КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
27 лютого 2019 року м.Київ справа № 320/192/19
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О., за участю секретаря судового засідання Сакевич Ж.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,
Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації, в якому позивач просить суд:
- визнати протиправними дії Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації, оформлені листом № 01-25/3848 від 06.12.2018, щодо відмови ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у наданні статусу "особи з інвалідністю внаслідок війни" та видачі "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни";
- зобов`язати Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації надати статус "особи з інвалідністю внаслідок війни" ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно п.2. ч.2. ст.7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з дня порушення права - 05.12.2018 року;
- зобов`язати Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації видати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" та нагрудний знак "Ветеран війни - особа з інвалідністю внаслідок війни", відповідно до п.3 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою КМУ № 302 від 12.05.1994 року.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16.01.2019 відкрито провадження в адміністративній справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, розпочато підготовку справи до судового розгляду та призначено підготовче засідання на 13.02.2019.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.02.2019 закрито підготовче провадження у справі та розпочато розгляд справи по суті після закриття підготовчого судового засідання.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив про те, що з 14.08.1996 по 06.11.2015 проходив службу в органах внутрішніх справ України, а саме в Миронівському РВ ГУ МВС України в Київській області. З 07.11.2015 по 29.09.2017 продовжив службу в Національній поліції, а саме у Миронівському ВП ГУНП в Київській області. 29.09.2017 наказом ГУНП в Київській області №645 о/с позивача було звільнено зі служби в поліції за пунктом 2 (через хворобу) частини1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».
Відповідно до висновку службового розслідування ГУНП в Київській області від 23.03.2016 тілесні ушкодження у вигляді ЗЧМТ та струсу головного мозку вважати такими, що отримані позивачем 23.02.2016 під час проходження служби в Національній поліції при виконанні службових обов`язків.
Згідно з випискою з акту огляду медико-соціальною експертною комісією до довідки серії АВ №0214899 від 21.11.2017, виданої Обласною медико-соціальною експертною комісією №2, позивачу з 21.11.2017 тимчасово присвоєна друга група інвалідності на термін до 01.02.2018. Причиною інвалідності є травма, пов`язана з виконанням службових обов`язків.
10.01.2018 Пенсійним фондом України ОСОБА_1 було видано пенсійне посвідчення № НОМЕР_1 з терміном дії до 30.11.2018, згідно якого позивачу було призначено пенсію по інвалідності 2 групи (інвалід війни).
З 03.07.2018 позивачу було встановлено довічно 2 групу інвалідності у зв`язку із травмою, пов`язаною з виконанням службових обов`язків.
05.09.2018 Пенсійним фондом України ОСОБА_1 було видано пенсійне посвідчення № НОМЕР_1 з терміном дії: довічно у зв`язку із призначенням пенсії по інвалідності, як інваліду війни 2 групи.
Позивач стверджує, що має право на постійний статус ветерана війни як особа з інвалідністю внаслідок війни згідно п.2 ч.2 ст.7 Закону України «Про статус ветеранів війни, та гарантії їх соціального захисту», а саме як особа начальницького і рядового складу органів МВС, яка стала інвалідом внаслідок травми, одержаної під час виконання службових обов`язків, зокрема, ЗЧМТ, струс головного мозку в лютому 2016 року під час виконання службових обов`язків, внаслідок чого медико-соціальною експертною комісією позивач визнаний непридатним до служби в поліції у зв`язку з встановленням з 03.07.2018 позивачу довічно 2 групи інвалідності у зв`язку із травмою, пов`язаною з виконанням службових обов`язків.
24 листопада 2017 року відповідач надав позивачу статус ветерана війни, видавши відповідне посвідчення серії НОМЕР_2 як інваліду війни, тимчасово на період до 01.12.2018, тобто на період встановлення інвалідності на період до 01.12.2018.
Позивач зазначив, що 05.12.2018 він звернувся до Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації із заявою щодо продовження йому статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі йому відповідного посвідчення.Проте, відповідач листом №01-25/3848 від 06.12.2018 відмовив позивачу у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, з підстав того, що встановлення такого статусу можливе лише при умові підтвердження участі у захисті Батьківщини чи у бойових діях на території інших держав.
Позивач не погоджується з діями відповідача щодо відмови у встановленні йому статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, оскільки, на думку позивача, він в силу вимог п.2 ч.2 ст.7 Закону України «Про статус ветеранів війни, та гарантії їх соціального захисту» має право на набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.
Так, позивач наголошує на тому, що ч.1 ст.7 Закону України «Про статус ветеранів війни, та гарантії їх соціального захисту» дійсно встановлено, що обов`язковою умовою для набуття особою статусу ветеран війни є її участь у захисті Батьківщини.
