Єдиний державний реєстр судових рішень
ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 11-кп/821/299/25 Справа № 706/1190/24 Категорія: ст. 336 КК УкраїниГоловуючий у І інстанції ОСОБА_1 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_2
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 квітня 2025 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Черкаського апеляційного суду в складі:
головуючого судді ОСОБА_2
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4
секретаря судового засіданняОСОБА_5 за участі: прокурораОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції)
захисника ОСОБА_8 (в режимі відеоконференції)
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси кримінальне провадження № 12024250320001563 за апеляційними скаргами обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_8 на вирок Христинівського районного суду Черкаської області від 09 грудня 2024 року, яким
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Херсон, Херсонської області, українця, громадянина України, неодруженого, офіційно не працевлаштованого, зареєстрованого та фактично проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого в силу ст. 89 КК України,
засуджено за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, до 3 років позбавлення волі.
Строк відбуття покарання ОСОБА_7 ухвалено рахувати з часу приведення вироку до виконання.
Вирішена доля речових доказів відповідно до ст. 100 КПК України.
в с т а н о в и л а :
Згідно вироку Христинівського районного суду Черкаської області від 09 грудня 2024 року ОСОБА_7 визнаний винуватим та засуджений за те, що він з моменту видання Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України № 2102-ІХ від 24.02.2022 «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», на території України з 05 години 30 хвилин 24.02.2022 почав діяти воєнний стан, строком на 30 діб, який в подальшому продовжено Указом Президента № 133/2022 від 14.03.2022, затвердженим Законом України № 2119-ІХ від 15.03.2022, Указом Президента України № 259/2022 від 18.04.2022, затвердженим Законом України № 2212-ІХ від 21.04.2022, Указом Президента України № 341/2022 від 17.05.2022, затвердженим Законом України № 2263-ІХ від 22.05.2022, Указом Президента України № 573/2022 від 12.08.2022, затвердженим Законом України № 2500-ІХ від 15.08.2022, Указом Президента України № 757/2022 від 07.11.2022, затвердженим Законом України № 2738-ІХ від 16.11.2022, Указом Президента України № 58/2023 від 06.02.2023, затвердженим Законом України № 2915-ІХ від 07.02.2023, Указом Президента України № 254/2023 від 01.05.2023, затвердженим Законом України № 3057-ІХ від 02.05.2023, Указом Президента України № 451/2023 від 26.07.2023, затвердженим Законом України № 3275-ІХ від 27.07.2023, Указом Президента України № 734/2023 від 06.11.2023, затвердженим Законом України № 3429-ІХ від 08.11.2023, Указом Президента України № 49/2024 від 05.02.2024, затвердженим Законом України № 3564-ІХ від 06.02.2024, Указом Президента України № 271/2024 від 06.05.2024, затвердженим Законом України № 3684-ІХ від 08.05.2024, Указом Президента України від 23 липня 2024 року №469/2024 на 90 діб, який затверджено Законом України від 07.08.2024 № 3891-IX.
Також Указом Президента України № 69/2022 від 24.02.2022 «Про загальну мобілізацію», затверджено Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 03.03.2022 року № 2105-ІХ, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, оголошено проведення загальної мобілізації протягом 90 діб. Строки загальної мобілізації продовжено, зокрема востаннє Указом Президента України № 50/2024 від 05.02.2024 на 90 діб, який затверджено Законом України від 06.02.2024 № 3565-ІХ «Про затвердження Указу Президенту України «Про продовження строку проведення загальної мобілізації», який в подальшому було продовжено, зокрема Указом Президента України № 272/2024 від 06.05.2024 на 90 діб, який затверджено Законом України від 08.05.2024 № 3685-ІХ «Про затвердження Указу Президенту України «Про продовження строку проведення загальної мобілізації», який в подальшому було продовжено, зокрема Указом Президента України № 470/2024 від 23.07.2024 на 90 діб, який затверджено Законом України від 23.07.2024 № 3892-ІХ «Про затвердження Указу Президенту України «Про продовження строку проведення загальної мобілізації».
