ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: [email protected]
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ
05.06.2019
Справа № 910/1162/19
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді - Приходько І.В.,
при секретарі судового засідання - Асадові В.В.,
розглянувши у судовому засіданні матеріали
позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "ДС ПРОМ ГРУП"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГАРАНТ ЛЮМАХ"
про стягнення 317 077,02 грн.,
за участю представників:
від позивача: Петренко П.І.
від відповідача: Волько А.І.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Товариство з обмеженою відповідальністю "ДС ПРОМ ГРУП" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГАРАНТ ЛЮМАХ" про стягнення 317 077,02 грн. заборгованості за договором поставки, з яких: 249 524,35 грн. - сума основного боргу; 34 947,03 грн. - сума пені; 24 952,43 грн. штрафу; 2 912,25 грн. - 3% річних; 4 740,96 грн. - інфляційне збільшення боргу.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач порушив умови договору поставки №10/09/18 від 10.09.2018 в частині повного та своєчасного розрахунку за поставлений йому товар.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.02.2019 відкрито провадження у справі за вищевказаним позовом, ухвалено здійснювати розгляд справи в порядку загального провадження та призначено підготовче засідання у справі на 13.03.2019.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.03.2019 підготовче засідання у даній справі відкладено на 03.04.2019.
Підготовче засідання, призначене на 03.04.2019 не відбулося у зв`язку із перебуванням судді Приходько І.В. у відпустці.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.04.2019 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, підготовче засідання призначено на 24.04.2019.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.04.2019 підготовче засідання відкладено на 13.05.2019.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.05.2019, враховуючи відсутність клопотань та повідомлень учасників судового процесу про намір вчинити дії, строк вчинення яких обмежений підготовчим провадженням, судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 05.06.2019.
Представник позивача у судовому засіданні 05.06.2019 підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив задовольнити позов. Проти доводів відповідача заперечував з підстав, викладених у відповіді на відзив. Наполягав на тому, що в матеріалах справи достатньо доказів для встановлення факту порушення договірних зобов`язань з боку відповідача.
Представник відповідача у судовому засіданні 05.06.2019 заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та письмових поясненнях. Також заперечував факти підписання договору, замовлення та отримання товару на суму, яка є предметом даного спору. Просив відмовити у позові з посиланням на те, що позивачем не надано жодного оригіналу первинних документів, якими сторона обґрунтовує правомірність позовних вимог.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд,-
ВСТАНОВИВ:
В обґрунтування заявленого позову позивач стверджує, що 10.09.2018 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ДС ПРОМ ГРУП" як постачальником та Товариством з обмеженою відповідальністю "ГАРАНТ ЛЮМАХ" як замовником було укладено договір поставки № 10/09/18 (далі - договір).
Факт укладання зазначеного правочину та виникнення між вказаними особами господарських зобов`язань, позивач обґрунтовує тим, що 10.09.2018 він з власної електронної пошти надіслав на електронну пошту відповідача договір. У відповідь на електронний лист, відповідач 10.09.2019 з електронної пошти надіслав позивачу скан-копію договору з підписом та печаткою. Зазначені обставини позивач підтверджує виключно скріншотами з екрану з зображенням надісланих файлів та зазначає про відсутність оригіналу договору, підписаного та скріпленого печатками обох сторін.
Відповідно до п. 1.1. договору, постачальник зобов`язується в порядку та на умовах, визначених цим договором, поставляти та передавати у власність замовника, а замовник зобов`язується прийняти і оплатити товар - бітумну емульсію різних типів.
Згідно з п. 1.2. договору асортимент, кількість та ціна товару, що підлягає поставці згідно умов даного договору зазначається у видаткових накладних.
Відповідно до п. 4.1. договору розрахунки за поставлений товар проводяться по 100% передплаті, після отримання від постачальника рахунку на оплату товару.
Як підтверджено наявною в матеріалах справи банківською випискою, 10.09.2018 відповідач здійснив на рахунок позивача два платежі у загальному розмірі 298 054,24 грн. з призначенням платежів: "оплата за емульсія бітумна". Жодних посилань на номер та реквізити договору, рахунок-фактуру, видаткову накладну тощо вказані платежі не містять.
Позивач зазначає, що 11.09.2018 він надіслав на електронну пошту відповідача електронний лист, що містив скановану копію рахунку на оплату № 55 від 11 вересня 2018 року, та видаткову накладну № 96 від 11.09.2018 на суму 249 524,35 грн. Вказані обставини позивач знов таки підтверджує виключно скріншотами з зображенням надісланих файлів. При цьому сторона зазначає про відсутність оригіналу видаткової накладної, підписаної та скріпленої печатками обох сторін.
За твердженням позивача, ним було поставлено відповідачу товар на суму 249 524,35 грн., згідно видаткової накладної № 96 від 11.09.2019, тоді як відповідач, прийнявши товар в повному обсязі, не сплатив вказану суму, внаслідок чого виник спір у даній справі.
