Виноградівський районний суд Закарпатської області
___________________________________________________________________________________________________ Справа № 299/833/19
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
07.08.2019 року м.Виноградів
Виноградівський районний суд Закарпатської області в особі головуючого – судді Леньо В.В., при секретарі – Казимірська Н.В., за участі представника позивача – адвоката Бора Ю.В., відповідача – ОСОБА_1 , його представника – ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Виноградів цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про припинення частки у майні, що знаходиться у спільній частковій власності та визнання права власності,
В С Т А Н О В И В :
ОСОБА _3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про припинення частки у майні, що знаходиться у спільній частковій власності та визнання права власності.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 05.11.2018 року рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області шлюб між сторонами розірвано.
Позивачці разом з відповідачем належать на праві спільної часткової власності дві суміжні земельні ділянки у АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . Розмір частки позивачки на обох ділянках становить 1/1, а частка відповідача – відсутня. Це підтверджується витягом з реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Сумарна вартість обох ділянок відповідно до договорів купівлі-продажу становить 28021 грн.
Вищенаведені земельні ділянки були придбані позивачкою на основі договорів купівлі-продажу за кошти отримані нею від моєї матері. Ані під час шлюбу з відповідачем, ані після його розірвання, відповідач даним майном не цікавився, участі в утриманні спільного майна не приймав. Попри численні спроби домовитися з відповідачем про подальшу долю даного майна, згоди щодо подальшої долі майна не досягнено. Окрім цього, при спробі вирішити дане питання перед винесенням судом рішення про розірвання шлюбу 26.09.2018 року, відповідачем було застосовано грубу фізичну силу та нанесено тілесні ушкодження.
Постановою Верховного суду України від 07.09.2016 р. у справі № 6-801цс16 зазначено, що статус спільної сумісної власності може бути визначено тільки за обов`язкової наявності двох критеріїв:
1. Час набуття майна
2. Коштами, за які те майно набуте.
ВСУ у вказаній постанові прийшов до висновку, що одного лише факту придбання майна за час шлюбу недостатньо для висновку про те, що таке майно є спільною сумісною власністю подружжя.
Також у судовому акті ВСУ у справі №6-1568цс16 вказується, що якщо один з членів подружжя доведе, що майно набуте ним у шлюбі було придбане за власні кошти то таке майно не є спільною сумісною власністю подружжя, а є особистою власністю цього члена подружжя.
Відповідно до ч.1 ст 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Частина 2 даної статті встановлює, що неподільні речі присуджуються одному з подружжя.
Частина 2 ст.70 СКУ передбачає, що при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. 06.11.2015 року відповідач був звільнений з ОВС у запас ЗСУ і від того моменту ніде офіційно не працював, про матеріальне забезпечення сім`ї не дбав. Окрім цього відповідачем було пошкоджено спільне майно, що призвело до повної неможливості подальшого користування, а саме автомобіль марки "Mercedes-Benz" моделі "Vaneo". Після того як відповідач потрапив у ДТП на даному авто, ним не було вжито ніяких дій по відновленню даного авто, окрім цього він отримавши виплати від страхової компанії кошти витратив на власні потреби.
Також ч.3 даної статті передбачає що за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Після розірвання шлюбу з відповідачем з позивачкою залишилися проживати і спільні діти – ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
За позовом позивача Виноградівський районний суду Закарпатської області ухвалив рішення від 09.01.2019 р. про стягнення аліментів з відповідача, але за сьогоднішніх реалій суми призначених аліментів недостатньо для забезпечення фізичного, духовного розвитку двох дітей шкільного віку.
Ст.365 Цивільного Кодексу України встановлюється порядок припинення права на частку у спільному майні за вимог інших співвласників. Так, даною статтею встановлено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:
1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
2) річ є неподільною;
3) спільне володіння і користування майном є неможливим;
4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.
2. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у спільному майні можливо за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (ВСУ у справі № 6-2811цс15 від 30 березня 2016р.)
У відповідності до п.24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч. 4 ст. 65 СК). Вартість частки відповідача буде внесено на депозитний рахунок суду до моменту винесення рішення за даним позовом.
У зв`язку з цим позивачка просить припинити право власності відповідача на частини земельних ділянок за адресою у АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , що належать відповідачу, визнати за нею право власності на дані земельні ділянки та передати відповідачу в якості компенсації вартості частки у спільному майні 14010,50 грн.
Заперечуючи позовні вимоги відповідачем подано відзив з додатками (а.с.90-100), доводи якого зводяться до наступного.
Відповідно до довідки №757 від 10.05.2019 виданої Королівською селищною радою за адресою АДРЕСА_1 знаходиться житловий будинок, який придатний для життя та в якому проживає сім`я ОСОБА_1 .
На даний час будинок не введений в експлуатацію, але у підтвердження того, що він придатний для життя та в ньому проживає сімя ОСОБА_1 додається фото таблиця.
Посилання позивача в позовній заяві на розписку від 20.02.2014 про те, що вона позичала кошти на купівлю земельної ділянки від своєї матері ОСОБА_6 є нікчемною позаяк відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ч.1 ст. 377 ЦК України, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни їх цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника(землекористувача).
З аналізу змісту статті 120 Земельного кодексу України можна зробити висновок про однакову спрямованість положень, як ЦК України так і ЗК України щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю та споруди, на якій вони розміщені.