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» № 1932-XII від 06.12.1991, особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Таким чином, в Україні діє особливий період, у тому числі станом на 04вересня 2024 року.
Відповідно до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є військовозобов`язаним, тобто особою, яка перебуває у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» - громадяни зобов`язані з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.
З метою якісної підготовки та організаційного проведення призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, ОСОБА_7 , перебуваючи на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_2 , підлягав призову на військову службу під час мобілізації на особливий період.
Військовозобов`язаний ОСОБА_7 пройшов медичний огляд та згідно довідки № 1/2216 від 12.07.2024 військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_2 визнаний придатним за станом здоров`я для проходження військової служби.
Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» - під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).
При цьому, 04.09.2024 співробітниками ІНФОРМАЦІЯ_2 було роз`яснено ОСОБА_7 про його подальший призов до Збройних Сил України на військову службу під час мобілізації, на особливий період, тобто до команди НОМЕР_1 НЦ ЗСУ, а саме: 04.09.2024 з використанням відео фіксації, співробітниками ІНФОРМАЦІЯ_2 було роз`яснено ОСОБА_7 про його подальший призов до Збройних Сил України на військову службу під час мобілізації, на особливий період, тобто до команди НОМЕР_1 НЦ ЗСУ, а саме: 04.09.2024 року використовуючи відео фіксацію працівниками ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_7 було оголошено зміст повістки з метою призову на військову службу під час мобілізації та відправлення до місць проходження військової служби з датою прибуття на 05.09.2024 року о 16 год. 00 хв. та запропонували останньому отримати дану повістку під особистий підпис. При цьому ОСОБА_7 від отримання повістки з метою призову на військову службу під час мобілізації та відправлення до місць проходження військової служби відмовився, посилаючись на не бажання проходити військову службу по загальній мобілізації. В подальшому працівниками ІНФОРМАЦІЯ_2 було складено акт відмови від отримання повістки.
Утім, ОСОБА_7 , діючи з прямим умислом, протиправно, не будучи заброньованою особою на період мобілізації, не маючи поважних причин, визначених Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку поважних причин неприбуття чи несвоєчасного прибуття військовозобов`язаного до військового комісаріату для призову на збори», не маючи, згідно зі ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», підстав для звільнення чи відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або в особливий період, будучи належним чином ознайомлений про кримінальну відповідальність за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, переслідуючи мету ухилитися від її проходження, проігнорувавши виклик, у визначений в повістці день та час, тобто 05.09.2024 о 16 годині 00 хвилин не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 за вищевказаною адресою, про обставини неприбуття не повідомив, чим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Не погоджуючись з вироком суду захисник ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу в якій просив його змінити в частині призначеного ОСОБА_7 покарання в наслідок його суворості, застосувати положення ст. 75 КК України та звільнити ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 1 рік, з покладанням обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.
Обґрунтовуючи свої вимоги посилається на те, що судом першої інстанції допущено неповноту судового розгляду, оскільки не було підстав для розгляду провадження в спрощеному порядку, відповідно до ч. 3 ст. 349 КПК України, так як обвинувачений ОСОБА_7 свою винуватість визнав частково.
Зазначає, що надаючи пояснення ОСОБА_9 вказав, що вину визнає частково та намагався пояснити мотиви неявки за повісткою до ТЦК, однак був зупинений суддею, який вказав, що його не цікавлять мотиви, а цікавить факт запитавши «Ви усвідомлювали, що мали з`явитися по повістці 05.09.2024?». Отримавши ствердну відповідь, суддя вирішив, що ОСОБА_9 визнає вину повністю.
Також ОСОБА_9 пояснив, що здійснює догляд за бабою, особою з інвалідністю 1 групи, яка потребує постійного стороннього догляду. Про це він пояснював і працівникам ТЦК.
Тобто мотивом невиконання обов`язку бути мобілізованим є виконання обов`язку по догляду за ОСОБА_10 , особою з інвалідністю 1 групи.