Крім того, у зв`язку із простроченням грошового зобов`язання за договором позивачем здійснено нарахування штрафних та фінансових санкцій, а саме: 34 947,03 грн. - пені; 24 952,43 грн. - штрафу; 2 912,25 грн. - 3% річних; 4 740,96 грн. - інфляційного збільшення боргу, які також заявлені до стягнення з відповідача.
Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно із ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Згідно із ч. 1 ст. 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.
У письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини між юридичними особами. (ч. 1 ст. 208 ЦК України).
З огляду на те, що саме договір є підставою виникнення взаємних прав та обов`язків, приймаючи до уваги, що саме порушенням умов такого договору позивач обґрунтовує правомірність заявлених вимог, а також зважаючи на заперечення відповідача з приводу підписання цього договору, суд неодноразово витребовував від позивача оригінали договору та первинних документів, які б були підписані обома сторонами (для огляду у судовому засіданні).
Як зазначено Верховним Судом у постанові від 21.02.2018 у справі №910/5226/17 належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог ст.9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".
Позивач оригіналу договору № 10/09/18 від 10.09.2018 не надав, так само не було надано оригіналів первинних документів, в тому числі видаткової накладної № 96 від 11.09.2018 на суму 249 524,35 грн., підписаної та скріпленої печатками обох сторін.
При цьому, факт того, що договір між сторонами є укладеним позивач підтверджує електронним листуванням та скріншотами з екрану власної електронної пошти з зображенням надісланих файлів.
Враховуючи вищенаведені доводи, суд вважає за необхідне зазначити, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (ч. 1 ст. 205 ЦК України).
Згідно із ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Суд зазначає, що офіційна електронна адреса - це адреса електронної пошти юридичної особи та фізичної особи-підприємця, що використовується для офіційного листування в електронному вигляді та є незмінною до внесення запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи, припинення підприємницької діяльності фізичної особи.
Цивільним Кодексом України (ч. 1 ст. 207) передбачена можливість укладання правочину в електронній формі, зокрема правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.
Так, ч. 3 ст. 207 ЦК України використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
У відповідності до ст. 1 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" адресат - фізична або юридична особа, якій адресується електронний документ; дані - інформація, яка подана у формі, придатній для її оброблення електронними засобами; посередник - фізична або юридична особа, яка в установленому законодавством порядку здійснює приймання, передавання (доставку), зберігання, перевірку цілісності електронних документів для задоволення власних потреб або надає відповідні послуги за дорученням інших суб`єктів електронного документообігу; обов`язковий реквізит електронного документа - обов`язкові дані в електронному документі, без яких він не може бути підставою для його обліку і не матиме юридичної сили; автор електронного документа - фізична або юридична особа, яка створила електронний документ; суб`єкти електронного документообігу - автор, підписувач, адресат та посередник, які набувають передбачених законом або договором прав і обов`язків у процесі електронного документообігу.
Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа (ст. 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг").
Згідно з приписами ст. 6 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа. Відносини, пов`язані з використанням електронних цифрових підписів, регулюються законом. Використання інших видів електронних підписів в електронному документообігу здійснюється суб`єктами електронного документообігу на договірних засадах.
Відповідно до ст. 7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис".
Статтею 1 Закону України "Про електронний цифровий підпис" передбачено, що електронний підпис - дані в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов`язані та призначені для ідентифікації підписувача цих даних; електронний цифровий підпис - вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача. Електронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа.
З врахуванням вищевикладеного суд зауважує, що електронний документ, на підставі якого між сторонами виникають права та обов`язки, повинен мати електронний цифровий підпис та бути відправленим з офіційної електронної адреси сторони уповноваженою на те особою.
З приводу наведеного суд зазначає, що надані позивачем копії договору та видаткової накладної не можуть вважатися електронним документом, оскільки не містять будь-яких електронних даних, які слід було б вважати електронним цифровим підписом (з можливістю ідентифікувати підписантів договору) в розумінні вищенаведених приписів законодавства.
При цьому, доводи позивача стосовно того, що сторони дійшли спільної домовленості обмінюватися документами в електронному вигляді, жодним чином не звільняють сторін від обов`язку мати паперові оригіналу вищезазначеного договору та усіх додаткових документів до нього, підписаних та скріплених печатками обох сторін, зважаючи на приписи законодавства та безпосередньо умови даного договору.
Так, зі змісту наданої позивачем копії договору № 10/09/18 (розділ 10, 11) вбачається, що цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін, тоді як додаткові угоди та додатки до цього договору є його невід`ємними частинами і мають юридичну силу у разі, якщо вони викладені у письмовій формі, підписані сторонами та скріплені печатками.