Проте п.2 ч.2 ст.7 вказаного Закону передбачає інші випадки набуття відповідного статуту без умови участі у захисті Батьківщини, у тому числі набуття особою начальницького і рядового складу органів МВС інвалідності під час виконання службових обов`язків.
Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначив про те, що з поданих позивачем для надання йому статусу інваліда війни документів вбачається, що інвалідність ОСОБА_1 не пов`язана з виконанням обов`язків військової служби в контексті статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, та гарантії їх соціального захисту». Вважає, що травма позивача під час виконання службових обов`язків по забезпеченню охорони громадського порядку (патрулювання у зв`язку з систематичними крадіжками магазинів Миронівського району), отримана позивачем не у зв`язку із захистом Батьківщини або внаслідок інших бойових дій у складі діючої армії, а в мирний час у державі, яка не входить до Переліку країн та територій, визначених у постанові Кабінету Міністрів України від 08.02.1994 №63 «Про організаційні заходи щодо застосування Закону України «Про статус ветеранів війни, та гарантії їх соціального захисту», де велись бойові дії.
Відповідач наголошує на тому, що віднесення особи до інваліда війни відповідно до ст.7 Закону України «Про статус ветеранів війни, та гарантії їх соціального захисту» безпосередньо пов`язане з визначенням самого поняття «ветеран війни», яке міститься у статті 4 вказаного Закону, відповідно до якої ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
Відповідач зазначив, що оскільки інвалідність позивача ніяким чином не пов`язана із захистом Батьківщини або участю в бойових діях, позивач в силу вимог ст.4 та 7 «Про статус ветеранів війни, та гарантії їх соціального захисту» не має права на отримання статусу інваліда війни.
У відповіді на відзив на позовну заяву позивач звертає увагу на неправомірність посилання відповідача на судове рішення Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 06.11.2013 у справі №21-377а13, адже воно стосується інших обставин, а саме отримання травми під час проходження служби в органах МВС, в той час як позивачем отримана травма пов`язана із виконанням службових обов`язків.
При цьому позивач акцентує увагу на тому, що стаття 4 Закону дає звужене тлумачення осіб, які відносяться до ветеранів війни, а саме осіб, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав, оскільки ними можуть бути особи трьох категорій: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.
Позивач вважає, що саме слово «також» у п.2 ч.2 ст.7 Закону дає зрозуміти, що окрім загального переліку осіб, які відносяться до осіб з інвалідністю внаслідок війни, зазначених у п.1 ч.2 ст.7 Закону, де обов`язковою умовою надання зазначеного статусу є захист Батьківщини, встановлюється додатковий перелік осіб, яким може бути наданий статус особи з інвалідністю внаслідок війни, без умови участі у захисті Батьківщини при наявності інших обставин, в тому числі позивачу, як особі начальницького і рядового складу органів МВС, що прирівнюються до поліцейських, яка стала інвалідом внаслідок травми, одержаної під час виконання службових обов`язків.
Позивач також наполягає на застосуванні аналогії закону до спірних правовідносин, а саме ч.1 та п.1 ч.2 ст. Закону, що закріплено у відповідних рішеннях Верховного Суду від 06.09.2018 у справі №357/4304/17 та від 11.12.2018 у справі №279/5503/16.
Відповідачем надані заперечення на відповідь на відзив, в яких зауважено, що посилання на аналогію закону у наведених вище судових рішеннях до розгляду справи не відносяться, оскільки вказані рішення Верховного Суду були застосовані до п.11 ст.7 Закону України «Про статус ветеранів війни, та гарантії їх соціального захисту».
Присутні у судовому засіданні 13.02.2019 позивач та представник позивача підтримали позовні вимоги та просили суд позов задовольнити.
Присутній у судовому засіданні 13.02.2019 представник відповідача проти позову заперечував та просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
Присутні у судовому засіданні 13.02.2019 позивач та представник відповідача подали клопотання про здійснення подальшого розгляду справи у порядку письмового провадження.
Відповідно до ч.3 ст.194 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.02.2019 постановлено здійснити подальший розгляд справи у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
в с т а н о в и в:
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_3 , виданим Богуславським РС УДМС України в Київській області 01.12.2016 (а.с.7).
