Справа № 161/5741/21 Головуючий у 1 інстанції: Олексюк А. В. Провадження № 22-ц/802/632/24 Доповідач: Федонюк С. Ю.
ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
18 липня 2024 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Федонюк С. Ю.,
суддів - Матвійчук Л. В., Осіпука В. В.,
з участю:
секретаря судового засідання Савчук О. В.,
представника позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», третя особа на стороні позивача ОСОБА_4 , про визнання п. 7.1 договору в частині недійсним і стягнення коштів, за апеляційними скаргами представника відповідача Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня 2023 року та додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 квітня 2023 року,
В СТ А Н О В И В:
У березні 2021 року ОСОБА_3 звернулася до суду із даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 09 жовтня 2007 року між нею та банком був укладений кредитний договір, за умовами якого їх надано кредит у розмірі 55000 доларів США на купівлю житла та 14 500 доларів США на сплату страхових платежів під 0,92 % на місяць, з кінцевим строком повернення 09 жовтня 2027 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору цього ж дня між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки.
Позивачка зазначала, що у пункті 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3% від суми виданого кредиту в момент надання кредиту, а також щомісяця в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту (110 доларів США щомісячно). При цьому, в кредитному договорі не зазначено, які саме послуги за вказану винагороду надаються банком. Вважала, що такі умови є несправедливими, суперечать положенням частини п`ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), тому відповідно до статті 18 цього Закону вказані умови договору є недійсними з моменту укладення кредитного договору.
З 09 жовтня 2007 року до 14 березня 2021 року банк безпідставно одноразово стягнув винагороду за отриманий кредит у сумі 1650 доларів США, а також щомісяця стягував 0,2% від суми виданого кредиту, що за цей період часу склало 18 040 доларів США.
Крім того зазначала, що в порушення пункту 2.3.1., пункту 7.1. умов договору з 09 жовтня 2007 року і до березня 2021 року банк нараховував проценти за ставкою 0,95%, а не 0,92% на місяць, а тому за проведеними розрахунками в рахунок погашення відсоткової ставки банком безпідставно було зараховано з проведених ануїтетних платежів 14 304,30 доларів США.
Посилаючись на зазначене, позивач просила суд визнати недійсними пункт 7.1. кредитного договору в частині винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 3% від суми виданого кредиту в момент надання кредиту, щомісяця в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з пунктом 6.2. даного договору; стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» безпідставно стягнену з позивача суму коштів, як винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1 650 доларів США, а також стягнені щомісяця в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту за період з 07 жовтня 2007 року до 29 березня 2021 року кошти у розмірі 17 710 доларів США; безпідставно стягнені в рахунок сплати відсоткової ставки за період з 07 жовтня 2007 року до 23 вересня 2021 року кошти у розмірі 21 814,30 доларів США; безпідставно стягнену пеню за період з 07 жовтня 2007 року до 29 березня 2021 року в розмірі 114,01 доларів США, а всього просила стягнути в її користь станом на 21 березня 2021 року кошти в розмірі 48 288,31 доларів США.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня 2023 року позов задоволено.
Визнано недійсними пункт 7.1. кредитного договору №VO21GK00001561 від 07.10.2007 року, укладеного між ОСОБА_3 і АТ КБ «ПриватБанк», у частині «винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 3% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з п.3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з п.6.2. даного договору».
Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 безпідставно стягнену з неї суму коштів, як винагороди за надання фінансового інструменту, в розмірі суми 3% від суми виданого кредиту в розмірі 1 650 доларів США, а також безпідставно стягнені в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту за період з 07.10.2007 року по 29.03.2021 року кошти у розмірі 17 710 доларів США; безпідставно стягнені в рахунок сплати відсоткової ставки за період з 07.10.2007 року по 23.09.2021 року кошти у розмірі 21 814 доларів 30 центів США; безпідставно стягнену пеню за період з 07.10.2007 року по 29.03.2021 року в розмірі 114 доларів 01 цент США, а всього в розмірі 41 288 доларів 31 цент США.
Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір в розмірі 9 343 гривні.
Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 квітня 2023 року стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 понесені витрати за надання професійної правничої допомоги в розмірі 9 000 гривень та витрати на оплату експертизи у розмірі 25 600 гривень.
