01.04.19
22-ц/812/658/19
Справа № 479/58/19 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П.
Провадження № 22-ц/812/658/19
П О С Т А Н О В А
іменем України
01 квітня 2019 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого Лисенка П.П.,
суддів: Галущенка О.І., Серебрякової Т.В.,
із секретарем судового засідання - Андрієнко Л.Д.,
з участю:
представника позивача - Підвисоцької О.В.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Первинної профспілкової організації працівників Кривоозерського професійного аграрного ліцею ухвалу Кривоозерського районного суду Миколаївської області, постановлену під головуванням судді Репушевської О.В., 25 лютого2019 року про відмову у відкритті провадження, у справі за позовною заявою Первинної профспілкової організації працівників Кривоозерського професійного аграрного ліцею до Кривоозерського професійного аграрного ліцею про визнання недійсним колективного договору та визнання незаконними дій відповідача,
у с т а н о в и л а :
15 січня 2019 року Первина профспілкова організація працівників Кривоозерського професійного аграрного ліцею (далі Первинна профспілкова організація) пред'явила до Кривоозерського професійного аграрного ліцею (далі Кривоозерський ПАЛ) зазначений позов, який обґрунтовувала наступним.
29 січня 2018 року Управлінням соціального захисту населення Кривоозерської райдержадміністрації було зареєстровано колективний договір, укладений між Кривоозерським ПАЛ та профспілковим комітетом, в особі спільного представницького органу двох профспілок: працівників АПК та Первинної профспілкової організації працівників Кривоозерського професійного аграрного ліцею.
Позивач, посилаючись на те, що при укладені зазначеного колективного договору на 2018-2023 р.р. було допущено ряд порушень, оскільки їх зауваження щодо внесення змін до договору не були взяті до уваги; їх було усунуто від підписання та зазначений договір скріплений двома печатками лише Кривоозерського ПАЛ, просила визнати недійсним колективний договір на 2018-2023 роки, укладений між адміністрацією Кривоозерського професійного аграрного ліцею і профспілковим комітетом (в особі спільного представницького органу двох профспілок: працівників АПК та Первинної профспілкової організації працівників Кривоозерського професійного аграрного ліцею) та визнати незаконними дій відповідача, щодо недолучення до підписання колективного договору представника Первинної профспілкової організації працівників Кривоозерського професійного аграрного ліцею і щодо невнесення змін до п.1.3 колективного договору на 2018-2023 роки і не зазначення, що стороною колективного договору є Первинна профспілкова організація працівників Кривоозерського професійного аграрного ліцею.
Ухвалою Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 25 лютого 2019 року у відкритті провадження за зазначеною позовною заявою відмовлено.
Первинна профспілкова організаціяподала на цю ухвалу апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила її скасувати і направити справу до того ж суду для продовження розгляду.
Апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржену ухвалу суду - без змін, оскільки суд постановив її у відповідності з нормами процесуального права.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що спір виник при трудових конфліктах двох юридичних осіб, де має місце зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин, а безпосереднє вирішення у судовому порядку колективних трудових спорів законодавством не передбачено.
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду погоджується з такими висновками суду 1 інстанції, вважає їх вірними, обґрунтованими й законними.
Так, відповідно до положень статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України, постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 р. N 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», а також постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ»
Конституцією України закріплено право кожного на судовий захист та передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (статті 55, 124), а статтею 18 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 2453-VI) визначено, що суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Суди мають враховувати, що забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950, далі - Конвенція 1950 року), а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону № 2453-VI).
Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності.
При здійсненні правосуддя у цивільних справах суд першої інстанції, неухильно дотримуючись норм матеріального та процесуального права, повинен забезпечити їх справедливий, неупереджений та упродовж розумного, але не більш встановленого законом строку розгляд і вирішення з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами першою і другою статті 19 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або Господарським процесуальним кодексом України (статті 1,12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.
В силу ст. 23 ЦПК України всі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються судом першої інстанції, якими є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Законодавчі акти, які по-іншому визначають суди першої інстанції щодо певних цивільних справ, відповідно до частини третьої статті 2 ЦПК України не можуть бути застосовані.
Частиною 1 статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Таким чином - Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції (стаття 15 ЦПК). Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції (статті 108 - 114 ЦПК).
Для вирішення процесуальної долі даної справи необхідно визначитися в правовому статусі сторін та предмету спору, і перш за все - позивача, та характері правовідносин, що склалися між сторонами.
Відповідно до ст.1 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» Високі Договірні сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією права і свободи, визначенні в розділі І «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».
В силу ст.13 розділу І «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обовязків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.
Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Так, у справі Delcourt v. Belgium, Європейський суд з прав людини зазначив, що „у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення".
У справі Bellet у. France Європейський суд з прав людини зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії. які становлять втручання у її права".
Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Проте, все виписане вище, перш за все стосується індивідуальних трудових спорів працівників та роботодавців.
Для врегулювання колективних трудових спорів, законодавець виписав інші правила, частина з яких знаходиться вЗаконі України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (ст. ст. 1, 20, 42) та Законі України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» (далі Закон) .
Відповідно до статі 1, професійна спілка (профспілка) - добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання); первинна організація профспілки - добровільне об'єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі.
Професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки, у тому числі і для укладення від імені працівників колективних договорів та контролю за їх виконанням.
Згідно з приписами статті 1 Закону України "Про колективні договори і угоди" колективний договір, угода укладаються на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працівників та роботодавців.
Відповідно до ст.10 КЗпП України колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
Конфлікти, що виникають при укладені трудових договорів вирішуються відповідно до Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» (далі Закон). Зокрема часе ним визначено правові і організаційні засади функціонування системи заходів по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) і спрямований на здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними.
Встановлені Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їх інтересів, та на роботодавців, організації роботодавців та їх об'єднання.
Відповідно до ст. 2 Закону, під колективним трудовим спором (конфліктом) розуміють - розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо:
а) встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту;
б) укладення чи зміни колективного договору, угоди;
в) виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень;
г) невиконання вимог законодавства про працю.
За ст. 3 названого Закону на виробничому рівні сторонами колективного трудового спору (конфлікту) є - наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або первинна профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та роботодавець.
Колективний трудовий спір (конфлікт) виникає з моменту, коли уповноважений представницький орган найманих працівників, категорії найманих працівників, колективу працівників або профспілки одержав від роботодавця, уповноваженої ним особи, організації роботодавців, об'єднання організацій роботодавців повідомлення про повну або часткову відмову у задоволенні колективних вимог і прийняв рішення про незгоду з рішенням роботодавця, уповноваженої ним особи, організації роботодавців, об'єднання організацій роботодавців або коли строки розгляду вимог, передбачені цим Законом, закінчилися, а відповіді від роботодавця, уповноваженої ним особи, організації роботодавців, об'єднання організацій роботодавців не надійшло.
Відповідно до ст. 7 Закону розгляд колективного трудового спору (конфлікту) з питань укладення чи зміни колективного договору, угоди здійснюється примирною комісією, яка складається із представників сторін та утворюється за ініціативою однієї із сторін - на виробничому рівні - у триденний строк з моменту виникнення колективного трудового спору (конфлікту) з однакової кількості представників сторін. У разі потреби примирна комісія:
залучає до свого складу незалежного посередника;
консультується із сторонами колективного трудового спору (конфлікту), центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та іншими заінтересованими органами.
Колективні трудові спори (конфлікти) розглядаються виробничою примирною комісією у п'ятиденний, з моменту утворення комісій строк. За згодою сторін ці строки можуть бути продовжені.
Рішення примирної комісії оформляється протоколом та має для сторін обов'язкову силу і виконується в порядку і строки, які встановлені цим рішенням.
При цьому, за ст. 13 Закону, жодна із сторін колективного трудового спору (конфлікту) не може ухилятися від участі в примирній процедурі і зобов'язані використати для врегулювання колективного трудового спору (конфлікту) всі можливості, не заборонені законодавством.
Якщо примирні органи не змогли врегулювати розбіжності між сторонами, причини розбіжностей з обґрунтуванням позицій сторін у письмовій формі доводяться до відома кожної із сторін колективного трудового спору (конфлікту).
У цьому разі наймані працівники або уповноважений ними орган чи професійна спілка мають право з метою виконання висунутих вимог застосовувати усі дозволені законодавством засоби, крайнім з яких, відповідно зі ст. 17 Закону та ст.44 Конституції України - є право на страйк.
Таким чином, слід констатувати, що колективні трудові спори, на відміну від індивідуальних - це спори непозовного провадження між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом, в яких йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин. А тому, до таких спорів застосовується примирно-третейський порядок вирішення, правовий механізм якого визначено Законом України від 3 березня 1998 року № 137/98-ВР "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)".
У зв'язку із цим, безпосереднє вирішення в судовому порядку колективних трудових спорів законодавством не передбачено.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції не було порушено право позивачів на вільний доступ до правосуддя, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 374 - 375 ст. ст. 381- 382 ЦПК України, колегія суддів
п о с т а н о в и л а:
Апеляційну скаргу Первинної профспілкової організації працівників Кривоозерського професійного аграрного ліцеюзалишити без задоволення, а ухвалу Кривоозерського районного суду Миколаївської областівід 25 лютого 2019 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий П.П. Лисенко
Судді : О.І. Галущенко
Т.В. Серебрякова
_Повний текст постави складено 01 квітня 2019 року