З матеріалів справи вбачається, що позивач у період з 14.08.1996 по 06.11.2015 проходив службу в органах внутрішніх справ, а саме: з 14.08.1996 по 26.07.2000 курсант факультету №1 (юридичний) Університету внутрішніх справ; з 26.07.2000 по 17.11.2005 слідчий Миронівського районного відділу ГУМВС України в Київській області; з 17.11.2005 по 27.12.2007 старший слідчий слідчого відділення Миронівського районного відділу ГУМВС України в Київській області; з 27.12.2007 по 11.10.2011 заступник начальника районного відділу начальник слідчого відділення Миронівського районного відділу ГУМВС України в Київській області; з 11.10.2011 по 20.11.2012 начальник слідчого відділення Миронівського районного відділу ГУМВС України в Київській області; з 20.11.2012 по 15.04.2013 перший заступник начальника районного відділу начальник слідчого відділення ГУМВС України в Київській області; з 15.04.2013 по 06.11.2015 заступник начальника районного відділу начальник кримінальної міліції Миронівського районного відділу ГУМВС України в Київській області, що підтверджується витягом з послужного списку від 04.01.2018 №87 (а.с.12).У період з 07.11.2015 по 29.09.2017 позивач проходив службу в Національній поліції: з 07.11.2015 по 15.04.2016 начальник відділу Рокитнянського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області; з 15.04.2016 по 11.03.2017 начальник сектора кримінальної поліції Миронівського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області; з 11.03.2017 по 29.09.2017 старший оперуповноважений сектору кримінальної поліції Миронівського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області, що підтверджується витягом з послужного списку від 04.01.2018 №87 (а.с.12).
З матеріалів справи вбачається, що старшим інспектором відділу УКЗ ГУНП в Київській області старшим лейтенантом поліції ОСОБА_2 було складено висновок службового розслідування за інформацією про застосування пристрою для відстрілу гумовими кулями працівниками Миронівського ВП та з інших питань, затверджений заступником начальника Головного управління Національної поліції в Київській області полковником міліції ОСОБА_3 23.03.2016.
У вказаному висновку зазначено про те, що 23.02.2016 під час затримання ОСОБА_4 начальником Рокитнянського ВП підполковником поліції ОСОБА_5 застосовано пристрій для відстрілу набоїв з гумовими кулями, в результаті чого ОСОБА_4 отримав тілесні ушкодження, а також у результаті протиправних дій останнього тілесні ушкодження отримав начальник відділу Рокитнянського ВП підполковник поліції ОСОБА_1 .
У вказаному висновку старший інспектор відділу УКЗ ГУНП в Київській області старший лейтенант поліції ОСОБА_2 поміж іншого дійшов висновку про те, що тілесні ушкодження у вигляді ЗЧМТ та струсу головного мозку вважати такими, що отримані начальником відділу Рокитнянського ВП підполковником поліції ОСОБА_1 , 23.02.2016 під час проходження служби в Національній поліції України, при виконанні службових обов`язків (а.с.18-20).
Миронівським відділом поліції ГУНП в Київській області складено акт від 21.07.2017 розслідування нещасного випадку, що стався 23.02.2016, за формою Н-5, в якому комісія з числа посадових осіб Миронівського відділу поліції ГУНП в Київській області, за результатами розслідування нещасного випадку (травмування) начальника відділу Рокитнянського ВП підполковника поліції ОСОБА_1 , дійшла висновку про те, що травмування підполковник поліції ОСОБА_1 отримав в період проходження служби в Національній поліції України при виконанні службових обов`язків (а.с.21-22).
На підставі вказаного акту від 21.07.2017 за формою Н-5 комісією з числа посадових осіб Миронівського відділу поліції ГУНП в Київській області було складено акт про нещасний випадок №26 від 21.07.2017, за формою Н-1, затверджений начальником Миронівського ВП ГУНП в Київській області майором поліції ОСОБА_5 (а.с.23-24).
У вказаному акті №26 від 21.07.2017 зазначено про те, що за висновками та результатами розслідування комісія дійшла до висновку: травмування підполковник поліції ОСОБА_1 отримав в період проходження служби в Національній поліції України при виконанні службових обов`язків.
Судом встановлено, що наказом Головного управління Національної поліції в Київській області «По особовому складу» від 29.09.2017 №645 о/с підполковника поліції ОСОБА_1 (0058640) старшого оперуповноваженого сектору карного розшуку Миронівського відділу поліції звільнено зі служби в поліції за пунктом 2 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (через хворобу), 29 вересня 2017 року (а.с.10).
З матеріалів справи слідує, що Медичною (військово-лікарською) комісією Державної установи «Територіальне медичне об`єднання МВС України по Київській області» було видано позивачу свідоцтво про хворобу №229/Зв від 11.09.2017, у пункті 11 (Діагноз і постанова військово-лікарської комісії про причинний зв`язок захворювання (поранення, травми, контузії, каліцтва) якого за результатами медичного огляду ОСОБА_1 комісія дійшла висновку: Наслідки перенесеної ЗЧМТ (ІІ 2016 р., струс головного мозку) у вигляді дисциркуляторної післятравматичної енцефалопатії ІІ ст. з розсіяною неврологічною мікросимптоматикою, церебрастенічним синдромом, стійкими цефалгіями. Астано-невротичний синдром травматичного ґенезу. Травма, ТАК, пов`язана з виконанням службових обов`язків (а.с.17).
