та вказав, що приймаючи оскаржувану постанову, Уряд діяв виключно у межах наданих йому повноважень та у спосіб, що передбачений чинним законодавством.
Наголошено, що позивач перебував на території України, починаючи з 2009 року та не вчиняв дій щодо легалізації свого правового становища та отримання відповідних документів для отримання громадянства чи статусу особи без громадянства та відповідної посвідки на тимчасове місце проживання, а також вчинив адміністративне правопорушення міграційного законодавства на території України, органами Державної міграційної служби України було прийнято рішення від 10.11.2017 про примусове повернення з України та зобов`язання покинути територію України в термін до 09.12.2017.
Крім того, Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області прийнято рішення від 07.11.2019 у справі № 607/25632/19 про примусове видворення ОСОБА_1 за межі території України.
Також, рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 26.01.2023 у справі № 500/3925/22 відмовлено у задоволенні позову позивача про скасування рішення про відмову в оформленні посвідки на тимчасове проживання від 06.10.2022.
Відтак, надання посвідки на тимчасове проживання особі, щодо якої досі діє невиконане рішення уповноваженого органу про примусове повернення, було б прямим порушенням ч.7 ст.26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Отже, обставини, в яких опинився позивач, виникли саме внаслідок неналежного дотримання обов`язків передбачених Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», а не внаслідок прийняття Урядом та дії спірної норми Порядку № 322.
Представник третьої особи Міністерства внутрішніх справ України надав пояснення щодо позовних вимог, в яких зазначено, що за інформацією з Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів постанова Кабінету міністрів України від 25.04.2018 № 322 має реєстраційний код № 90076/2018, датою внесення до реєстру є 04.05.2018, опублікована в Офіційному віснику України 15.05.2018 № 37, сторінка 1306. Таким чином, державна реєстрація постанови Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 322 підтверджує відповідність спірного нормативно-правового акту Конституції України, законам України та іншим актам законодавства.
Представник третьої особи Державної міграційної служби України надав пояснення щодо позовних вимог, в яких зазначено, що приймаючи оскаржувану постанову, Кабінет Міністрів України діяв виключно у межах наданих йому повноважень та у спосіб, що передбачений чинним законодавством. Також зауважено, що у разі прийняття рішення про примусове повернення в паспортному документів іноземця або особи без громадянства скасовується віза і вилучаються документи, що підтверджують законні підстави для перебування в Україні, то в особи щодо якої прийнято рішення про примусове повернення, не можуть існувати документи, що підтверджують законні підстави для перебування на території України (в тому числі такий документ як посвідка на тимчасове проживання). Відтак надання посвідки на тимчасове проживання особі, щодо якої діє невиконане рішення уповноваженого органу про примусове повернення, було б прямим порушенням частини 7 статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Отже, позивачем невірно обрано спосіб захисту, оскільки навіть у випадку визнання протиправним та нечинним пп.2 п.61 Порядку №322, дана обставина не призведе до відновлення порушеного, на думку позивача, права на отримання посвідки на тимчасове місце проживання, позаяк рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове місце проживання прийнято безпосередньо органом державної міграційної служби, й визнання судом спірного нормативного-правового акта відповідачем протиправним та нечинним чи встановлення іншого способу захисту не призведе до змін у правовідносинах позивача та Державної міграційної служби України.
У судовому засіданні 09.01.2024 року оголошено перерву до 13.02.2024 року о 13 год. 00 хв.
19.01.2024 року представником позивача надано до суду відповідь на відзив, в якому останній наголосив про помилковість тверджень щодо неможливості отримання посвідки на тимчасове проживання за наявності чинного рішення про примусове повернення. Наголошено, що оскаржуваний пункт нормативно-правового акту не відповідає Закону України «Про правовий статус іноземців на тимчасове проживання» та звужує права позивача щодо оформлення посвідки на тимчасове проживання.
