Єдиний державний реєстр судових рішень
ОКРЕМА ДУМКА
29 липня 2024 року
м. Київ
справа №990/124/24
адміністративне провадження №П/990/124/24
судді Верховного Суду Білоуса О.В. у справі №990/124/24 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним та скасування рішення.
ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - Комісія), в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення Комісії №228/дс-24 від 27 лютого 2024 року про відмову у внесенні рекомендації до Вищої ради правосуддя про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Теплодарського міського суду Одеської області.
Рішенням Верховного Суду від 29 липня 2024 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Комісії №228/дс-24 від 27 лютого 2024 року про відмову у наданні рекомендації до Вищої ради правосуддя про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Теплодарського міського суду Одеської області.
Задовольнивши позовні вимоги, колегія суддів дійшла до висновку, про передчасність висновку Комісії про невідповідність ОСОБА_1 критерію доброчесності.
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України, суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються особи, які беруть участь у справі, без оголошення її змісту в судовому засіданні. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.
Я не погоджуюсь з таким рішенням колегії суддів і вважаю, що у задоволенні позову необхідно відмовити з огляду на таке.
Частиною другою статті 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Завданням адміністративного судочинства, відповідно до частини першої статті 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
За змістом частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті.
Даючи офіційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України, Конституційний Суд України в рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 вказав, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Утвердження правової держави, відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України, полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту ».
Також у рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 Конституційний Суд України зазначив, що відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Стосовно «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №18-рп/2004 це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж рішенні Конституційний Суд України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним».
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним і стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, під час розгляду цієї справи по суті позовних вимог, ключовими питаннями, які утворюють предмет доказування, є: наявність порушеного права або законного інтересу позивачки з боку відповідача; чи підлягає право або законний інтерес судовому захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.
Щодо способу захисту порушеного права, то позивачка в ході розгляду справи у судовому засіданні уточнила, що обраний нею спосіб захисту порушеного права шляхом скасування рішення Комісії є для неї ефективним, адже метою цього позову є саме спростування негативних відомостей, що містяться у такому рішенні відповідача.
Зокрема, у судовому засіданні, позивачка пояснила, що вона не визначилась, чи бажає продовжувати у разі задоволення її позову участь у конкурсі, оголошеному рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року №95/зп-23, а тому просить лише скасувати спірне рішення задля спростування недостовірної, на її думку, інформації щодо її недоброчесності.
Також позивачка у судовому засіданні не пояснила, яким чином оскаржуване рішення може вплинути на її права та обов`язки у разі її відмови від продовження участі у конкурсі, оголошеному рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року №95/зп-23, який, як позивачка пояснила та підтвердила представник відповідача, вже завершився.
Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист одним із способів, передбачених цією статтею, зокрема шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень. Частиною другою цієї статті встановлено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Подібні положення містить стаття 245 КАС України, яка врегульовує повноваження суду при вирішенні справи. Так, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень. Пункт 10 частини другої статті 245 КАС України надає суду повноваження обрати інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Застосування конкретного способу захисту права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/190 (пункти 5.6, 5.9)). Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі 908/976/190 (пункт 5.6), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44)). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати.
Також вважаю, що колегія суддів мала б врахувала висновки Верховного Суду, як суду касаційної інстанції, викладені у постановах від 17 жовтня 2023 року у справі №825/1194/18, від 26 вересня 2023 року у справі №520/7440/21, від 14 червня 2022 року у справі №904/3870/21, від 13 вересня 2022 року у справі №918/1222/21, за змістом яких, якщо під час розгляду справи буде встановлено, що індивідуальний акт не породжує виникнення чи зміну прав або обов`язків у особи, яка подала позов щодо протиправності цього індивідуального акта, це свідчить про відсутність об`єкта судового захисту та може бути підставою для відмови у задоволенні позову як необґрунтованого.
Завданням адміністративного судочинства згідно із частиною першою статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. При цьому, захист прав здійснюється у разі їх порушення, і звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах. Тобто, рішення суду про задоволення позову повинно мати наслідком відновлення тих прав або інтересів, на порушення яких вказує позивач.