Не погоджуючись з рішенням та додатковим рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову в даній справі відмовити, додаткове рішення суду скасувати.
Постановою Волинського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня 2023 року та додаткове рішення цього ж суду від 10 квітня 2023 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 повністю відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 24 квітня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, постанову Волинського апеляційного суду від 16 серпня 2023 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Згідно з частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши позивача та її представника, представника відповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення.
Судом першої інстанції встановлено, що 09.10.2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено кредитний договір №V021GK00001561, за яким позивач отримала кредит (а.с.13-15).
Згідно з п.7.1 кредитного договору передбачено, що банк зобов`язався надати відповідачу кредитні кошти шляхом: видачі готівки через касу на строк з 09.10.2007 року по 09.10.2027 року включно у вигляді непоновлювальної лінії у розмірі 55 000,00 доларів США на наступні цілі: купівлю житла, а також у розмірі 14500 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та порядку, передбачених договором, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 3% від суми виданого кредиту, у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з п.3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.6.2. даного договору.
Погашення за кредитним договором здійснюється у період з 09 по 14 число кожного місяця щомісячним платежем у сумі 684,96 доларів США, що складається із заборгованості за кредитом, відсотками, винагороди.
Пунктом 2.1.1 кредитного договору визначено, що банк зобов`язується надати кредит шляхом і в межах сум, зазначених у п.7.1 даного договору, за умови виконання позичальником умов, передбачених п.2.2.7. даного договору.
За умовами п.2.2.5 договору позичальник доручає банку списувати кошти із своїх поточних рахунків у валюті кредиту або у валюті, відмінній від валюти кредиту, при наявності на них необхідної суми коштів, не наданих у кредит, у межах сум, які підлягають сплаті банку за цим договором, при настанні строків платежів (здійснювати договірне списання).
Так, за умовами кредитного договору (пункт 7.1) передбачено сплату позичальником винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 3% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, а також щомісяця в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з п.3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з п.6.2. даного договору.
Однак, у кредитному договорі не зазначено, які саме послуги за вказану винагороду надаються банком споживачу.
Позивач стверджувала, що умова кредитного договору, за якою вона повинна щомісячно вносити відповідачеві, крім процентів за користування кредитом, ще й додаткову плату, є несправедливою в силу приписів статті 18 Закону № 1023-XII у редакції, чинній з 13 січня 2006 року. Ця умова суперечить частині третій статті 55 Закону України № 2121-III. Тому згідно з частиною першою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК України її необхідно визнати недійсною.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, дійшов правильного висновку, який висловлений у правовій позиції, викладеній у постанові касаційного суду в даній справі від 24 квітня 2024 року, що умови договору є недійсними в силу Закону України «Про захист прав споживачів» та норм Цивільного Кодексу, отже, є нікчемними, однак задовольнив позовні вимоги про визнання пункту договору недійсним, що не відповідає належному способу захисту порушеного права.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).
Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року
№ 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
У Рішенні від 01 листопада 2023 року № 9-р(ІІ)/2023 Конституційний Суд України дійшов висновку, що дієвий та ефективний захист прав споживачів є одним зі способів виконання державою її головного конституційного
обов`язку утверджувати й забезпечувати права і свободи людини (абзац перший підпункту 3.8 пункту 3 мотивувальної частини).
За положеннями частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.
Згідно з ч.3 статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції на час укладення кредитного договору) банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.
Банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо).
Тобто, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.
Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності, на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року в справі № 524/5152/15.
Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Оскільки положення спірного споживчого кредитного договору
від 09 жовтня 2007 року (пункт 7.1) передбачають сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту, проведення додаткового моніторингу і дострокову сплату платежів, що було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, то такі умови договору порушують публічний порядок та є нікчемними.
Практика правозастосування положень статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а також положень статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у редакціях, які набрали чинності з 13 січня 2006 року, зокрема в частині визнання нікчемними положень кредитного договору про сплату винагороди за надання фінансового інструменту є усталеною (постанова Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, постанови Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 201/4087/17, від 15 січня 2020 року у справі № 363/940/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 302/946/17, від 03 листопада 2021 року у справі № 757/40852/17, від 20 липня 2022 року у справі № 343/557/15-ц, від 19 квітня 2023 року у справі № 335/4991/16-ц, від 07 червня 2023 року у справі № 234/3840/15-ц, від 06 грудня 2023 року у справі № 755/15848/20).
