ОКРЕМА ДУМКА
04 листопада 2026 року
м. Київ
судді Верховного Суду Кондратової І. Д. до постанови Верховного Суду від 04.11.2026 у справі № 909/1117/25
Суть спору
Товариство з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України" (далі - ТОВ "Оператор газотранспортної системи України") звернулось до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТГІ Систем" (далі - ТОВ "ТГІ Систем") про стягнення пені у розмірі 2 016 434, 44 грн та штрафу у розмірі 775 551, 70 грн.
В обґрунтування позову позивач вказав на те, що відповідач всупереч умовам укладеного між сторонами у справі договору про закупівлю послуг несвоєчасно виконав роботи 2-го та 3-го етапу графіка виконання робіт (який є додатком №3 до договору), у зв`язку із чим, відповідно до пункту 10.2 договору, позивач нарахував пеню у розмірі 0,1% від вартості несвоєчасно виконаних робіт, а також штраф за прострочення більше 30-ти календарних днів в розмірі 7% від вартості несвоєчасно виконаних робіт.
Короткий зміст судових рішень
Господарський суд Івано-Франківської області рішенням від 18.03.2026 у справі №909/1117/25, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 07.09.2026, позов задовольнив частково. Стягнув з ТОВ "ТГІ Систем" на користь ТОВ "Оператор газотранспортної системи України" 1 008 217,22 грн пені, 387 775,85 грн штрафу за договором про закупівлю послуг №4600007028 від 05.01.2023 та 41 879,79 грн судового збору.
Суд першої інстанції визнав доведеними та обґрунтованими позовні вимоги, водночас застосував частину третю статті 551 ЦК України і зменшив пеню та штраф на 50%, оскільки, за висновками суду першої інстанції, сума неустойки є неспівмірною наслідкам прострочення; роботи відповідачем виконані й прийняті позивачем без зауважень; у матеріалах справи відсутні докази понесення позивачем збитків.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновками місцевого господарського суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ТОВ "Оператор газотранспортної системи України" звернулось 24.09.2026 через підсистему "Електронний суд" до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив: - постанову Західного апеляційного господарського суду від 07.09.2026 та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 18.03.2026 у справі №909/1117/25 (в частині відмови у задоволенні позовних вимог на суму 1 395 993,07 грн) - скасувати; - ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ТОВ "Оператор газотранспортної системи України" в повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій у цій справі скаржник зазначив наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених в постановах:
- від 07.02.2024 у справі №910/5436/22, щодо автономії волі сторін при визначенні умов договорів, що укладаються, зокрема, в частині підстав та розміру відповідальності за порушення їх умов;
- від 24.07.2019 у справі №911/1608/18: "Також суд першої інстанції встановив, що відповідно до умов вказаного договору від 28.12.2017, укладеного між ТОВ "Техкомплект" та CSM Industry, за прострочення виконання зобов`язань з боку CSM Industry ТОВ "Техкомплект" має право на отримання штрафних санкцій у розмірі, аналогічному тому, який передбачено у договорі між позивачем та відповідачем".
- від 04.02.2020 у справі №918/116/19, від 15.06.2022 у справі №922/2141/21, від 26.05.2020 у справі №918/289/19, відповідно до яких приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд також повинен виходити із того, що одним з завдань неустойки є стимулювання належного виконання договірних зобов`язань; при цьому вона має обов`язковий для учасників правовідносин характер, а надмірне зменшення розміру пені фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов`язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін;
- від 31.03.2020 у справі №910/8698/19 та від 14.07.2021 у справі №916/878/20, щодо того, що стягнення збитків є окремою грошовою вимогою і може не заявлятися кредитором, оскільки це вимагає доведення їх складу та розміру з боку кредитора, тоді як для стягнення штрафних санкцій кредитору потрібно довести лише факт прострочення, а заперечення вини покладається на боржника. При цьому на позивача у справі не покладається обов`язок з доведення (доказування) спричинення йому матеріальної або іншої шкоди внаслідок несвоєчасного виконання відповідачем своїх грошових зобов`язань. Тобто при стягненні неустойки шкода кредитору, завдана порушенням зобов`язання, презюмується (її не треба доводити) і компенсується за рахунок неустойки;
- від 10.06.2021 у справі № 910/6471/20 про те, що обов`язок з обґрунтування і доведення того, що порушення договірних зобов`язань не завдало значних збитків контрагенту, покладається на сторону, до якої застосовується санкція, тобто на відповідача, натомість позивач не зобов`язаний доводити наявність у нього збитків у зв`язку з неналежним виконанням умов Контракту відповідачем;