Згідно з випискою з акту огляду медико-соціальною експертною комісією до довідки серії АВ №0214899 від 21.11.2017, виданою Обласною медико-соціальною експертною комісією №2, позивачу з 21.11.2017 тимчасово присвоєна друга група інвалідності на термін до 01.12.2018. Причиною інвалідності є травма, пов`язана з виконанням службових обов`язків (а.с.120-121).
Відповідно до довідки про результати визначення у застрахованої особи ступеня втрати професійної працездатності у відсотках серія АГ №0006163, виданої Обласною медико-соціальною експертною комісією №2, ОСОБА_1 має ступінь втрати професійної працездатності 70 % (а.с.123-124).
24 листопада 2017 року відповідач надав позивачу статус ветерана війни, видавши відповідне посвідчення серії НОМЕР_2 як інваліду війни, тимчасово на період до 01.12.2018, тобто на період встановлення інвалідності на період до 01.12.2018 (а.с.14).
10.01.2018 Пенсійним фондом України ОСОБА_1 було видано пенсійне посвідчення № НОМЕР_1 з терміном дії до 30.11.2018, згідно якого позивачу було призначено пенсію по інвалідності 2 групи (інвалід війни) (а.с.101).
З виписки з акта огляду медико-соціальною експертною комісією до довідки серії АВ №1026719 від 03.07.2018 та довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії АВ №1026719 від 03.07.2018, виданих Обласною медико-соціальною експертною комісією №2, вбачається, що ОСОБА_1 з 03.07.2018 призначена довічно друга група інвалідності. Причина інвалідності: травма, пов`язана з виконанням службових обов`язків (а.с.15-16).
Відповідно до пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 від 05.09.2018 позивачу було призначено пенсію по інвалідності ІІ групи (інвалідність внаслідок війни), термін дії: довічно (а.с.13).
Судом встановлено, що 05.12.2018 позивач звернувся до Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації Київської області із заявою від 04.12.2018, у якій просив відповідача продовжити термін дії посвідчення інваліда війни серії НОМЕР_2 , виданого Управлінням соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації Київської області 24.11.2017 безтерміново (довічно), або видати нове посвідчення інваліда війни безтерміново (довічно) (а.с.38-39).
До вказаної заяви були долучені копії наступних документів: пенсійного посвідчення від 05.09.2018; посвідчення інваліда війни від 24.11.2017 серії НОМЕР_2 ; виписки з акта огляду МСЕК №1026719 від 03.07.2018; довідки до акта огляду МСЕК №1026719 від 03.07.2018; свідоцтва про хворобу №229/Зв від 11.09.2017; акту службового розслідування нещасного випадку від 21.07.2017 за формою Н-5; копію акту №26 про нещасний випадок від 21.07.2017 за формою Н-1; висновку службового розслідування від 23.03.2016; вироку Богуславського районного суду Київської області від 03.11.2018.
Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації Київської області листом від 06.12.2018 №01-25/3848 відмовило позивачу у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.
Так, у вказаному листі відповідач повідомив, що відповідно до ст.4 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
Відповідач, посилаючись на ст.7 вказаного Закону, зазначив про те, що встановлення особам рядового і офіцерського складу МВС статусу особи з інвалідністю внаслідок війни вбачається за можливе при умові підтвердження участі у захисті Батьківщини чи у бойових діях на території інших держав (а.с.40).
Не погоджуючись з діями відповідача щодо відмови у наданні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, позивач звернувся з даним позовом до суду про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, з приводу чого суд зазначає таке.
Правовий статус ветеранів війни визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551-XII (далі Закон №3551, в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до ч.1 ст.4 Закону №3551 ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни (ч.2 ст.4 Закону №3551).
Частиною 1 ст.7 Закону №3551 встановлено, що до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов`язків військової служби (службових обов`язків) чи пов`язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з`єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Другої світової воєн або з участю в бойових діях у мирний час.
Пунктом 2 ч.2 ст.7 Закону №3551 визначено, що до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов`язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами.
Врегулювання питань, пов`язаних з розслідуванням та веденням обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, що сталися в органах і підрозділах внутрішніх справ України здійснюється Порядком розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, що сталися в органах і підрозділах системи МВС України, затвердженим наказом Міністерства внутрішніх справ України від 27 грудня 2002 року № 1346 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 31 січня 2003 року за № 83/7404 (далі Порядком № 1346).