30.01.2024 року відповідачем до суду надано письмові заперечення в яких просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
07.02.2024 року представником позивача надано до суду письмові пояснення в яких зазначив про те, що ОСОБА_1 тривалий час не міг легалізувати своє проживання на території України через відсутність спеціальної процедури для осіб без громадянства і навіть після визнання його особою без громадянства він, як з`ясувалось не може оформити документ, що посвідчує його особу та підтверджує його статус на території України. У позовній заяві позивач відмічає на проблему оформлення документу, що посвідчує його особу як особи без громадянства. Проте, у відзиві на позовну заяву відповідач не зазначає про те, яким чином позивач може отримати документ, що посвідчує його особу та підтверджує правовий статус, який йому був наданий, оскільки відповідач як орган який регулює міграційні процеси повинен передбачати можливість реалізації цих процесів, а не тільки визначати такі права, які не можуть бути реалізовані особами.
Протокольною ухвалою Київського окружного адміністративного суду продовжено строк підготовчого провадження у справі на 1 місяць та оголошено перерву до 12.03.2024 року.
13.02.2024 року представником позивача надано до суду клопотання про приєднання до матеріалів справи копій судових рішень, зокрема постанови Верховного Суду від 08.02.2024 року по справі № 500/3925/22/ за касаційною скаргою ОСОБА_1 до Управління ДМС України в Тернопільській області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії.
Протокольною ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.03.2024 року закрито підготовче засідання у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 09.04.2024 року о 12 год. 00 хв.
Згідно Довідки від 10.04.2024 року судове засідання призначене на 09.04.2024 року знято зі складу у зв`язку з відсутністю в приміщенні суду електроенергії, судове засідання відкладене на 14.05.2024 року о 10 год. 00 хв.
У судовому засіданні 14.05.2024 року розгляд справи відкладено до 16.05.2024 о 09 год. 30 хв.
У судовому засіданні 16.05.2024 року розгляд справи відкладено до 17.06.2024 року о 12 год 30 хв.
У судовому засіданні 17.06.2024 року повноважний представник позивача підтримав свої вимоги викладені в позовній заяві та додаткових поясненнях наданих до суду, просив суд їх задовольнити. Представник відповідача та представники третіх осіб заперечували проти задоволення позовних вимог, просили суд відмовити позивачу у задоволенні позову.
Також, у судовому засіданні 17.06.2024 року задоволено клопотання представників сторін про подальший розгляд справи в порядку письмового провадження.
Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, громадянин Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в`їхав в Україну у червні 2017 року. Після в`їзду в Україну відповідач її територію не покидав.
Протягом встановленого 90-денного терміну перебування в Україні документи для подальшого легального перебування в Україні не оформив та одночасно територію України не покинув.
За порушення правил перебування іноземців в Україні громадянина Республіки Молдова ОСОБА_1 10.11.2017 року притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП та накладено штраф у розмірі 510,00 грн, який сплачено в повному обсязі, що підтверджується квитанцією № 34 від 10.11.2017 року.
У подальшому, 10.11.2017 року Заліщицьким районним сектором УДМС у Тернопільській області прийнято рішення № 199 про примусове повернення з України громадянина Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яким останнього зобов`язано покинути територію України до 09.12.2017 року. Дане рішення було йому оголошено, один із примірників рішення № 199 про примусове повернення з України громадянина Республіки Молдова ОСОБА_1 особисто вручено відповідачу, йому роз`яснено його права та обов`язки, зобов`язано не пізніше 09.12.2017 року самостійно залишити територію України, а також попереджено про наслідки невиконання рішення про примусове повернення від 10.11.2017 року, що підтверджується його підписом.
Повідомленням від 10.11.2017 за № 1479 Заліщицьким районним сектором УДМС у Тернопільській області прокурора Заліщицького відділення Чортківської місцевої прокуратури повідомлено про прийняття 10.11.2017 року рішення про примусове повернення від 10.11.2017.
Рішення Заліщицького районного сектору УДМС у Тернопільській області про примусове повернення від 10.11.2017 року відповідачем не оскаржувалось.
Однак, громадянин Республіки Молдова ОСОБА_1 вищевказаного рішення про примусове повернення від 10.11.2017 року не виконав, хоча ч. 5 ст. 26 Закону встановлено, що іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.
Відповідно до рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 07.11.2019 у справі № 607/25632/19 позов Управління Державної міграційної служби України в Тернопільській області до громадянина Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про примусове видворення за межі України та затримання з метою ідентифікації та забезпечення видворення за межі України задоволено. Вирішено примусово видворити за межі України громадянина Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та затримати громадянина Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з поміщенням його до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні Державної міграційної служби України, строком на 6 (шість місяців).