Касаційний суд зазначив, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.
Таким чином, суд першої інстанції помилково вважав, що пункт 7. 1 договору є оспорюваним, а не нікчемним, а тому неправильно застосував до спірних правовідносин положення статті 228 ЦК України, статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», не врахував практику Верховного Суду, викладену у зазначених вище постановах, а тому дійшов помилкового висновку про обґрунтованість позовних вимог про визнання недійсним зазначеного положення кредитного договору, про що і було вказано у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у цій справі.
За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17).
Отже, враховуючи висловлену Верховним Судом правову позицію у постанові від 24 квітня 2024 року безпосередньо у даній справі про відсутність підстав для визнання договору недійсним у разі, якщо він є нікчемним, у цій частині позовних вимог слід відмовити.
Разом з тим, позивач просила застосувати наслідки недійсності вищенаведених положень кредитного договору.
Заперечуючи проти позовних вимог, представник відповідача у відзиві на позовну заяву просив застосувати строк позовної давності, оскільки кредитний договір, з приводу якого заявлено спір та який належним чином виконувався позичальником, було укладено 09 жовтня 2007 року, а до суду з позовом про визнання недійсними частини його умов позивач звернулася тільки у березні 2021 року, тобто майже через 15 років після його підписання й виконання.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов, указав, що у даному випадку строк позовної давності не пропущений, так як позивач дізналася про своє порушене право у 2020 році, що підтверджується перепискою позивача з представниками банку, та доказів іншого суду представником відповідача не надано.
Однак, з таким висновком суду першої інстанції апеляційний суд у повній мірі не може погодитись з огляду на наступне.
Відповідно до положень статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Із позовом ОСОБА_3 звернулась до суду 29 березня 2021 року.
За наявності підстав для визнання правочину нікчемним, строк позовної давності застосовується лише щодо вимог про застосування наслідків виконаного за нікчемним правочином (постанова Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі №760/10552/17).
Для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, яка пред`явлена стороною такого правочину, належить застосовувати ч. 3 ст. 261 ЦК України.
Відповідно до частини третьої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. Ця норма є спеціальною стосовно частини першої статті 261 ЦК України і визначає особливості початку перебігу позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину, незалежно від того, чи було такий нікчемний правочин виконано повністю і яка зі сторін здійснила виконання.
Аналогічні висновкивикладено впостановах ВерховногоСуду від18березня 2020року усправі №755/612/16-ц,від 21червня 2018року усправі №333/2051/16-ц, від 21 вересня 2022 у справі № 638/16768/19, а також зазначено Верховним Судом у постанові в цій справі.
А оскільки кредитний договір укладено 09 жовтня 2007 року та з цього дня є дата початку його виконання, то строк позовної давності починає відраховуватися з наступного дня, тобто з 10 жовтня 2007 року.
З огляду на встановлені у справі обставини, а також те, що положення спірного споживчого кредитного договору від 09 жовтня 2007 року, що передбачають сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту, проведення додаткового моніторингу і дострокову сплату платежів є нікчемними, колегія суддів вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги в межах трьохрічного строку до пре`явлення позову, однак з урахуванням продовження строку позовної давності на строк дії встановленого в Україні карантину, пов`язаного із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).
Банком, на підтвердження зазначених обставин надано розрахунок заборгованості та виписку по рахунку боржника, яка є первинним документом та підтверджує здійснені по банківському рахунку операції, а позивачка не заперечувала щодо сплати нею в добровільному порядку коштів, тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку про доведеність позовних вимог.
В суді встановлено і це не заперечувалось сторонами, що з моменту укладення договору та фактично по 2021 рік щомісячно позивач вносила плату за кредит.
З огляду на встановлені у справі обставини, а також те, що положення спірного споживчого кредитного договору від 09 жовтня 2007 року щодо оплатності в частині винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 3% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з п.3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з п.6.2. даного договору є нікчемними, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з відповідача платежі, здійснені ОСОБА_3 за договором від 09 жовтня 2007 року, як винагороду за надання фінансового інструменту в рахунок погашення заборгованості за договором, починаючи з 12 березня 2017 року і до 29 березня 2021 року.