Відповідно до 3.9 Порядку № 1346 нещасний випадок трапився при виконанні службових обов`язків, якщо він стався в період проходження служби під час: перебування на робочому місці, на території підрозділу або в іншому місці роботи чи служби (далі - роботи) протягом робочого часу або, за дорученням керівника, в неробочий час; приведення в порядок знарядь праці, засобів захисту, одягу перед початком роботи і після її закінчення, виконання правил особистої гігієни; проведення навчання, тренувань, обов`язкових фізичних занять у встановлений час; використання власного транспорту в інтересах підрозділу з дозволу або за дорученням керівника; подання підрозділом шефської допомоги; провадження дій в інтересах підрозділу, у якому проходить службу (працює) потерпілий; перебування в транспортному засобі або на його стоянці, на території вахтового селища, у тому числі під час змінного відпочинку, якщо причина нещасного випадку (у тому числі поранення) пов`язана з виконанням потерпілим службових (трудових) обов`язків або з дією на нього небезпечного чи шкідливого фактора чи середовища; прямування працівника до об`єкта (між об`єктами) обслуговування за затвердженими маршрутами або до будь-якого об`єкта за дорученням керівника; прямування до місця відрядження та в зворотному напрямку відповідно до завдання про відрядження.
За змістом пункту 3.11 Порядку № 1346 нещасний випадок є таким, що трапився при виконанні службових обов`язків, пов`язаних з безпосередньою участю в охороні громадського порядку, громадської безпеки, у боротьбі зі злочинністю, якщо він трапився в період проходження служби: унаслідок безпосереднього впливу правопорушника (злочинця) на працівника (учинення опору, захват заручником, напад на працівника, який перебуває не при виконанні службових обов`язків, з метою помсти за законні дії з припинення правопорушення, затримання або викриття правопорушника в період служби тощо); при ліквідації аварій, пожеж, стихійних явищ або їх наслідків; при виконанні службового або громадського обов`язку з рятування людського життя, охорони державного, громадського або особистого майна громадян, захисту їх честі та гідності; в інших випадках, передбачених законодавчими актами України та нормативно-правовими актами МВС України.
Нещасний випадок, що стався за обставин, не пов`язаних з виконанням службових обов`язків, зазначених у пунктах 3.9, 3.11 Порядку № 1346 комісія з розслідування має визнавати таким, що трапився в період проходження служби і не пов`язаний з виконанням службових обов`язків.
Системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку, що право на отримання статусу інваліда війни згідно з пунктом 2 частини 2 статті 7 Закону №3551 законодавець пов`язує з тим, що інвалідність працівника з числа осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ України сталася в період проходження служби при виконанні службових обов`язків, пов`язаних, зокрема, з безпосередньою участю в охороні громадського порядку та наявністю передбачених Порядком обставин, що призвели до травмування чи захворювання.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України в рішенні від 08.04.2014 (реєстраційний номер в ЄДРСР 38475027).
Враховуючи матеріали справи, суд дійшов висновку про те, що отримана позивачем травма, яка стала підставою для встановлення ОСОБА_1 інвалідності ІІ групи, була пов`язана з виконанням службових обов`язків, а саме у зв`язку з безпосередньою участю в охороні громадського порядку під час проходження служби в органах Національної поліції.
Відповідно до абзацу 2 пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 року № 1317 Питання медико-соціальної експертизи (далі Постанова № 1317) медико-соціальна експертиза потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання проводиться після подання акта про нещасний випадок на виробництві, акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. №1112, висновку спеціалізованого медичного закладу (науково-дослідного інституту професійної патології чи його відділення) про професійний характер захворювання, направлення лікувально-профілактичного закладу охорони здоров`я або роботодавця чи профспілкового органу підприємства, на якому потерпілий одержав травму чи професійне захворювання, або робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків, суду чи прокуратури.
Відповідно до п.12 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого Постановою №1317, причинний зв`язок інвалідності колишніх військовослужбовців з перебуванням на фронті або з виконанням ними інших обов`язків військової служби встановлюється на підставі документів, виданих військово-лікувальними закладами, а також інших документів, що підтверджують факт отримання поранення (захворювання).
Пунктом 26 Постанови № 1317 передбачено, що особі, що визнана інвалідом, залежно від ступеня розладу функцій органів і систем організму та обмеження її життєдіяльності встановлюється I, II чи III група інвалідності. I група інвалідності поділяється на підгрупи А і Б залежно від ступеня втрати здоров`я інваліда та обсягу потреби в постійному сторонньому догляді, допомозі або нагляді.
Причинами інвалідності є, зокрема, поранення, контузії, каліцтва, захворювання: одержані під час захисту Батьківщини, виконання обов`язків військової служби (службових обов`язків) чи пов`язані з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з`єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, що визнані такими згідно із законодавством, в районі воєнних дій на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Другої світової воєн або з участю у бойових діях у мирний час; одержані під час захисту Батьківщини, виконання інших обов`язків військової служби, пов`язаних з перебуванням на фронті в інші періоди; одержані в районах бойових дій у період Другої світової війни та від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння у повоєнний період; від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції до 1 грудня 2014 р., а з 1 грудня 2014 р. - на території проведення антитерористичної операції, де органи державної влади здійснюють свої повноваження, та в населених пунктах, розташованих на лінії зіткнення, під час проведення антитерористичної операції; під час виконання робіт, пов`язаних з розмінуванням боєприпасів, незалежно від часу їх виконання; одержані у неповнолітньому віці внаслідок воєнних дій громадянських і Другої світової воєн та в повоєнний період; пов`язані з участю у бойових діях та перебуванням на території інших держав; пов`язані з виконанням службових обов`язків, ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами; одержані внаслідок політичних репресій; пов`язані з виконанням обов`язків військової служби або службових обов`язків з охорони громадського порядку, боротьби із злочинністю та ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій; одержані під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 р. по 21 лютого 2014 р. за євроінтеграцію та проти режиму Януковича (у Революції Гідності); поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержані під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення; захворювання: отримані під час проходження військової служби чи служби в органах внутрішніх справ, державної безпеки, інших військових формуваннях; пов`язані з впливом радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи; одержані в період проходження військової служби і служби в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, органах і підрозділах цивільного захисту, Держспецзв`язку.
Як зазначено вище, Медичною (військово-лікарською) комісією Державної установи «Територіальне медичне об`єднання МВС України по Київській області» було видано позивачу свідоцтво про хворобу №229/Зв від 11.09.2017, у пункті 11 (Діагноз і постанова військово-лікарської комісії про причинний зв`язок захворювання (поранення, травми, контузії, каліцтва) якого за результатами медичного огляду ОСОБА_1 комісія дійшла висновку: Наслідки перенесеної ЗЧМТ (ІІ 2016 р., струс головного мозку) у вигляді дисциркуляторної післятравматичної енцефалопатії ІІ ст. з розсіяною неврологічною мікросимптоматикою, церебрастенічним синдромом, стійкими цефалгіями. Астано-невротичний синдром травматичного ґенезу. Травма, ТАК, пов`язана з виконанням службових обов`язків.
Відповідно до виписки з акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії АВ №1026719 від 03.07.2018 та довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісію серії АВ №1026719 від 03.07.2018, виданих Обласною медико-соціальною експертною комісією №2, вбачається, що ОСОБА_1 з 03.07.2018 встановлена довічно друга група інвалідності. Причина інвалідності: травма, пов`язана з виконанням службових обов`язків.
Підставою для таких висновків є висновки комісії Миронівського відділу поліції Головного управління поліції в Київській області за результатами розслідування нещасного випадку згідно акту розслідування нещасного випадку, що стався 23.02.2016, за формою Н-5 від 21.07.2017 та акту про нещасний випадок №26 за формою Н-1 від 21.07.2017.
Отже, матеріали справи підтверджують, що виявлена у позивача травма пов`язана з виконанням службових обов`язків, що в силу положень п.2 ч.2 ст.7 Закону №3551 є підставою для визнання позивача особою з інвалідністю внаслідок війни.
У відзиві на позовну заяву відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначив про те, що віднесення особи до інваліда війни відповідно до ст.7 Закону України «Про статус ветеранів війни, та гарантії їх соціального захисту» безпосередньо пов`язане з визначенням самого поняття «ветеран війни», яке міститься у ст.4 вказаного Закону.
Відповідач, посилаючись на постанову Верховного Суду України від 06.11.2013 (справа №21-377а13), зазначив, що оскільки інвалідність позивача ніяким чином не пов`язана із захистом Батьківщини або участю в бойових діях, позивач в силу вимог ст.4 та 7 «Про статус ветеранів війни, та гарантії їх соціального захисту» не має права на отримання статусу інваліда війни.Проте, обставини справи, на які посилається відповідач у відзиві на позов, стосуються отримання особою інвалідності, не пов`язаної з виконанням службових обов`язків, як у справі, що розглядається, а внаслідок проходження військової служби, зокрема, в період проходження строкової служби в Національній гвардії України, знаходячись у військовій частині та виконуючи обов`язки кухаря, особа отримала опіки, які призвели до інвалідності.
Відтак посилання відповідача на дану постанову Верховного Суду України суд відхиляє.
При цьому суд наголошує на тому, що ст.4 Закону №3551 містить загальне визначення поняття «ветерани війни», якими є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
Частина 2 ст.4 містить вичерпний перелік осіб, які належать до ветеранів війни, серед яких є і особи з інвалідністю внаслідок війни.
В свою чергу, перелік осіб, які належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни визначений ст.7 Закону №3551.
Суд звертає увагу на те, що частина 1 статі 7 Закону №3551 передбачає, що до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов`язків військової служби.
У той же час частина 2 статті 7 Закону №3551 додатково встановлює перелік осіб, які належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни, серед яких є і особи начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ України, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов`язків.
При цьому, суд наголошує на тому, що пункт 2 ч.2 ст.7 Закону №3551 не визначає умовою для набуття особою статусу особи з інвалідністю внаслідок війни наявність інвалідності, отриманої внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини.