- від 14.07.2021 у справі 916/878/20, від 18.03.2020 у справі №902/417/18, від 31.03.2020 у справі №910/8698/19 та інших щодо того, що для цілей частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), збитками є грошовий еквівалент невиконаного чи то простроченого боржником зобов`язання;
- від 02.11.2022 у справ №910/14591/21, від 30.03.2023 у справі №904/392/22, від 20.04.2023 у справі №904/1754/22 та ін., про необхідність врахування судами мети спірних правовідносин, зокрема тих, які стосуються обороноздатності країни у період дії особливого періоду. Водночас неналежне виконання своїх зобов`язань відповідачем, який вільно, діючи на власний ризик, усвідомлюючи і ту загальновідому обставину, яка не підлягає доведенню, про особливий період, в якому функціонують установи критичної інфраструктури, взяв на себе зобов`язання із визначеними в контракті умовами щодо ремонту військової техніки, має негативний вплив на обороноздатність країни та на репутацію замовника;
- у справі №904/5858/20 (№910/10427/18, 904/4630/21,) суди попередніх інстанцій відмовили відповідачу у зменшенні штрафних санкцій. Верховний Суд у постанові від 07.06.2022 зазначив, що суди обґрунтовано зазначили, що зменшення / залишення без зміни розміру штрафних санкцій є правом, а не обов`язком суду, тому рішення щодо зменшення / залишення без зміни розміру штрафних санкцій має прийматись у кожній справі окремо, з урахуванням встановлених судами обставин та наданих учасниками справи доказів;
- від 02.04.2025 у справі №914/2711/22 і від 17.07.2021 у справі №916/878/20 про те, що суд при вирішенні питання про зменшення штрафних санкцій повинен належним чином мотивувати своє рішення про зменшення неустойки, із зазначенням того, які обставини ним враховані, якими доказами вони підтверджені, які аргументи сторін враховано, а які відхилено (статті 86, 236-238 ГПК України);
- від 13.05.2019 у справі №904/4071/18, від 22.01.2019 у справі №908/868/18, від 06.11.2019 у справі №917/1638/18, від 17.12.2019 у справі №916/545/19, від 19.02.2020 у справі №910/1303/19 та інших щодо застосування статей 530, 551, 612 ЦК, статті 86 ГПК України.
Основні мотиви, викладені в постанові Верховного Суду
Постановою Верховного Суду від 04.11.2026 скасовано рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 18.03.2026 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 07.09.2026 у справі №909/1117/25 в частині відмови у задоволенні позовних вимог на суму 1 395 993,07 грн, а справу №909/1117/25 в цій частині направлено на новий розгляд до Господарського суду Івано-Франківської області.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що оскільки суд першої інстанції, зменшуючи неустойку, не врахував висновки Верховного Суду щодо мотивування такого рішення, всупереч статті 86, частині п`ятій статті 236 ГПК України не дослідив зібраних у справі доказів, поданих сторонами разом із клопотаннями та запереченнями на них, і не встановив обставин, які зумовили винятковість випадку, а суд апеляційної інстанції цих порушень, на які посилається скаржник не усунув, що унеможливило встановлення обставин, які мають значення для вирішення питання про зменшення неустойки.
При прийнятті зазначеної постанови мною, Кондратовою І. Д. , висловлено окрему думку наступного змісту.
Суть окремої думки
У процесуальному законодавстві принцип диспозитивності реалізується через засадниче правило «ne eat judex ultra petita partium» - немає суду за межами вимог сторін. Тобто у судовому процесі потрібно виходити з того, що саме стороні належить право обрати та визначити цілі свого звернення до суду. Суд не вправі змінювати обране особою спрямування, а помилка у праві має наслідком відмову у задоволенні вимог процесуального звернення або інші несприятливі правові наслідки.
Вихід суду за межі заявлених доводів та вимог процесуального звернення конкурує з принципом змагальності, оскільки жодна сторона судового процесу не повинна спростовувати те, на що інша сторона не посилалася.
Межі касаційного розгляду завжди є вужчими за межі позовних вимог. Межі позовних вимог називають матеріальними межами судового процесу, й це стосується як розміру позовних вимог, так і способу захисту, про застосування якого просить позивач. Матеріальні межі, за загальним правилом, є нездоланними для суду, тобто суд за власною ініціативою не вправі вийти за такі межі, за винятком випадків, прямо передбачених законом. Інші межі касаційного розгляду справи судом є процесуальними. Матеріальні межі розгляду є абсолютними, а процесуальні - відносними.
Згідно із частинами першою, другою, четвертою статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Отже, межі розгляду справи судом касаційної інстанції у порядку касаційного перегляду у зв`язку з оскарженням рішень судів першої та апеляційної інстанцій встановлено: 1) межами позовних вимог; 2) межами касаційної скарги, тобто межами доводів, які можуть стосуватися винятково питань правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, та вимог, викладених заявником у такому процесуальному зверненні; 3) у межах касаційного перегляду перебувають винятково питання права, не вирішуються питання факту.