Судом враховано положення пункту12розділу «Прикінцевіта перехідніположення» ЦКУкраїни,який набувчинності 02квітня 2020року,щодо продовження строківпозовної давності,визначених устатті 257ЦК України,на строкдії карантинуз метоюзапобігання поширеннюкоронавірусної хвороби(COVID-19).Оскільки карантинпочався з12березня 2020року,то судпродовжує трирічнийстрок позовноїдавності самез цієїдати,зважаючи нанорми ст.58Конституції України,якою встановлено,що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Отже, на думку колегії суддів, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення з банку сплачених ОСОБА_3 коштів, починаючи з часу укладення спірного кредитного договору.
Таким чином, поза строками позовної давності є вимоги про стягнення винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 3% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту в розмірі 1650 доларів США, яка була сплачена при укладенні договору, а також щомісячні платежі в розмірі 0,2% від суми виданого кредиту, які сплачувалися за період з 07.10.2007 року по 11 березня 2017 року, в задоволенні яких суд апеляційної інстанції відмовляє у зв`язку із пропущенням строку звернення до суду.
Із наданого банком розрахунку (а.с.198-221 т.2) вбачається, що за період з 12 березня 2017 року по 29 березня 2021 року позивачкою як плату за нікчемними умовами договору, було фактично сплачено 5170 доларів США, які підлягають стягненню в користь ОСОБА_3 з банку.
Разом з тим, в задоволенні вимог про стягнення безпідставно сплачених в рахунок відсоткової ставки за цей же період коштів у сумі 21814,30 доларів США слід відмовити, виходячи з такого.
Позивач ствердила, що зазначені кошти вона упродовж тривалого періоду сплачувала банку, оскільки позикодавець односторонньо та необгрунтовано, без належного її повідомлення, збільшив з листопада 2008 року передбачені договором кредиту відсотки за користування кредитними коштами з 0,92% до 0,95 % на місяць.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 31.05.2021 у справі призначено судову економічну експертизу.
Відповідно до висновку експертизи від 09.09.2022 №64 ТзОВ «Центру незалежної експертизи та аудиту» за даними експертного дослідження розрахунків між АТ КБ «Приватбанк» і позичальником ОСОБА_3 станом на 29.03.2021 банком зараховано коштів на погашення кредиту (в т.ч. страхування) менше на суму 22119,68 дол. США, більше зараховано банком на погашення відсотків за користування кредитом на суму 21814,30 дол. США і на погашення пені 305,38 дол. США. АТ КБ «Приватбанк» нарахування відсотків за користування кредитом проводилось за відсотковими ставками, які не відповідають умовам п.7.1 кредитного договору (18.11.2008 нарахування відсотків проведено за ставкою 19,22% річних, з 19.11.2008 і в подальшому періоді - 13,09 % річних). За результатами експертного дослідження залишок заборгованості позичальника ОСОБА_3 станом на 29.03.2021 становить: яких з 09.04.21 по 14.04.2021 по відсотках за користування кредитом заборгованість - 73,31 дол. США, термін сплати відсутня, залишок 0,00 дол. США; по платежу - 0,2 відсотка, нарахованого на суму отриманого кредиту, заборгованість по пені - в сумі 191,37 дол. США; сума непогашеного кредиту станом на 29.03.2021 складає 11919,08 дол. США, який підлягає сплаті позичальником в наступні періоди з 29.03.21 по 09.10.2027, по кредиту переплата складає 19 939,97 дол. США (обґрунтування та розрахунки наведено в розділі «Дослідження» експертного висновку).
Проте, як убачається зі змісту кредитного договору, п.2.3.1 визначено, що банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом при зміні кон`юнктури ринку грошових ресірсів в Україні, зокрема, при зміні курсу долара США до гривні більше ніж на 10% порівнянні з курсом, встановленим НБУ на момент укладення договору, при зміні облікової ставки НБУ або зміні средньозваженої ставки по кредитах банків України у відповідній валюті (по статистиці НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом 7 календарних днів з дати вступу в чинність зміненої процентної ставки.