Враховуючи те, що електронного цифрового підпису жодної із сторін вказаний договір не містить, суд дійшов висновку про те, що подібний правочин міг вступити в силу виключно після його фізичного підписання сторонами та скріплення печатками у паперовому вигляді, однак, в такому випадку позивач, керуючись принципом добросовісності договірних відносин, повинен був забезпечити збереження оригіналу свого примірнику договору (з підписами та мокрими печатками обох сторін) ще до початку виконання сторонами його умов, оскільки (зважаючи на умови самого договору та приписи чинного законодавства) нічим іншим, окрім оригінального примірника договору, сторона не здатна довести факту укладення такого правочину та виникнення господарських зобов`язань, в тому числі й з тієї причини, що на підтвердження факту реальної поставки товару (поза межами договірних відносин) позивач так само не надав жодного документу в оригіналі.
Згідно з частинами 2, 4 статті 91 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством.
В цій частині суд зауважує, що окремою підставою вважати надану позивачем копію договору не належним та не допустимим доказом в розумінні норм господарсько-процесуального права, є факт того, що завіряючи таку копію власним підписом з проставленням позначки «згідно з оригіналом» позивач, в той же час, неодноразово стверджував, що ніколи не бачив та не отримував оригіналу такого договору, підписаного та скріпленого печаткою з боку відповідача, а відтак навіть гіпотетично не міг перевірити відповідність наданих суду копій оригінальному примірнику.
Відповідач, в свою чергу, заперечуючи проти підписання договору, не заперечує факту поставки товару на суму 276 054,24 грн., за який ТОВ «ГАРАНТ ЛЮМАХ» повністю розрахувалося 10.09.2019, що підтверджується банківською випискою, наявною в матеріалах справи. При цьому судом встановлено, що у призначенні платежу по вказаній банківській виписці відсутнє будь-яке посилання на умови договору № 10/09/18 від 10.09.2018, рахунок на оплату, видаткову накладну тощо.
Враховуючи викладене, суд приймає доводи відповідача стосовно того, що навіть якщо договір поставки № 10/09/18 від 10.09.2018 був би укладений та відповідав приписам цивільного законодавства в частині форми його укладення, зі змісту цього договору вбачається, що розрахунки за товар проводяться по 100% передплаті, після отримання від постачальника рахунку на оплату товару (п. 4.1. договору).
Відтак, умови самого правочину, на який посилається позивач, як на підставу правомірності власних вимог, виключають можливість поставки товару до здійснення 100% передплати контрагентом.
Крім того, п. 5.5. договору встановлено, що після передачі товару між сторонами оформлюється видаткова накладна, яка підписується уповноваженими представниками сторін та скріплюється печатками сторін. Обов`язок з поставки є виконаним в момент передачі товару та надання документів, зазначених в п. 4.2. договору.
Як було вищезазначено, матеріали справи не містять видаткової накладної на суму 249 524,35 грн., яка була б підписана обома сторонами та скріплена їхніми печатками.
Посилання позивача на наявність товарно-транспортної накладної на відпуск нафтопродуктів та факт складання та реєстрації податкової накладної не приймаються судом в якості належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, оскільки вказані документи не є первинними документами в розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", якими б підтверджувалася наявність або відсутність заборгованості відповідача за договором поставки № 10/09/18 від 10.09.2018.
З тих самих підстав суд не може прийняти в якості належного та допустимого (в розумінні ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України) доказу наявності заборгованості відповідача перед позивачем заяву свідка - ОСОБА_1, оскільки факт поставки та передачі товару у відповідності до умов договору, на який посилається позивач, підтверджується належним чином оформленою видатковою накладною, підписаною та скріпленою печаткою обох сторін, а не показаннями водія, який, начебто, здійснював доставку товару.
Частиною 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Приписами ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
За таких обставин, приймаючи до уваги вищенаведені норми чинного законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 76 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.
Суд зазначає, що до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб`єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб`єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб`єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.
Разом з тим, на позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Обов`язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Частинами 3, 4 статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами належними та допустимими доказами, поданими у відповідності до приписів чинного процесуального законодавства.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.12 року "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
У відповідності до ст. 7 Господарського процесуального кодексу України, правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Наведена норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.
У п. 26 рішення від 15.05.2008 Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
Враховуючи наведене, повно і всебічно з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не є достатньо обґрунтованими, оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено обставин реального виникнення між сторонами господарських правовідносин шляхом укладення та прийняття до виконання договору поставки № 10/09/18 від 10.09.2018. Так само, стороною не надано доказів, які свідчили б про порушення його законних прав та інтересів відповідачем у межах позадоговірних відносин, що унеможливлює стягнення з відповідача 249 524,35 грн. заборгованості, оскільки реальність існування такого боргу неможливо встановити на підставі наявних у справі матеріалів.
Вимоги про стягнення пені, штрафу, 3% річних та інфляційних втрат не підлягають задоволенню, оскільки є похідними по відношенню до вимоги про стягнення основного боргу.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, з покладенням судового збору на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
На підставі викладеного, керуючись статтями 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
ВИРІШИВ:
1. У задоволенні позову відмовити.
2. Судовий збір покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано 12.06.2019.
Суддя І.В. Приходько