Законодавець, визначаючи межі розгляду справи судом касаційної інстанції, мав на меті, передовсім, створити умови, за яких суд касаційної інстанції реалізовуватиме одне із основних завдань його функціонування - формування єдиної правозастосовної практики, а не здійснення нового розгляду справи судом касаційної інстанції саме тоді, як спір по суті вимог має бути вирішений за результатами повного та всебічного його розгляду з оцінкою усіх доказів, наданих сторонами, судами першої та/або апеляційної інстанції.
Межі розгляду справи судом касаційної інстанції пов`язані з підставами касаційного оскарження судових рішень. Натомість усі підстави касаційного оскарження судових рішень стосуються неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно суд касаційної інстанції має проаналізувати застосування судами попередніх інстанцій саме певних норм права, на яких акцентує увагу заявник, й співставити таке правозастосування з наявними висновками Верховного Суду в інших справах щодо застосування тих самих норм права.
Межі касаційної скарги визначаються викладеними у ній заявником доводами та вимогами.
Доводи касаційної скарги - це логічно побудовані та викладені аргументи на користь тієї правової позиції, яку обстоює заявник у своєму зверненні до суду касаційної інстанції на обґрунтування вимог скарги про зміну або скасування ухвалених у справі судових рішень у зв`язку з порушенням його прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків такими судовими актами.
Верховний Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги у тому випадку, якщо під час касаційного розгляду виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною 2 статті 313 ГПК України.
Отже, вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги здійснюється у разі встановлення таких обов`язкових підстав для скасування судових рішень, як-от: справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду; судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні; судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглянула справу; суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі; а також усі випадки порушення правил юрисдикції господарських судів. Цей перелік не підлягає розширювальному тлумаченню.
Окремо у частині четвертій статті 300 ГПК України застережений той випадок, коли після подання касаційної скарги Верховний Суд виклав правовий висновок, якому суперечать висновки судів першої та апеляційної інстанцій. Це є самостійною підставою вийти за межі доводів касаційної скарги, винятком з принципу диспозитивності господарського процесу, що зумовлено потребою у забезпеченні єдності судової практики шляхом застосування актуальної, станом на момент вирішення спору судом касаційної інстанції, правової позиції.
Потрібно враховувати, що у частині другій статті 19 Конституції України запроваджений такий принцип публічного права (в аспекті законності), відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Органи публічної влади повинні діяти відповідно до закону і в межах норм, що визначають їхні повноваження, не повинні діяти свавільно. Якщо дії органу публічної влади виходять за межі його повноважень (ultra vires), такі дії будуть незаконними.
Суд має дотримуватися закону, від приписів якого він не може відступити у зв`язку з їх диспозитивністю, і не підміняти його своїм власним висновком. Суд як орган державної влади наділений державою певними функціями і повноваженнями, є джерелом утвердження законності та справедливості, основним принципом його діяльності має бути «dura lex, sed lex».
Порушення такого підходу та, відповідно, ігнорування принципу законності: суперечить, щонайменше, принципам правової визначеності, легітимних очікувань як базовим складовим верховенства права (правовладдя); дискримінує іншу сторону правовідносин.
Суд, реалізуючи свої владні функції, зобов`язаний дотримуватися засадничих принципів публічного права, діяти на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії (ухвалювати рішення), не виходячи за межі чітко окреслених законом прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх повноважень.
Така процесуальна дія суду як вихід суду касаційної інстанції за межі доводів та вимог касаційної скарги, за винятком випадків, прямо передбачених у законі, позбавляє учасників справи можливості і права оспорити та спростувати ті аргументи, які, не будучи предметом заперечення в судовому провадженні, стали підґрунтям ухваленого судом рішення, а так само права на оскарження з цих підстав судового рішення касаційного суду, оскільки таке рішення є остаточним та не підлягає оскарженню.
Відповідно вихід судом касаційної інстанції за межі доводів та вимог касаційної скарги є можливим винятково як реалізація принципу законності як засади функціонування національного суду та застосування цим судом приписів закону, якими прямо передбачено таку процесуальну дію суду.
Наведені вимоги не є надмірно формальними, оскільки їх реалізація забезпечує дотримання засадничих принципів судового процесу - принципу змагальності сторін та принципу диспозитивності цивільного судочинства, а також враховує особливість повноважень суду касаційної інстанції як суду оцінки права, а не з`ясування факту.
Отже, суд касаційної інстанції під час розгляду справи є безумовно обмеженим доводами та вимогами касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Вихід за межі таких доводів та вимог є можливим лише у виняткових, прямо передбачених процесуальним законодавством випадках.
Суди попередніх інстанцій у цій справі реалізували свої дискреційні повноваження, передбачені частиною третьою статті 551 ЦК України, та оцінивши за внутрішнім переконанням встановлені обставини, виснували про наявність підстав для часткового задоволення клопотання відповідача про зменшення розміру заявлених до стягнення сум штрафних санкцій.