В суді представник відповідача заперечила в цій частині позовні вимоги, покликаючись на те, що банком з листопада 2008 року на підставі наведених умов кредитного договору було збільшено відсоткову ставку, про що письмово було повідомлено позичальницю і з чим вона погодилась, вносячи щомісячно з 2008 року упродовж тривалого часу збільшений розмір щомісячних платежів за кредитом та не висловлювала жодних заперечень з цього приводу.
На підтвердження направлення позивачці письмового повідомлення про зміну відсоткової ставки представником відповідача надано до матеріалів справи копію листа банку від 03.10.2008 р. № 20.13.2/6-22855/1475, в якому вказано причини такої зміни та пропозицією змінити валюту кредитування з доларів на євро або на гривню, а також копію реєстру № 203 USD на відправлені рекомендовані листи від 29.10.2008 року (а.с.244,243 т.1).
Отже, банком додержано умови договору, а тому суд не бере до уваги заперечення представника позивача про те, що позичальниця не отримувала вказаного листа, у зв`язку з чим вважав, що підвищення відсоткової ставки було здійснено незаконно. З цих підстав колегія суддів дійшла висновку про відмову в цій частині позовних вимог.
Відповідно до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи апеляційної скарги частково заслуговують на увагу, висновки суду в частині, яка переглядається судом апеляційної інстанції не відповідають обставинам справи, рішення суду першої інстанції в цій же частині ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального, і порушенням норм процесуального права, і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення в цій частині про часткове задоволення позовних вимог у відповідності до ст. 376 ЦПК України.
Отже, рішення суду першої інстанції та додаткове рішення у цій справі підлягає скасуванню, позов слід задовольнити частково: в частині позовних вимог про стягнення коштів, сплачених на виконання нікчемного пункту 7.1. кредитного договору, у розрізі щодо кожного платежу окремо, зі стягненням з АТ КБ «Приват Банк» в користь позивачки ОСОБА_3 безпідставно переплаченої суми комісії за період з 12 березня 2017 року по 29 березня 2021 року підлягає стягненню 5170 доларів США.
Відповідно до ч.1,2, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (частини перша, третя статті 133 ЦПК України).
За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до пункту 4 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Інші види правової допомоги види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Водночас, зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України слідує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
При цьому для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).
Суд враховує обсяг, вартість та співрозмірність заявлених до компенсації витрат на правову допомогу, оцінює витрати ОСОБА_3 з урахуванням всіх аспектів складності цієї справи, а також час, який міг би витратити адвокат на вивчення справи та підготовку відзиву як кваліфікований фахівець, сукупний час, витрачений на опрацювання спірних правовідносин та участь у судових засіданнях, також заперечення іншої сторони щодо стягнення витрат на правничу допомогу, які не бере до уваги, і доходить висновку про те, що заявлена позивачем сума витрат на професійну правничу допомогу є справедливою та співрозмірною.
За таких обставин апеляційний суд вважає, що оскільки позовні вимоги задоволено судом частково, то відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2068 грн, за правничу допомогу 963,90 грн, та за експертиру 2741,76 грн, що підтверджено позивачкою документально належними доказами (виходячи із розрахунку, що судом задоволено 10,71 % заявлених позовних вимог).
Керуючись ст. 268, 367, 368, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, суд
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційні скарги представника відповідача Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня 2023 року та додаткове рішення від 10 квітня 2023 року в цій справі скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 безпідставно стягнену з неї суму коштів, як винагороди за надання фінансового інструменту, в період сплати 0,2% від суми виданого кредиту за період з 12 березня 2017 року по 29 березня 2021 року у розмірі 5170 (п`ять тисяч сто сімдесят) доларів США.
Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_3 понесені судові витрати: за сплачений судовий збір у розмірі 2068 (дві тисячі шістдесят вісім) гривень, за правничу допомогу - 963 (дев`ятсот шістдесят три) гривні 90 копійок та за проведення експертизи 2741 (дві тисячі сімсот сорок одну) гривню 76 копійок, а всього 5773 (п`ять тисяч сімсот сімдесят три) гривні 66 копійок.
В решті позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий-суддя:
Судді:
