Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
01 грудня 2016 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі :
головуючого судді Григоренка М.П.,
суддів : Бондаренко Н.В., Ковальчук Н.М.,
секретар судового засідання Пиляй І.С., за участю представника позивача ОСОБА_1, відповідача та представника відповідача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду від 19 вересня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про виселення,
В С Т А Н О В И Л А :
07 квітня 2016 року ОСОБА_4 звернувся в Рівненський міський суд з позовом до ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, в якому просив, з врахуванням остаточних позовних вимог, виселити ОСОБА_3 з квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
В обґрунтування позову вказував, що 11 грудня 2015 року, він разом з членами його сім'ї ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6 внаслідок укладення нотаріально посвідченого договору міни набув право власності на вказану квартиру. При придбанні квартири йому було відомо, що цю квартиру в якості наймача використовує відповідач, а також, що умови використання не обумовлені у відповідності до чинного законодавства. В зв'язку з чим 06.01.2016 року йому було запропоновано укласти договір найму житла, однак він не погодився на це, оскільки ніяких дій не вчинив і продовжував використовувати житло на безкоштовній основі.
_____________________________________________________________________
Провадження № 22-ц/787/1916/2016 Головуючий у 1 інстанції : Першко О.О.
Доповідач : Григоренко М.П.
Крім того, відповідач припинив доступ до житла позивачу та членам його сім'ї.
Враховуючи факт створення відповідачем несумісних для спільного проживання умов, не оплати останнім послуг свого проживання, враховуючи, що відповідач є членом сім'ї попереднього власника спірного житла, а право користування відповідача щодо спірного житла є похідним від прав попереднього власника житла, який втратив право власності на спірне житло і відповідно ОСОБА_3 втрачене право користування житловим приміщенням, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1
Із цих підстав просив позов задовольнити.
Рішенням Рівненського міського суду від 19 вересня 2016 року позов ОСОБА_4 - задоволено.
Виселено ОСОБА_3 з квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 судові витрати в розмірі 551,20 грн.
В поданій на рішення суду апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_2 покликається на його незаконність, через порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.
Вказує, що житлове законодавство передбачає виключні випадки виселення без надання іншого житлового приміщення (ч. 1 ст. 116 ЖК України), і вказані випадки не знайшли свого підтвердження в процесі розгляду даної справи, тому вважає, що місцевий суд помилково задовольнив позовні вимоги.
Із цих підстав просить оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
В ході апеляційного розгляду справи відповідач та його представник підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити.
Представник позивача просив відхилити апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги та вивчивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог про виселення ОСОБА_3 із квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, суд першої інстанції керувався положеннями ст. ст. 16, 317, 319, 321, 328, 386, 391, 405 ЦК України та виходив із того, що оскільки 11 грудня 2015 року між ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4, з однієї сторони, та ОСОБА_8, з другої сторони, було укладено договір міни, за яким остання, членом сім'ї якої був відповідач, відчужила вищевказану квартиру, тому ОСОБА_3 також втратив право користування цієї квартирою і підлягає виселенню, без надання іншого житла.
Проте, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню, у зв'язку із неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи на неправильним застосуванням норм матеріального права, з ухваленням у справі нового рішення.
Відповідно до ч.1 ст. 383 ЦК України, власник квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Згідно ст. 156 ЖК України, передбачено, що члени сім'ї власника квартири, які проживають разом з ним у квартирі, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Припинення сімейних відносин з власником квартири не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Аналогічну норму містить також ст. 405 ЦК України.
Частина 2 ст. 64 ЖК України відносить до членів сім'ї дружину, їх дітей, батьків, а також й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом і ведуть з наймачем спільне господарство.
Заперечуючи проти заявлених позовних вимог, ОСОБА_3 в ході апеляційного розгляду пояснив, що у спірній квартирі він проживає із 1970 року і ця квартира була набута його батьками у власність в результаті членства в житлово-будівельному кооперативі.
У 2007 році право власності на цю квартиру перейшло до його сина - ОСОБА_9, в порядку спадкування за заповітом ОСОБА_10, яка була його, ОСОБА_3, матір'ю, оскільки він відмовився від своєї частки у спадщині на користь свого сина - ОСОБА_9
Проте, у наступному у нього погіршились стосунки із своїм сином та його сім'єю, у зв'язку із чим у листопаді 2014 року останній подарував спірну квартиру своїй дружині - ОСОБА_8 і та вже намагалась виселити його, ОСОБА_3, із цієї квартири, але їй було відмовлено у задоволенні позову з даного приводу.
Саме із метою позбавити його права користування квартирою, в якій він проживає більшу половину свого життя, 11 грудня 2015 року між ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4, з однієї сторони, та ОСОБА_8, з другої сторони, і було укладено договір міни спірної квартири на іншу.
При цьому, речі сім'ї його сина до цього часу продовжують перебувати у спірній квартирі, а він, ОСОБА_3 продовжує нести витрати по утриманню цієї квартири та сплачує комунальні послуги.
Будучи інвалідом 2 групи, він, ОСОБА_3, будь-якого іншого житла не має.
Вищевказані ОСОБА_3 обставини сторона позивача жодним чином не спростувала.
Вирішуючи дану справу по суту, суд першої інстанції взяв до уваги висновки, які містяться у постанові Верховного Суду України № 6-158 цс від 05 листопада 2014 року і зводяться до того, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
У відповідності до положень статті 360-7 ЦПК України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
Виходячи із обставин, які мають місце по даній цивільній справі, колегія суддів рахує за необхідне відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України № 6-158 цс від 05 листопада 2014 року, оскільки в протилежному випадку по даній справі буде мати місце недотримання судом таких засад цивільного судочинства, закріплених у статті 3 ЦК України, як справедливість, добросовісність і розумність.
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
У статті 334 того ж ЦК України закріплено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Частиною першої статті 383 ЦК України встановлено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Відповідно до вимог статті 156 ЖК У РСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у частині другій статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
За правилами частини четвертої статті 109 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
За договором міни кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар і право власності на обмінюванні товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов'язань щодо передачі майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 715 ЦК України).
До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання (ст.716 ЦК України).
Частиною 1 статті 659 ЦК України передбачено, що продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар.
У статті 665 ЦК України зазначено про правові наслідки відмови продавця передати товар, зокрема, у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
Якщо продавець відмовився передати річ, визначену індивідуальними ознаками, покупець має право пред'явити продавцеві вимоги відповідно до статті 620 цього Кодексу.
По справі встановлено і це сторонами не заперечується, що до моменту укладення договору міни 11 грудня 2015 року між ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4, з однієї сторони, та ОСОБА_8, з другої сторони, відповідач ОСОБА_3 мав право користування квартирою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 у відповідності до положень ст. 156 ЖК України, як член сім'ї ОСОБА_8, що зокрема стверджується і рішенням Рівненського міського суду від 21 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 22 жовтня 2015 року, тобто, на момент укладення цього договору право власності попереднього власника вищевказаної квартири - ОСОБА_8 було обтяжено тим, що остання мала обов'язок забезпечувати іншій особі - відповідачу ОСОБА_3, можливість проживання у спірній квартирі, який хоча і не є власником цієї квартири, але має право на проживання у цій квартирі, відповідно до закону.
Проте, з наявного у справі тексту договору міни від 11 грудня 2015 року (а.с. 72) взагалі не вбачається, яким саме чином мало бути вирішено питання забезпечення ОСОБА_3 житлом, у зв'язку із укладенням цього договору, право на яке у останнього до укладення цього договору існувало.
В пунктах 11, 14, 15, 17 договору міни від 11 грудня 2015 року кожна із сторін цього договору ствердила, що будь-які права на їхні квартири треті особи не мають, сторони домовились, що передача квартир здійснюється на протязі десяти днів від дня нотаріального посвідчення цього договору і оформлюється актом приймання-передачі, після чого кожна із сторін має забезпечити зняття із реєстрації всіх осіб, які проживали до цього у квартирах і попередити про всі відомі їм недоліки майна та права третіх осіб на майно.
Аналізуючи положення правових норм, зміст яких наведено вище, а також встановлені обставини по справі в сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що перед тим, як здійснити відчуження квартири, яка належала на праві власності ОСОБА_8 і знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 остання, у відповідності до положень статті 319 ЦК України, якою встановлено обов'язок власника при здійсненні своїх прав додержуватись моральних засад суспільства, мала б у встановленому порядку спочатку вирішити питання забезпечення ОСОБА_3, який є інвалідом 2 групи, іншим житлом, але нею цього зроблено не було, в результаті чого ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 отримали у власність вищевказану квартиру за договором міни від 11 грудня 2015 року, без попереднього виселення із неї сім'ї відповідача.
Незважаючи на положення пунктів 11, 14, 15, 17 договору міни від 11 грудня 2015 року, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 будь-яких претензій до ОСОБА_11, з приводу проживання відповідача ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 і фактичного перешкоджання останнім у користуванні ними новопридбаним нерухомим майно, не пред'явили і від вказаного договору міни, в порядку статті 665 ЦК України, не відмовились та вимогу про його розірвання не заявили, а тому, на думку колегії суддів, у такий спосіб ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 фактично висловили свою згоду мати право власності на вищевказану квартиру з тими обтяженнями чи обмеженнями, які існували у попереднього власника цієї квартири, тобто, із правом користування цією квартирою відповідачем ОСОБА_3 на тих же самих умовах, що існували до моменту укладення вищевказаного договору міни.
Більше того, із змісту позовної заяви ОСОБА_4 слідує, що ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 пропонували відповідачу та його дружині укласти договір найму спірної квартири, проте, будь-які докази, які б вказували на те, що відповідач ОСОБА_3 відмовляється укласти із новими власниками спірної квартири договір найму, в матеріалах справи відсутні.
З наданих для огляду в ході апеляційного розгляду справи квитанцій видно, що відповідач ОСОБА_3 фактично несе витрати по оплаті комунальних витрат, у зв'язку із проживанням у спірній квартирі.
Згідно свідоцтва про смерть (а.с.41), ОСОБА_12, дружина відповідача, померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, а 31 травня 2015 року позивач подав заяву про збільшення позовних вимог, в якій зазначено в якості відповідача лише ОСОБА_3
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку про відсутність законних підстав для виселення відповідача ОСОБА_3 із спірної квартири, без надання іншого житла, у зв'язку із чим у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 має бути відмовлено.
Крім того, згідно із статтею 14 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень у сфері соціального забезпечення та соціального захисту населення проводять роботу щодо запобігання випадкам незаконного відчуження житла і захисту майнових прав осіб похилого віку та інвалідів і забезпечують у разі потреби за їх бажанням постійний сторонній догляд або влаштування до відповідного закладу соціальної підтримки (догляду) згідно із законодавством, а тому, з огляду на те, що відповідач є інвалідом 2 групи і не має іншого житла, на розсуд колегії суддів, суд першої інстанції мав би залучити до участі у даній справі місцевий орган виконавчої влади, який виконує свої повноваження у сфері соціального забезпечення та соціального захисту населення.
Оскільки чинним законодавством не передбачено можливості залучення до участі у справі інших осіб на стадії апеляційного розгляду справи, тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню і з цих підстав.
На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313-314, 315 ЦПК України, колегія суддів
В И Р І Ш И Л А :
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Рівненського міського суду від 19 вересня 2016 року скасувати.
В задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про виселення відмовити.
Стягнути із ОСОБА_4 на користь держави 606 грн. 32 коп., в рахунок відшкодування судового збору за подання апеляційної скарги, від сплати якого відповідача було звільнено як інваліда 2 групи.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуючий М.П. Григоренко
Судді : Н.В. Бондаренко
Н.М. Ковальчук