З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2019 року у справі №1740/1838/18, ухваленої у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду, від 15 квітня 2020 року у справі №712/11800/17.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 09 листопада 2023 року у справі №9901/459/21, від 09 листопада 2023 року у справі №990/41/23, від 01 вересня 2022 року у справі №990/46/22 також звертала увагу, що неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку. Таким чином, позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас належний захист прав та інтересів особи можливий лише в разі існування спірних правовідносин, тобто в разі встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.
В межах спірних правовідносин врахуванню підлягає те, що за змістом Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо відповідності або невідповідності кандидата на посаду судді критеріям компетентності, доброчесності та професійної етики самі по собі не мають наслідком призначення на відповідну посаду, а є лише однією з умов для розгляду цих питань компетентним органом (етапом у процедурі призначення на посаду судді).
Законодавство України не гарантує право бути призначеним на посаду судді, а тільки надає право взяти участь у відповідному конкурсному відборі. Непроходження особою одного з проміжних етапів цього відбору не створює негативних наслідків для кар`єри такої особи, вона не позбавляється посади, яку займала на момент проходження конкурсу, не припиняє здійснювати діяльність, яку на той час здійснювала, та не має перешкод для того, щоб взяти участь у конкурсі на посаду судді у майбутньому, тощо.
Відтак обставини та висновки про невідповідність або наявність обґрунтованих сумнівів щодо відповідності особи станом на конкретний момент певним особливим спеціальним вимогам, які ставляться до неї як кандидата на посаду судді, викладені в рішенні Комісії, не мають преюдиційного характеру під час майбутньої участі цієї особи в інших оцінюваннях, відборах, конкурсах тощо. Оскаржуване рішення Комісії не може впливати на гарантії справедливого процесу проведення компетентним органом відбору, конкурсу, оцінювання тощо, у якому особа братиме участь у майбутньому, як і не позбавляє права на ефективні засоби правового захисту у випадку його порушення цим органом.
Вважаю, що під час розгляду справи позивач так і не обґрунтувала суду у правовому аспекті зміни стану її суб`єктивних матеріальних прав та обов`язків, тобто фактів припинення чи неможливості реалізації її прав та/або виникнення додаткового обов`язку. Якщо узагальнити доводи позивачки, то такі полягають у критиці мотивів рішення Комісії, суб`єктивному ставленні позивачки до обставин, наведених у рішенні, суб`єктивному ставленні позивачки до наслідків, спричинених таким рішенням. Метою ж звернення до суду з цим позовом, фактично, є сатисфакція, отримання якої задовольнить суб`єктивне ставлення позивачки до підстав, з яких вони припинила участь у конкурсі на посаду судді, тобто має більше моральний аспект аніж правовий.
Вважаю, що за наслідками розгляду справи в межах доводів її учасників, в межах цього спору відсутній об`єкт судового захисту: в умовах, коли конкурсна процедура на зайняття посад суддів у місцевих судах для кандидатів на посаду судді, зарахованих до резервів на заміщення вакантних посад суддів місцевих судів закінчена, рішення Комісії не порушує прав позивачки, не змінює їх обсяг, не припиняє їх, як і не покладає на позивачку додаткових обов`язків. Обраний нею спосіб захисту у вигляді скасування рішення Комісії, обраний в межах статті 266 КАС України, жодним чином не відновить її права, про порушення яких вона стверджує. Задоволення ж моральних потреб особи (зокрема відновлення репутаційних втрат) не є завданням адміністративного судочинства. Рішення Комісії прийнято в межах чітко визначеного конкурсу з метою оцінки кандидата в короткий період конкурсної процедури, відтак не може мати юридичного значення та негативно вплинути на проходження кандидатом інших процедур, пов`язаних із його професійною кар`єрою, або участю в інших конкурсах.
За вказаних обставин у задоволенні позову необхідно було відмовити.
Суддя О.В. Білоус