При призначенні покарання судом першої інстанції безпідставно не взято до уваги довідку старости Верхняцького старотинського округу про те, що ОСОБА_7 здійснює догляд за бабою.
Судом не враховано, що ОСОБА_7 мав право отримати відстрочку відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», однак таке право не реалізував за перешкод, які здійснювалися працівниками відповідних служб.
Також обвинувачений має незадовільний стан здоров`я, тому не був призваний на строкову службу. Однак за висновком ВЛК був визнаний здоровим і придатним до служби, він мав намір оскаржити цей висновок, однак на його запити висновок не видали.
Також ОСОБА_7 раніше не судимий, позитивно характеризується за місцем проживання, не перебуває на обліках у лікарів нарколога та психіатра, виконує соціально значиму функцію з догляду за особою з інвалідністю 1 групи.
Враховуючи вказані обстави вважає, що наявні підстави для звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України.
В апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_7 просив вирок суду змінити в частині призначеного покарання та призначити покарання не пов`язане з позбавленням волі.
Обґрунтовуючи свої вимоги посилається на те, що він бажав служити в Збройних Силах України, але за станом здоров`я не підлягав призову на дійсну строкову службу.
Він не міг бути мобілізованим, оскільки здійснював догляд за бабусею ОСОБА_10 , яка є особою з інвалідністю 1 групи. Його мати у січні 2024 року виїхала за кордон на заробітки, оскільки пенсії бабусі та винагороди за догляд від соц. служби не вистачало, тому обов`язки по догляду були покладені на нього. Бабуся не рухома. Ці обставини він пояснював в ТЦК, однак його не сприймали та вважали ухилянтом. Оформити догляд він не має можливості, оскільки для цього необхідна військово-облікова картка, яку в ТЦК йому не надають. На даний час не працює, оскільки весь час витрачає на догляд за бабусею. Після повернення його матері з-за кордону він може бути мобілізованим.
Заслухавши доповідь судді, думку обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_8 , які підтримали апеляційні скарги, просили їх задовольнити та не позбавляти волі обвинуваченого, думку прокурора ОСОБА_6 , яка заперечила проти задоволення апеляційних скарг обвинуваченого та захисника, просила вирок суду залишити без змін, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 370 КПК України вирок суду повинен бути законним, обґрунтованим та вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом, згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при прийнятті рішення по даному кримінальному провадженню вказані вимоги закону були дотримані.
Так, висновки районного суду щодо доведеності винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, за яке він засуджений, відповідають фактичним обставинам справи, ґрунтуються на доказах, досліджених судом в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, та ніким з учасників судового провадження не оспорюються.
Дії обвинуваченого ОСОБА_7 за ст. 336 КК України судом першої інстанції кваліфіковано вірно.
Висновки суду першої інстанції щодо доведеності винуватості та правильності кваліфікації дій ОСОБА_7 за ст. 336 КК України учасники судового провадження не оспорюють, а тому в апеляційному порядку не переглядаються.
Доводи захисника ОСОБА_8 про порушення судом першої інстанції вимог ч. 3 ст. 349 КПК України щодо проведення судового розгляду в спрощеному порядку, оскільки обвинувачений ОСОБА_7 свою винуватість визнав частково, є безпідставними.
Відповідно до ч.3 ст. 349 КПК України суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з`ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз`яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, звукозапису судового засідання від 09.12.2024, судом першої інстанції вказані вимоги закону були дотримані, судовий розгляд по даному кримінальному провадженню проводився в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, на що погодились учасники судового провадження, в тому числі і сам обвинувачений і його захисник ОСОБА_8 .
Вирішуючи питання щодо обсягу доказів, що підлягають дослідженню в судовому засіданні, та порядку їх дослідження, визнавши, що фактичні обставини справи учасниками процесу не оспорюються, суд першої інстанції дійшов висновку про недоцільність дослідження доказів обвинувачення ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, обмежившись лише допитом обвинуваченого та дослідженням даних, що характеризують особу останнього.