Так, відповідно до п.2 ч.2 ст.7 Закону №3551 єдиною умовою для визнання особи начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ особою з інвалідністю внаслідок війни є наявність у такої особи інвалідності внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов`язків.
На думку суду, віднесення особи до особи з інвалідністю внаслідок війни, перелік яких визначений ст.7 Закону №3551, виключно через встановлення відповідності такої особи загальному визначенню «ветеран війни», передбаченому ст.4 Закону №3551, є помилковим.
Так, суд вважає, що ч.2 ст.7 Закону №3551 є спеціальною нормою, яка встановлює самостійні підстави для віднесення відповідної особи до особи з інвалідністю внаслідок війни, що є одним із видів ветеранів війни.
На думку суду, саме поняття службових обов`язків в Законі №3551 вживається в розумінні обов`язків військової служби, що невід`ємно пов`язані з пораненням, контузією, каліцтвом, захворюванням, одержаними під час захисту Батьківщини та виконання обов`язків військової служби (службових обов`язків), про що йдеться у ч.1 ст.7 Закону № 3551.
Проте п.2 ч.2 ст.7 Закону №3551 відносить до осіб з інвалідністю внаслідок війни також осіб з інвалідністю з числа осіб начальницького і рядового складу органів МВС, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов`язків без умови щодо їх одержання під час захисту Батьківщини.
Отже, п.2 ч.2 ст.7 Закону №3551 не пов`язує одержання особою начальницького і рядового складу органів МВС інвалідності внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов`язків саме з їх одержанням під час захисту Батьківщини.
Крім того, суд звертає увагу на те, що 24.11.2017 Управлінням соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації позивачу було видано посвідчення серії НОМЕР_2 , відповідно до якого позивач набув статусу ветерана війни як інвалід війни ІІ групи, яке було дійсне до 01.12.2018, тобто на період встановлення первинної інвалідності.
Тобто, станом на 24.11.2017 відповідачем тимчасово було встановлено позивачу статус ветерана війни.
Відповідно до частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частиною другою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
Норми Конституції України як центрального джерела конституційного права зумовлюють систему принципів адміністративного процесуального права і як загальноправового регулятора, і як способу здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства.
Кодекс адміністративного судочинства України за своєю сутністю є кодифікованим законом, де систематизовано норми адміністративного процесуального права.
Фундаментальним міжнародним договором у частині здійснення адміністративного судочинства є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, стаття 6 щодо права на справедливий суд).
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Отже, згідно зі статтями 8, 9 Конституції України у разі виникнення колізії між нормами Конституції України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.
Законом України Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.
Слід зазначити, що "трискладовий тест" для визначення виправданості втручання за статтями 8-11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є засобом для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією і передбачає наявність всіх елементів, що вказує на те, що будь-яке обмеження права має пройти перевірку на відповідність сукупності трьох умов: 1) втручання здійснене згідно із законом; 2) воно відповідає законній (легітимній) меті; 3) воно необхідне в демократичному суспільстві.
Отже, обмеження, що не відповідає таким умовам, порушує право особи.
Так, у рішенні у справі Кривіцька та Кривіцький проти України (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) від 2.12.2010 р., заява № 30856/03, ЄСПЛ зазначив: 42. Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи кілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.
Така концепція міститься і в інших рішеннях ЄСПЛ, наприклад у рішеннях у справах Савіни проти України (Saviny v. Ukraine) від 18.12.2008 р., заява № 39948/06, п. 47; Вєренцов проти України (Vyerentsov v. Ukraine) від 11.04.2013 р., заява № 20372/11, п. 51; Сергій Волосюк проти України (Sergey Volosyuk v. Ukraine) від 12.03.2009 р., заява №1291/03, п. 81, та інших рішеннях ЄСПЛ). Тобто її можна вважати усталеною практикою ЄСПЛ.
Одним із основних принципів, на необхідності дотримання якого наголошує Європейський суд з прав людини, є принцип верховенства права, до фундаментальних аспектів якого відноситься принцип юридичної визначеності
Рішенням Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі Щокін проти України визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу якості закону. В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.
Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.
Європейський суд у справі Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638 вказав, що сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.
Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.
Як зазначив Європейський суд у справі van Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.
Така дія названого принципу пов`язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов`язань для запобігання відповідальності.
На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, пункт 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" , заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (" Онер`їлдіз проти Туреччини", пункт 128, та "Беєлер проти Італії", пункт 119).
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків ("Лелас проти Хорватії", пункт 74).
Застосовуючи прецедентну практику у розглядуваній справі та дотримуючись правил для визначення виправданості втручання держави за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як засобу для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією, суд у розглядуваній справі констатує, що органом державної влади відповідачем у справі позивачу вже було встановлено статус ветерана війни на підставі тих самих обставин отримання позивачем травми, пов`язаної з виконанням службових обов`язків.