ОСОБА_1 22.09.2021 звернувся до УДМСУ в Тернопільській області з заявою про визнання особою без громадянства.
Рішенням №0080171500077582 від 20 вересня 2022 року позивача було визнано особою без громадянства відповідно до ст.6-1 Закону України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Після отримання рішення про визнання особою без громадянства відповідно до ст.6-1 Закону України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, ОСОБА_1 звернувся з заявою до відповідача про оформлення посвідки на тимчасове проживання.
Рішенням відповідача №61011300016077 від 06.10.2022 позивачу відмовлено в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання на підставі пп.2 п.61 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 №322.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 26 січня 2023 року у справі №500/3925/22 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 про визнання неправомірним рішення № 61011300016077 від 06 жовтня 2022 року про відмову в оформлення (видачі) посвідки на тимчасове проживання та зобов`язання видати йому посвідку на тимчасове проживання відмовлено повністю.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.06.2023 рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 26 січня 2023 року у справі № 500/3925/22 залишено без змін.
Обґрунтовуючи обраний спосіб захисту порушеного права, позивач посилається на те, що у випадку виключення з Порядку № 322 пп.2 п.61 він зможе отримати посвідку на тимчасове проживання, з якою зможе легально знаходитись на території України.
Надаючи правову оцінку вищевикладеним обставинам справи, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Уряд є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади. Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Згідно частини 1 статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.
Відповідно до частин 2, 3 статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України. Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.
Згідно положень пункту 1-2 частини 1 статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» основними повноваженнями Кабінету Міністрів України, зокрема, є забезпечення здійснення державної політики у сферах трудових відносин, зайнятості населення, трудової міграції, оплати та охорони праці, розроблення та виконання відповідних державних програм, вирішення питання професійної орієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів, регулює міграційні процеси, забезпечує виконання положень Генеральної угоди у межах взятих на себе зобов`язань.
Таким чином, нормами чинного законодавства України прямо передбачено право Кабінету Міністрів України формувати, встановлювати та затверджувати державні соціальні стандарти і нормативи, зокрема в міграційній сфері.
Закон України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства (далі - № 3773-VI) визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України.
Частиною 3 статті 5 Закону № 3773-VI визначено, що іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах четвертій - п`ятнадцятій, вісімнадцятій та двадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на тимчасове проживання.
Згідно з частиною 19 статті 5 Закону № 3773-VI підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною двадцять другою статті 4 цього Закону, є заява особи, визнаної особою без громадянства, копія рішення про визнання особою без громадянства, виданого центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, та письмове зобов`язання особи протягом 30 днів письмово повідомити центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, про оформлення громадянства будь-якої держави.
Згідно частини 22 статті 4 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, зобов`язані мати дійсний паспортний документ. Іноземець або особа без громадянства у разі втрати або обміну паспортного документа повинні протягом трьох робочих днів письмово повідомити про це центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Особа, яка не може отримати паспортний документ у зв`язку з тим, що вона не розглядається як громадянин будь-якою державою в силу дії її закону, має право звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, із заявою про визнання особою без громадянства, незважаючи на законність чи незаконність її перебування на території України.
В подальшому оформлення статусу особи без громадянства для такої особи здійснюється відповідно до статті 6-1 Закону № 3773-VI та Порядку розгляду заяв про визнання особи без громадянства, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 24.03.2021 № 317 «Деякі питання визнання особою без громадянства».
Судом установлено, що рішенням №0080171500077582 від 20 вересня 2022 року позивача було визнано особою без громадянства відповідно до ст. 6-1 Закону України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Поряд з цим, згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України. - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Згідно з пунктом 15 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI особа без громадянства - особа, яка не розглядається як громадянин будь-якою державою в силу дії її закону.
Пунктом 14 частини першої статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено, що нелегальний мігрант - це іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.
Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Згідно з статтею 25 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування в Україні або які не можуть виконати обов`язок виїзду з України, не пізніше дня закінчення відповідного строку їх перебування у зв`язку з відсутністю коштів або втратою паспортного документа можуть добровільно повернутися в країну походження або третю країну, у тому числі за сприяння міжнародних організацій.
Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Згідно з пунктами 4, 9 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 360 від 20.08.2014, Державна міграційна служба України, зокрема, приймає рішення про продовження (скорочення) строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, про добровільне повернення або примусове повернення іноземців та осіб без громадянства до країн їх громадянської належності або країн походження, звертаються до судів з позовами про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства, здійснює заходи, пов`язані з примусовим видворенням іноземців та осіб без громадянства з України.
Як зазначалось судом вище, 10.11.2017 року Заліщицьким районним сектором УДМС у Тернопільській області прийнято рішення № 199 про примусове повернення з України громадянина Республіки Молдова ОСОБА_1 , яким останнього зобов`язано покинути територію України до 09.12.2017 року. Дане рішення було йому оголошено, один із примірників рішення № 199 про примусове повернення з України громадянина Республіки Молдова ОСОБА_1 особисто вручено відповідачу, йому роз`яснено його права та обов`язки, зобов`язано не пізніше 09.12.2017 року самостійно залишити територію України, а також попереджено про наслідки невиконання рішення про примусове повернення від 10.11.2017 року, що підтверджується його підписом.
Повідомленням від 10.11.2017 за № 1479 Заліщицьким районним сектором УДМС у Тернопільській області прокурора Заліщицького відділення Чортківської місцевої прокуратури повідомлено про прийняття 10.11.2017 року рішення про примусове повернення від 10.11.2017 року.
Рішення Заліщицького районного сектору УДМС у Тернопільській області про примусове повернення від 10.11.2017 року відповідачем не оскаржувалось, а отже є чинним на даний час.
У свою чергу, відповідно до ч.7 ст. 26 Закону № 3773-VI у разі прийняття рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, таким особам у паспортному документі проставляється відмітка про cкасування візи, вилучаються документи, що підтверджують законні підстави перебування в Україні, та вживаються заходи для скорочення строку тимчасового перебування на території України, скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні або скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні.
З огляду на конструкцію вказаної норми, у особи, щодо якої прийнято рішення про примусове повернення, не можуть існувати/бути документи, що підтверджують законні підстави перебування на території України (в тому числі такий документ як посвідка на тимчасове проживання), інакше такі б документи підлягали вилученню.
Відтак, надання посвідки на тимчасове проживання особі, щодо якої діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, було б прямим порушенням частини 7 статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянство».
Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги, помилково порівнює підстави та наслідки відмови в наданні статусу особи без громадянства та видачі посвідки на тимчасове проживання, адже остання фактично легалізує перебування особи без громадянства в Україні, і така легалізація повністю повинна відповідати положенням чинного законодавства.
З аналізу вищевказаних положень Закону вбачається, що для отримання посвідки на тимчасове проживання на території України особа повинна, зокрема, перебувати на території України на законних підставах.
Враховуючи викладені положення Закону, наявність у особи посвідчення особи без громадянства не встановлює обов`язку для центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції щодо обов`язкової видачі такій особі посвідки на тимчасове місце проживання, у разі, якщо така особа перебуває на території України без законних на те підстав.
Підсумовуючи вищевикладене, Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» не встановлено права особи, яка має посвідчення особи без громадянства, але перебуває на території України на незаконних підставах отримати посвідку на тимчасове проживання на території України, а отже посилання представника позивача на не приведення Урядом своїх нормативно-правових актів у відповідність до вищевказаного Закону не знаходять свого підтвердження в чинному законодавстві.
Відповідно до частини 21 статті 5 Закону № 3773-VI технічний опис, зразки бланків посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною, знищення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Оскаржуваним пунктом постанови, зокрема, визначено порядок отримання особами без громадянства посвідки на постійне місце проживання такої особи на території України, а також підстави для відмови у видачі такої посвідки.
Так, відповідно до пп. 2 пункту 61 Порядку № 322 територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли іноземець або особа без громадянства перебувають на території України з порушенням встановленого строку перебування або щодо них діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в`їзду.
Таким чином, в даному випадку Урядом прямо визначено перелік обставин, у разі настання яких підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки. Чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців або осіб без громадянства правил перебування на території України і не звільнено вказані категорії осіб від відповідальності за вчинення порушення міграційного законодавства України.
Подібна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі 343/2242/16.