При цьому суд переконався у правильності розуміння ОСОБА_7 змісту обвинувачення, у добровільності його позиції, а також позиції інших учасників судового провадження і належно роз`яснив, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Прокурор та захиник також не заперечували проти відповідної процедури проведення судового розгляду.
Обвинуваченим ОСОБА_7 було надано показання по суті пред`явленого обвинувачення, повністю визнано вину та учасниками судового провадження, прокурором, суддею та захисником останньому задавались запитання по суті пред`явленого обвинувачення.
Будь-яких сумнівів у суду першої інстанції не виникало щодо того, що обвинувачений ОСОБА_7 розуміє суть пред`явленого йому обвинувачення, що повністю визнає свою винуватість у вчиненні інкримінованих йому дій, що в свою чергу дало суду підстави провести судовий розгляд в порядку ч. 3 ст. 349 КК України.
Усі наведені вище обставини беззаперечно свідчать про те, що суд першої інстанції в повній мірі дотримався процедури, передбаченої ч.3 ст.349 КПК України.
Тому доводи апеляційної скарги захисника ОСОБА_8 про те, що місцевим судом неналежним чином не з`ясовано позиці обвинуваченого щодо визнання винуватості та безпідставно здійснено розгляд провадження в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, колегія суддів вважає безпідставними.
Слід звернути увагу на те, що відповідно до положень ч.ч.1,2 ст. 349 КПК України суд з`ясовує саме у сторін кримінального провадження якими доказами кожна сторона підтверджуватиме наведені нею обставини та порядок дослідження доказів.
Під час розгляду даного кримінального провадження сторони жодним чином не були обмежені у можливості реалізації їх процесуальних прав, в тому числі шляхом подання відповідних клопотань про зміну обсягу та порядку дослідження доказів. Проте вони цього не ініціювали, не вказували про необхідність дослідження всіх доказів у справі.
У змагальному судовому процесі суд є безстороннім, тому з власного переконання не мав права вживати активних дій щодо визначення іншого порядку та обсягу дослідження доказів, ніж той, що був встановлений після з`ясування думки учасників судового провадження, оскільки це прямо суперечить засаді об`єктивності і неупередженості суду, відображеній, зокрема, у частині 6 статті 22 КПК України.
Доводи обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_8 про суворість призначеного обвинуваченому покарання та необхідність його пом`якшення з застосуванням вимог ст. 75 КК України не знайшли свого обґрунтованого підтвердження під час апеляційного розгляду, виходячи з наступного.
Визначені в ст. 65 КК України загальні засади призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке б ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами особи та захистом інтересів держави й суспільства.
Відповідно до вказаних засад особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень. Виходячи з принципу співмірності цей захід примусу за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення і повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.
Згідно приписів ст. 75 КК України якщо суд, при призначенні покарання, в тому числі, у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробування.
При призначенні покарання обвинуваченому ОСОБА_7 районний суд достатньо виконав вимоги ст. 50, 65, 66, 67 КК України та правових позицій, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», врахувавши ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, яке, відповідно до ст. 12 КПК України, є не тяжким злочином, особу обвинуваченого, який за місцем проживання характеризується формально позитивно, непрацюючий, не маючий передбачених законодавством підстав на відстрочку від призову чи інших поважних причин, в період дії воєнного стану, при оголошеній загальній мобілізації, умисно проігнорував обов`язок по захисту Батьківщини, суд вважає за необхідне на обліку в лікаря - нарколога, лікаря-психіатра не перебуває, пом`якшуючу покарання обставину - щире каяття, відсутність обтяжуючих покарання обставин, обґрунтовано призначив ОСОБА_7 покарання, передбачене санкцією ст. 336 КК України, у мінімальному його розмірі 3 роки позбавлення волі.
Частиною 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Конституційний Суд України у Рішенні від 02.11.2004 № 15-рп/2004 зазначив, що: «Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».
