ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 червня 2018 року
м.Суми
Справа №587/260/17
Провадження № 22-ц/788/906/18
Апеляційний суд Сумської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого Біляєвої О.М. (суддя-доповідач),
суддів: Кононенко О.Ю., Хвостика С.Г.,
за участю секретаря судового засідання Кияненко Н.М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Сумській області, Сумська районна державна адміністрація, Миколаївська (Северинівська) сільська рада Сумського району Сумської області,
треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Фермерське господарство «Берізка»,
розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сумського районного суду Сумської області в складі судді Степаненка О.А. від 05 березня 2018 року, ухвалене в м. Суми,
В С Т А Н О В И В:
Відповідно до пункту 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402 VIII «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.
Пунктом 8 частини першої розділу ХIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України, в редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року, також визначено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання за нею права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування за законом.
В обґрунтування вимог зазначила, що 08 листопада 2000 року помер ОСОБА_4
Спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_4 є його донька ОСОБА_1 – позивач у справі.
На думку позивача, після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина на земельну ділянку площею 47,0 га, яка розташована на території Северинівської сільської ради Сумського району Сумської області та була надана ОСОБА_4 для ведення фермерського господарства на підставі рішення Северинівської сільської ради від 19 лютого 1993 року та розпоряджень голови Сумської райдержадміністрації від 29 березня 1996 року № 105, від 03 лютого 1997 року № 37, що підтверджується державним актом на право постійного користування зазначеною земельною ділянкою.
На час розгляду справи діяльність фермерського господарства «Берізка» не припинена.
Однак, при оформленні права на спадщину нотаріус Третьої Сумської державної нотаріальної контори роз'яснив про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку.
Позивач ОСОБА_1, вважаючи, що вона як спадкоємець першої черги має право на спадкування за законом на земельну ділянку, яка була надана для ведення фермерського господарства «Берізка», просила визнати за нею право постійного користування земельною ділянкою площею 47,0 га в порядку спадкування за законом.
Рішенням Сумського районного суду Сумської області від 05 березня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення мотивовано тим, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
У квітні 2018 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що норми ЦК УРСР 1963 року, Земельного кодексу України 1990 року та Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року, які були чинними на час відкриття спадщини, не містили положень щодо заборони спадкування права постійного користування земельною ділянкою, наданої особі (громадянину України) для ведення фермерського господарства і такої підстави для припинення права користування земельною ділянкою як смерть особи. Зокрема, Конституційний Суд України у рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005 наголосив, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством. Крім того, суд не застосував до спірних правовідносин положення ч. 2 ст. 407 ЦК України 2003 року, ч. 2 ст. 102-1 Земельного кодексу України 2001 року, якими передбачено, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися в порядку спадкування, а також ст. 7 Закону України «Про оренду землі», згідно з якою право на оренду земельної ділянки переходить після смерті фізичної особи – орендаря до спадкоємців.
Позиція Сумської районної державної адміністрації, викладена у письмовому відзиві на апеляційну скаргу, зводиться до того, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акту на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право. Відповідна правова позиція викладена Верховним Судом України у постановах від 05 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15. Крім того, між власником спірної земельної ділянки та ОСОБА_4 не укладались договори, якими передбачалось передачу в порядку спадкування права користування спірними земельними ділянками для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). У зв’язку з цим відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін.
Інші учасники справи в письмовій формі відзив на апеляційну скаргу не подали.
У судовому засіданні представник ОСОБА_1 – адвокат ОСОБА_5 підтримав апеляційну скаргу з наведених у ній мотивів.
Представник Головного управління Держгеокадастру у Сумській області ОСОБА_6, представник Сумської районної державної адміністрації ОСОБА_7 просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення без змін.
Інші учасники справи не з'явились, про дату, час і місце засідання суду повідомлені.
Перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Частиною першою статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції встановив, що рішенням Северинівської сільської ради від 19 лютого 1993 року та розпорядженням голови Сумської райдержадміністрації від 29 березня 1996 року № 105, від 03 лютого 1997 року № 37 ОСОБА_4 було виділено земельну ділянку площею 47,0 га, яка розташована на території Северинівської сільської ради Сумського району Сумської області, для ведення фермерського господарства, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею від 26 січня 1998 року (ас. 9-10)
08 листопада 2000 року ОСОБА_4 помер (ас. 14).
Третя особа ОСОБА_2, дружина померлого, є засновником фермерського господарства «Берізка», а позивач у справі ОСОБА_1 і третя особа ОСОБА_4 - дітьми спадкодавця і членами фермерського господарства (ас. 13, 35, 58, 74).
Згідно з ч. 1 ст. 5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.
У пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року №7 роз’яснено, що відносини спадкування регулюються правилами ЦК, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року.
У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.
Отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ЦК УРСР 1963 року, ЗК України 1990 року.
Згідно з частиною п’ятою статті 7, ст. 50 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), у постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства.
Аналогічне положення було закріплено в абзаці 6 частини другої статті 4 Закону України від 20.12.1991 № 2009-XII "Про селянське (фермерське) господарство" (далі – Закон № 2009-XII).
Право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів (ст. 23 ЗК).
Після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право постійного користування землею та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи (ст. 9 Закону № 2009-XII).
Зі змісту положень статті 11 Закону України «Про фермерське господарство» вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на праві постійного користування, входять до складу земель фермерського господарства.
З комплексного аналізу норм статей 1, 4, 9, 11 Закону України «Про фермерське господарство» можна зробити висновок, що після отримання права постійного користування землею фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.
Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
За нормами ЦК УРСР 1963 року до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Установлено, що ОСОБА_1 як спадкоємець першої черги прийняла спадщину після померлого 08 листопада 2000 року ОСОБА_4 відповідно до вимог ст. 549 ЦК УРСР 1963 року, отримала свідоцтво про право на спадщину на приватизовану земельну ділянку (ас. 16, 49-54).
Відповідно до ст. 19 Закону № 2009-XII успадкування землі і майна селянського (фермерського) господарства здійснюється відповідно до земельного та цивільного законодавства України.
Аналогічне положення закріплене у Статуті фермерського господарства «Берізка», який був досліджений судом апеляційної інстанції.
У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, можуть бути земля, жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, птиця, бджолосім'ї, посіви та посадки сільськогосподарських культур і насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція і доходи від її реалізації, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення для ведення селянського (фермерського) господарства і заняття підсобними промислами. Майно цих осіб належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 16 Закону України «Про фермерське господарство»).
Аналіз наведених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
Відповідний правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 05.10.2016 у справі № 6-2329цс16, від 23.11.2016 у справі № 6-3113цс15.
Нормами ЦК 1963 року з урахуванням положень Земельного кодексу 1990 року та Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» було передбачено спадкування лише права власності на земельну ділянку, спадкування права постійного користування земельною ділянкою даними нормами не передбачалося.
Суб'єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб'єктивного права власності на землю.
Отже, суд першої інстанції, повно і всебічно з'ясувавши обставини, на які сторони посилались в обґрунтування своїх вимог та заперечень, дійшов обґрунтованого висновку про те, що земельна ділянка, яка була виділена спадкодавцю ОСОБА_4 на праві постійного користування для ведення фермерського господарства, не входить до складу спадщини, а тому відсутні підстави для задоволення позову.
Помилкове посилання в рішенні суду на норми ЦК, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, не вплинуло на законність вказаного судового рішення.
Аргумент апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанції ч. 2 ст. 407 ЦК 2003 року та ч. 2 ст. 102-1 ЗК України 2001 року, якими передбачено передачу права користування чужою земельною ділянкою (емфітевзис) в порядку спадкування суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки спірні правовідносини виникли до набрання чинності цих нормативних актів. Крім того, наведеними нормами передбачено передачу права користування чужою земельною ділянкою (емфітевзис) в порядку спадкування у разі, якщо між власником спірної земельної ділянки (орган місцевого самоврядування) та землекористувачем укладались договори, положеннями яких передбачалась можливість передачі в порядку спадкування користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Проте належних і достатніх доказів на підтвердження цих обставин позивачем не надано.
Довід скарги про те, що згідно зі ст.ст. 27, 43 ЗК України 1990 року, з урахуванням висновків, викладених у рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 у справі № 1-17/2005, смерть фізичної особи, громадянина України, якому було надано у постійне користування земельну ділянку для ведення фермерського господарства, не є підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою, не приймається, оскільки наведені норми визначають випадки припинення права постійного користування земельними ділянками за життя користувачів і не пов’язані з вирішенням питання спадкування такого права. Зокрема, рішенням Конституційного Суду України, на яке посилається особа, яка подала апеляційну скаргу, вирішувалось питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України 2001 року, щодо зобов’язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди. Тобто, цим рішенням Конституційного Суду України питання спадкування права постійного користування земельною ділянкою, яке є предметом даного спору, не вирішувалось.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Оскаржене рішення суду першої інстанції відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального й процесуального права.
Установивши, що суд першої інстанції повно і всебічно встановив обставини, з додержанням норм матеріального і процесуального права дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, який не спростовується наведеними в апеляційній скарзі доводами, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 382 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Сумського районного суду Сумської області від 05 березня 2018 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Касаційна скарга на постанову подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий О.М.Біляєва
Судді : О.Ю.Кононенко
ОСОБА _8
Дата складення повного судового рішення – 27 червня 2018 року
ОСОБА_9Біляєва
