УХВАЛА
08 липня 2019 року
м. Київ
справа № 917/1739/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Кременчуцької міської ради Полтавської області
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.03.2019
та рішення Господарського суду Полтавської області від 11.12.2017
у справі № 917/1739/17
за позовом Кременчуцької міської ради Полтавської області
до Фізичної особи-підприємця Трохимчук Марини Сергіївни
про стягнення збитків у сумі 174 014, 95 грн.,
В С Т А Н О В И В:
У жовтні 2017 року Кременчуцька міська рада Полтавської області звернулась до Господарського суду Полтавської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Трохимчук Марини Сергіївни про стягнення 174 014, 95 грн. збитків (з посиланням на ст.ст. 22, 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та ст. 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України)), завданих територіальній громаді м. Кременчук внаслідок порушення земельного законодавства.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що у період з 01.09.2010 по 27.09.2016 відповідач використовував земельну ділянку без правовстановлюючих документів, орендну плату за договором не сплачував, хоча земельна ділянка використовувалась для розміщення об`єкта нерухомого майна, що призвело до недоотримання Кременчуцькою міською радою Полтавської області доходу від орендної плати за землю.
Заперечуючи проти задоволення позову відповідач у відзиві зазначив, що акт по визначенню та відшкодуванню збитків, заподіяних територіальній громаді внаслідок порушення земельного законодавства від 06.04.2017, затверджений рішенням виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області від 29.05.2017 року № 484, не є належним та допустимим доказом, оскільки при його затвердженні виконком керувався Порядком № 284 (Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам), який не регулює спірні правовідносини. В свою чергу, положення Методики № 963 (Методика визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу) повноважень виконкому міської ради на визначення розміру шкоди, завданої внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки, не передбачають. Крім цього, відповідачем подано заяву про застосування позовної давності, в якій він зазначає, що за позовною вимогою на суму 106 685, 17 грн. за період з 01.09.2010 до 09.09.2014, сплинула позовна давність.
Рішенням Господарського суду Полтавської області від 11.12.2017, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 25.03.2019, у задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого господарського суду мотивоване тим, що площа земельної ділянки, на яку нараховувались збитки, становить 1 486 м2. Проте як вбачається з матеріалів справи, земельну ділянку з кадастровим номером 5310436500:12:002:0127 поділено на чотири земельні ділянки, з яких ділянка площею 1 366 м2 перебуває у власності відповідача. За наведених обставин суд дійшов висновку, що позивачем не доведено розмір заявлених у позові збитків, що нараховані відповідно до акта від 06.04.2017.
В свою чергу, апеляційний господарський суд зазначив, що Великою Палатою Верховного Суду остаточно визначено та вказано на те, що у спорах щодо стягнення орендної плати за користування земельною ділянкою без оформлення договору оренди кошти повинні стягуватись з користувача земельної ділянки на підставі (в порядку) ст. 1212 ЦК України. Крім цього судом встановлено, що позовна заява не містить посилань позивача на положення ст. 1212 ЦК України, а сам позивач неодноразово зазначає, що грошові кошти, вказані ним у позові, є збитками у формі неодержаного доходу. Однак у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції не розглядав посилання позивача в апеляційній скарзі на положення ст. 1212 ЦК України як на підставу позовних вимог, оскільки місцевим господарським судом розглядались вимоги щодо стягнення збитків, а не стягнення коштів у зв`язку з їх збереженням без достатньої правової підстави. При цьому, хоча апеляційна скарга і містить посилання на положення ст. 1212 ЦК України, у її тексті позивач неодноразово вказує, що бездіяльністю відповідача йому завдано саме збитків. За викладених обставин, враховуючи підстави позову, вказані у позовній заяві, фактичні обставини справи та вищенаведену правову позицію Великої Палати Верховного Суду, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову, і в обґрунтування своїх вимог зазначає, що:
- предметом позову в цій справі є стягнення з власника об`єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою, на якій ці об`єкти розміщені, без належних на те правових підстав;
- враховуючи те, що відповідач використав своє право та заявив про застосування позовної давності, заява відповідача про застосування позовної давності підлягає частковому задоволенню, а саме за період з 21.10.2014 по 26.09.2017 у розмірі 34 812, 30 грн. збитків;
- помилкове застосування позивачем до правовідносин у даній справі норм, які регулюють стягнення збитків у вигляді неодержаної орендної плати за земельну ділянку за вказаний період, не свідчить про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача відповідної суми коштів як безпідставно отриманого майна. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 06.02.2019 у справі № 922/587/18, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17.
Колегією суддів встановлено, що у постановах судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема, від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, від 06.02.2019 у справі № 922/587/18, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17 судді доходили висновків, відповідно до яких суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення саме ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Отже, саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Проте колегія суддів не погоджується з відповідними висновками, з огляду на таке.
Відповідно до ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність.
Хоча ГПК України і не містить визначення вказаних понять, їх зміст розкривається у відповідних статтях Кодексу через встановлення певних прав та обов`язків, а також меж поведінки учасників справи та суду, який, відповідно до ч. 5 ст. 13 ГПК України, повинен зберігати об`єктивність та неупередженість.
Відповідно до ст. 13 ГПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з ч. 1 ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
В свою чергу п. 5 ч. 3 ст. 162 ГПК України покладає саме на позивача обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову.
Також Суд звертає увагу на те, що підстава позову - це та його частина, яка відображає обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що підтверджують кожну обставину.
З урахуванням викладеного Суд вважає, що обґрунтування позову певними правовими нормами, як і посилання на фактичні обставини справи та визначення предмету спору, є саме правом позивача, від фактичної реалізації якого у прямому причинно-наслідковому зв`язку знаходиться і реалізація відповідних прав відповідача на захист проти позову.
При цьому сам принцип правової визначеності, який означає не тільки якість та чіткість закону і сталість судової практики, гарантує учаснику справи можливість прогнозувати дії суду, виходячи з закріплених у ГПК України положень, оцінюючи правильність обраного способу захисту позивачем, правильного визначення норм права, яким позов обґрунтовується, предмета та підстав позову, і, відповідно, можливість обирати певну тактику та стратегію захисту від заявлених позовних вимог.
В свою чергу, оскільки законодавство не містить визначення поняття "спосіб захисту права", зазначене не виключає виокремлення матеріально-правового та процесуально-правового аспектів захисту цивільного права та інтересу. При цьому останній не означає лише правильність обрання передбаченого законом або договором способу захисту, але і включає в себе необхідність належного правового обґрунтування вимог відповідними нормами права.
Частиною 1 ст. 302 ГПК України визначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати.
Оскільки колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо можливості самостійного застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, що викладений у постановах судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема, від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, від 06.02.2019 у справі № 922/587/18, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, справа № 917/1739/17 підлягає передачі на розгляд палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Керуючись ст.ст. 234, 302, 303 ГПК України, Суд, -
У Х В А Л И В:
Справу № 917/1739/17 разом із касаційною скаргою Кременчуцької міської ради Полтавської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.03.2019 та рішення Господарського суду Полтавської області від 11.12.2017 передати на розгляд палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Случ О.В.