Також, доцільним є звернути увагу на частину 1 статті 2 КАС України, відповідно до якої завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Згідно частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Водночас, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що у зв`язку з прийняттям рішення чи вчинення дій (допущення бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.
При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який міг би відновити його становище та захистити порушене, на його думку, право.
Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).
З огляду на вимоги статей 2, 5 КАС України об`єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб`єктом владних повноважень.
Для визначення інтересу, як об`єкта судового захисту в порядку адміністративного судочинства, окрім загальних ознак інтересу, він повинен містити спеціальні, визначені КАС України. Якщо перша група ознак необхідна для віднесення тієї чи іншої категорії до інтересу, то друга - дозволяє кваліфікувати такий інтерес як об`єкт судового захисту в адміністративному судочинстві.
Верховний Суд у своїй практиці неодноразово застосовував критерії, які дозволяють виявити наявність або відсутність охоронюваного законом інтересу в особи, яка звертається за судовим захистом. Судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який:
- має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання, але виходить за межі суб`єктивного права;
- пов`язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом;
- є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві або скарзі особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає;
- є персоналізованим (суб`єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу або скаржнику;
- порушений суб`єктом владних повноважень.
У розумінні Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто, передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення, при цьому, задоволенню підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.
Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем в момент здійснення ним оскаржуваних дій чи рішень.
Своєю чергою неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.
Як убачається зі змісту позовної заяви, звернення до суду було обумовлено бажанням позивача реалізувати право на отримання посвідки на тимчасове проживання на підставі, однак рішенням відповідача №61011300016077 від 06.10.2022 року позивачу відмовлено в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання на підставі пп.2 п.61 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 №322.
Як зазначалось вище, рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 26 січня 2023 року у справі №500/3925/22, залишеного без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.06.2023, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 про визнання неправомірним рішення № 61011300016077 від 06 жовтня 2022 року про відмову в оформлення (видачі) посвідки на тимчасове проживання та зобов`язання видати йому посвідку на тимчасове проживання відмовлено повністю.
Разом з цим, під час розгляду справи в суді постановою Верховного Суду від 08.02.2024 у справі №500/3925/22 рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 26 січня 2023 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2023 року №500/3925/22 скасовано. Ухвалено нову постанову, якою задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 та визнано неправомірним рішення Управління Державної міграційної служби України в Тернопільській області №61011300016077 від 06 жовтня 2022 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання.
Отже, на час винесення рішення у справі відпали підстави порушення на думку позивача його прав та інтересів, які зумовили звернення до суду із даним позовом.
Таким чином, позивач вже не є суб`єктом правовідносин, на якого розповсюджується дія підпункту 2 пункту 61 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 р. №322 «Про затвердження зразка, технічного опису бланка та Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання», а також не доведено, що на позивача в майбутньому розповсюджуватиметься вказаний пункт Порядку за вказаних обставин.
Відповідно до ч.2 ст. 264 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Отже, обов`язковою умовою надання судового захисту є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи. Порушення має бути реальним, обґрунтованим, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Аналіз зазначених норм права дає підстави вважати, що судовому захисту підлягають порушені права, свободи та інтереси, належні безпосередньо заявнику.
Таким чином, посилання позивача на порушення оскаржуваним у даній справі пунктом Порядку інших осіб є неприйнятним.
Аналізуючи наведені положення та доводи позивача, колегія суддів дійшла висновку, що спірний підпункт Порядку відповідача за умови прийняття постанови Верховним судом від 08.02.2024 року у справі №500/3925/22 не породжує для позивача юридичних наслідків та перешкоджає позивачу в реалізації його права на оформлення посвідки на тимчасове проживання, що виключає підстави для задоволення позову.
Враховуючи вказане, з огляду на відсутність порушеного права позивача, суд не надає оцінку іншим доводам, зазначеним у позовній заяві.
При цьому судом ураховується, що згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно положень ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.
Керуючись ст.ст. 72-77, 139, 243 246 Кодексу адміністративного судочинства України суд,
В И Р І Ш И В:
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог: Державна міграційна служба України, Міністерство внутрішніх справ України, про визнання протиправним та нечинним пп. 2 п. 61 Порядку - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено та підписано 02.07.2024 року.
Головуючий - суддя Кочанова П.В.
Судді:Басай О.В.
Марич Є.В.