Як зазначалося раніше, касаційне провадження у справі відкрито відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.
Аргументи касаційної скарги зводяться до незгоди позивача із висновками судів попередніх інстанцій щодо підстав для зменшення розміру неустойки.
В мотивувальній частині постанови Верховного Суду у цій справі наведені лише окремі уривки з тексту постанов Верховного Суду та зазначено, що суд першої інстанції, зменшуючи неустойку, не врахував висновки Верховного Суду щодо мотивування такого рішення.
Вважаю, що такі аргументи постанови є безпідставними та сформовані без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.10.2024 у справі № 911/952/22 та постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.10.2024 у справі № 911/952/22 зазначено, що в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки не може бути подібних правовідносин, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій.
В постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 зазначено, що у питаннях щодо підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить із конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватися з положеннями статті 233 ГК України і частини третьої статті 551 ЦК України, а також досліджуватися та оцінюватися судом відповідно до статей 86, 210, 237 ГПК України.
Враховуючи наведені правові позиції Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, вважаю, що у даному випадку наведена позивачем підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, оскільки в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки не може бути подібних правовідносин.
Відтак, наявні підстави для закриття касаційного провадження відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
Водночас, фактично підставою для скасування рішень судів попередніх інстанцій у цій справі є недослідження судами зібраних у справі доказів.
Наведені у постанові аргументи для скасування судових рішень підпадають під пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України (пункт 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України). Однак, пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України (пункт 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України) не був підставою касаційного оскарження та не був підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Таким чином, на мою думку, ухвалюючи постанову у цій справі суд касаційної інстанції вийшов за межі доводів та вимог касаційної скарги. При цьому, у постанові не наведено виняткові, прямо передбачені процесуальним законодавством випадки, для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги.
До того ж, за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
Однак, як вже було зазначено, підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наведена скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала підтвердження.
Крім того, в постанові безпідставно відхилено посилання відповідача у відзиві на касаційну скаргу на постанову Верховного Суду від 01.04.2026 у справі № 909/555/25, оскільки у справі № 909/555/25 між цими ж сторонами розглядався аналогічний спір і за ідентичного мотивування підстав для зменшення неустойки, що й у справі, яка переглядається, судом першої інстанції було зменшено неустойку на 70%. Верховний Суд у справі № 909/555/25 зазначив, що вирішуючи питання щодо наявності підстав для зменшення розміру неустойки, суди дослідили й надали оцінку сукупності обставин, які мають значення для правильного вирішення цього питання, відповідно до актуальної правової позиції Верховного Суду, наведеної у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22. При цьому, варто зазначити, що у справі № 909/555/25 аргументи скаржника, викладені у касаційній скарзі, були ідентичними аргументам, які викладені в касаційній скарзі у справі, що переглядається, а саме: "обов`язок доведення існування обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру заявленої до стягнення суми неустойки, покладається на особу, яка заявила відповідне клопотання, проте відповідач не надав суду жодного доказу на підтвердження необхідності зменшення штрафних санкцій, зокрема скрутного фінансового становища відповідача, вплив форс-мажорних обставин на виконання умов договору, неналежну поведінку позивача тощо. При цьому суд не врахував скрутного фінансового стану позивача з огляду на загальну заборгованість замовників послуг за договорами транспортування природного газу з оплати несанкціонованих відборів перед позивачем, що підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи.".
Також, важливо зазначити, що на касаційному перегляді Верховного Суду перебувала справа № 909/391/25, в якій між цими ж сторонами розглядався аналогічний спір і за ідентичного мотивування підстав для зменшення неустойки, що й у справі, яка переглядається, судом першої інстанції було зменшено неустойку на 30%. Касаційне провадження у справі № 909/391/25 було відкрито відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України. При цьому, у справі № 909/391/25 ТОВ "Оператор газотранспортної системи України" в касаційній скарзі посилалося на постанови Верховного Суду, на які також посилається у справі № 909/1117/25. Тобто, підстави касаційного оскарження і їх обгрунтування у справі № 909/391/25 та у справі № 909/1117/25 є ідентичними. Верховний Суд у справі № 909/391/25, закриваючи ухвалою від 03.06.2026 касаційне провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, виходив з того, що постановлені у справі судові рішення не суперечать висновкам Верховного Суду, що викладені у наведених скаржником у касаційній скарзі постановах. Водночас, відмінність у судових рішеннях, за висновками Верховного Суду, зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норм права, а неоднаковими юридично значущими фактами та обставинами, що визначають фактично-доказовий склад у справі, виходячи з підстав, вимог та заперечень сторін.
Враховуючи викладене, вважаю, що у Верховного Суду були відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції і передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суддя Верховного Суду І. Кондратова