При цьому, після надання позивачем виписки з акта огляду медико-соціальної експертної комісії серії АВ №1026719 від 03.07.2018 та довідки до акту огляду медико-соціальної експертної комісії серії АВ №1026719 від 03.07.2018, виданих Обласною медико-соціальною експертною комісією №2, якими ОСОБА_1 з 03.07.2018 призначена довічно друга група інвалідності та повторно підтверджено, що причиною інвалідності є травма, пов`язана з виконанням службових обов`язків, відповідач змінив свою позицію і відмовив позивачу у встановленні на постійній основі статусу ветерана війни, а саме інваліда війни.
У справі Рисовський проти України (п.70-71) Європейський Суд зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява N 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява N 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", заява N 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява N 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява N 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява N 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (справа "Москаль проти Польщі", п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", заява N 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII).
Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії", п. 74).
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії", заява N 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії", заява N 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі "Москаль проти Польщі", п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 53, та "Тошкуце та інші проти Румунії", п. 38).
Отже, відмова позивачу у встановленні статусу інваліда війни, з огляду на те, що відповідач вже встановив позивачу цей статус, видавши 24.11.2017 відповідне посвідчення інваліда війни, свідчить про непослідовність дій органу державної влади, що не може свідчити про дотримання державою принципу "належного урядування".
Таким чином, оскільки матеріали справи підтверджують наявність підстав, передбачених законодавством для визнання за позивачем статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, суд дійшов висновку щодо необхідності задоволення позовної вимоги позивача про визнання протиправними дій Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації щодо відмови ОСОБА_1 у наданні статусу "особи з інвалідністю внаслідок війни" та видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.
Аналогічна правова позиція висловлена Київським апеляційним адміністративним судом у постанові від 31.01.2019 (справа №810/2435/18).
Щодо вимоги позивача про зобов`язання Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації надати статус "особи з інвалідністю внаслідок війни" ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно п.2. ч.2. ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з дня порушення права - 05.12.2018 року, суд зазначає таке.
Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 Комітету Міністрів РЄ державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.
Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Водночас, згідно пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії.
Відповідно до частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
З урахуванням тієї обставини, що оскаржувана відмова відповідача у розглядуваній ситуації не ґрунтується на дискреційних повноваженнях, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача надати ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі п.2. ч.2. ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з дня порушення права - 05.12.2018 року.
Також у позовній заяві позивач просить суд зобов`язати Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації видати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" та нагрудний знак "Ветеран війни - особа з інвалідністю внаслідок війни", відповідно до п.3 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою КМУ № 302 від 12.05.1994 року, з приводу чого суд зазначає таке.
Порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранам війни визначається Положенням про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранам війни, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 року №302 (далі Порядок №302).
Пунктом 2 Порядку № 302 передбачено, що посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", на основі котрого надаються відповідні пільги і компенсації.
Згідно з пунктом 7 Порядку № 302 "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім`ї загиблого" видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.
Відповідно до абз.2 п.10 Порядку №302 особам з інвалідністю внаслідок війни, у яких групу інвалідності встановлено без терміну перегляду, видаються безтермінові посвідчення, іншим - на період встановлення групи інвалідності. У разі продовження медико-соціальною експертною комісією терміну чи зміни групи інвалідності в посвідчення (на правій внутрішній стороні) вклеюється новий бланк, до якого вносяться відповідні записи. Записи в бланку завіряються відповідно до пункту 8 цього Положення.
Враховуючи встановлення судом протиправності дій відповідача щодо відмови ОСОБА_1 у наданні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, суд дійшов висновку щодо необхідності зобов`язання Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації видати ОСОБА_1 посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни та нагрудний знак установленого зразка.
Відповідно до ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Разом з тим, відповідачем належних доказів, які б спростовували твердження позивача, до суду не надано, а тому суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.
Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Відповідно до частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Приймаючи до уваги обставини справи, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача, який є суб`єктом владних повноважень, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, з таким розрахунком, щоб суб`єкт владних повноважень мав реальну можливість виконати судове рішення у визначений законом і цим рішенням спосіб з урахуванням об`єктивних обставин.
Керуючись статтями 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
в и р і ш и в:
1. Адміністративний позов задовольнити у повному обсязі.
2. Визнати протиправними дії Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації щодо відмови ОСОБА_1 у наданні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.
3. Зобов`язати Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації надати ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі п.2. ч.2. ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з дня порушення права - 05.12.2018 року.
4. Зобов`язати Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації видати ОСОБА_1 посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни та нагрудний знак установленого зразка.
5. Встановити для Управління соціального захисту населення Богуславської районної державної адміністрації строк для надання суду звіту про виконання судового рішення один місяць з дня набрання законної сили судовим рішенням.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Повний текст рішення складено 27.02.2019 р.
Суддя Кушнова А.О.