Колегія суддів вважає, що призначене ОСОБА_7 покарання відповідає принципу індивідуалізації призначення покарання та вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів, а тому не вбачає підстав для задоволення апеляційних скарг обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_8 , та призначення обвинуваченому покарання із звільненням його від відбування реального покарання на підставі ст. 75 КК України, оскільки таке звільнення не забезпечить реалізацію приписів статей 50, 65 цього Кодексу в умовах воєнного стану; звільнення особи від відбування покарання з випробуванням в цьому провадженні демотивує інших осіб, які підлягають мобілізації; створює в очах громадян та суспільства негативне враження безладдя та безкарності; знижує рівень військової дисципліни і боєздатність підрозділів Збройних Сил України та інших військових формувань.
Також апеляційний суд зазначає, що суд першої інстанції у повній мірі врахував суспільну небезпечність вчиненого ОСОБА_7 кримінального правопорушення та той факт, що на території України введений воєнний стан, а тому ця категорія кримінальних правопорушень викликає значний суспільний резонанс, у зв`язку з чим призначення покарання із застосуванням ст. 75 КК не сприятиме його меті виправленню та запобіганню вчинення нових кримінальних правопорушень, як самим обвинуваченим, так і іншими особами.
Доводи обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника про те, що він здійснює догляд за бабусею, яка є особою з інвалідністю І групи були предметом розгляду суду першої інстанції та не знайшли свого обґрунтованого підтвердження. Матеріали провадження не містять доказів того, що саме обвинувачений здійснює догляд за своєю бабусею, таких доказів не надано і апеляційному суду.
Переконливих доводів про невідповідність призначеного ОСОБА_7 покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення і особі обвинуваченого внаслідок суворості в поданих апеляційних скаргах не наведено та під час апеляційного розгляду не встановлено, в зв`язку з чим вважати його занадто суворим колегія суддів підстав не вбачає.
На думку колегії суддів всі дані про особу ОСОБА_7 та обставини, які були враховані судом, у цьому випадку не є такими, які б свідчили про можливість виправлення ОСОБА_7 без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ним контролю при звільненні від відбування покарання з випробуванням.
У зв`язку з тим, що в апеляційних скаргах обвинуваченого та захисника відсутнє обґрунтування необхідності застосування до обвинуваченого ОСОБА_7 положень ст. 75 КК України, яке б вказувало на істотну диспропорцію між визначеним судом покаранням та вчиненими злочинними діями, колегія суддів вважає, що призначене покарання, не порушує загальних засад його призначення, встановлених КК України, і відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості, не виходить за межі дискреційних повноважень суду щодо призначення покарання, та не вбачає підстав вважати покарання у виді позбавлення волі явно несправедливим через суворість.
Призначене ОСОБА_7 покарання у вигляді 3 років позбавлення волі, є співмірним протиправному діянню, відповідає принципу індивідуалізації призначення покарання та вимогам ст.ст. 50, 65 КК України, належним чином мотивоване, і є необхідним та достатнім для її виправлення, попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень та досягнення мети покарання.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону під час розгляду даного кримінального провадження районним судом, які б слугували підставою для скасування чи зміни вироку суду, колегією суддів не встановлено.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що постановлений щодо ОСОБА_7 вирок є законним, обґрунтованим та вмотивованим, а підстави для його зміни та призначення обвинуваченому ОСОБА_7 покарання із застосуванням вимог ст. 75 КК України, як про це просять обвинувачений ОСОБА_7 та захисник ОСОБА_8 в апеляційних скаргах, - відсутні.
Керуючись ст.ст. 404, 405, п.1 ч. 1 ст. 407, 418, 419 КПК України, колегія суддів,
у х в а л и л а :
Вирок Христинівського районного суду Черкаської області від 09 грудня 2024 року щодо ОСОБА_7 залишити без змін, а апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_8 - без задоволення.
Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом трьох місяців в порядку, передбаченому ст. 426 КПК України.
Головуючий
Судді