При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормами статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності(правова позиція ВСУ у справі за №6-2225цс 16).
В даних нормах закріплено загальний принцип цілісності об 'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщений. Згідно цих норм визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруди та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
У зв`язку з цим просив у задоволенні позову відмовити.
Заслухавши учасників процесу, вивчивши та дослідивши матеріали справи, повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають до задоволення виходячи з наступного.
Загальними засадами дизпозитивності цивільного судочинства встановленими ст.13 ЦПК України, передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно із ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З матеріалів справи вбачається, що сторони 05.05.2007 року уклали шлюб. Рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 05.11.2018 року у справі №299/2988/18 шлюб між сторонами розірвано (а.с.112-113).
Згідно договору купівлі-продажу від 06.03.2014 року ОСОБА_7 придбала у власність земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1 , загальною площею 0,0845га, що розташована в АДРЕСА_1 (а.с.7-9).
Згідно договору купівлі-продажу від 06.03.2014 року ОСОБА_7 придбала у власність земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_2 , загальною площею 0,0843га, що розташована в АДРЕСА_2 (а.с.10-12).
Згідно розписки від 20.02.2014 року позивач отримала в борг від ОСОБА_6 40000 грн. для придбання земельних ділянок (а.с.17).
Відповідно до довідки Королівської селищної ради №757 від 10.05.2019 року за адресою АДРЕСА_1 знаходиться житловий будинок, в якому проживає сім`я ОСОБА_1 (а.с.93).
Відповідно до ч. 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частина 5 статті 81 ЩІК України). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина 6 статті 81 ЦПК України).
Згідно з ч. 4 ст. 77 ЦПК України суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (частина 2 статті 78 ЦПК України).
Суд констатує, що правовідносини, що виникли між сторонами, врегульовані нормами Цивільного кодексу України та Сімейного кодексу України.
У відповідності до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ч. 1 ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
У п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" роз`яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК), ч. 3 ст. 368 ЦК) відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Згідно п. 24 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч. 4 ст. 65 СК).
Вирішуючи питання про статус спірних земельних ділянок як спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 – сторін у справі суд виходить з загального принципу, закріпленого в ст. 60 СК України.
Позивачем у позові зазначено та її представником у судовому засіданні підтримано доводи про те, що позивачка придбала вказані спірні земельні ділянки за власні кошти, а відтак з врахуванням положень п.3 ч.1 ст.57 СК України дані земельні ділянки є її особистою власністю.
На підтвердження цього у позові позивачем зазначено та представником підтримано, що на купівлю даних земельних ділянок позивачка взяла гроші в борг у розмірі 40000 грн. від ОСОБА_6 , яке обгрунтовують наявною у справі та дослідженою у судовому засіданні розпискою (а.с.17).
Даючи правову оцінку даним обставинам суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Так інститут особистої власності майна одного з подружжя детально регламентований нормами ст. 57 СК України.
Згідно ч.1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:
1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;
4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду";
5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя (ч.2 ст.57 СК України).
Згідно ч.3 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.
Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди (ч.4 ст. 57 СК України).
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов`язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них (ч.5 ст. 57 СК України).
Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин (ч.6 ст. 57 СК України).
Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю (ч.7 ст. 57 СК України).
Так дійсно, згідно п.3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Зазначаючи вказану обставину позивачка надає доказ, який повністю спростовує її ж твердження, оскільки позивачка отримала кошти в борг. Тобто, особистих грошей вона не мала. А вчинення боргових зобов`язань в інтересах сім`ї одним з подружжям згідно п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" враховується при поділі спільного майна подружжя.
Загалом доводи позову викладені нелогічно, містять ряд взаємовиключних доводів, зокрема позивачка зазначає, що з відповідачем перебувала у шлюбі і згідно рішення Виноградівського районного суду від 05.11.2018 року шлюб між сторонами розірвано.
Також позивачка стверджує, що їй з відповідачем на праві спільної часткової власності належать дві спірні земельні ділянки в АДРЕСА_1 та 59.
ЇЇ частка визначена в розмірі 1/1, а частка відповідача відсутня.
В подальшому вказує на згадане положення п.3 ч.1 ст.57 СК України, згідно якого особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Далі в тексті позову зазначено положення ст. 365 ЦК України, згідно якої право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:
1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
2) річ є неподільною;
3) спільне володіння і користування майном є неможливим;
4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.
Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (ч.2 ст. 365 ЦК України).
Також позивачка зазначає, що вартість частки позивача буде внесено на депозитний рахунок суду.
З аналізу зазначеного можна дійти переконливого висновку, що позивачка не розуміє та не розрізняє інститут спільної сумісної власності та інститут спільної часткової власності, які за своєю юридичною природою та правовим регулюванням є різними.
Так, згідно ч.1 ст. 365 КК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Згідно ч.1 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.3 ст. 368 ЦК України).
Слід зауважити, що згідно абзацу 3 п.6 Договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 06.03.2014 року цей договір укладається за письмовою згодою чоловіка покупця ОСОБА_1 , що додатково підтверджує доводи про те, що позивачка, укладаючи вказані договори діяла в інтересах сім`ї, а набуті за цими договорами земельні ділянки є спільною сумісною власністю сторін.
Крім того, у судовому засіданні з`ясовано, що на одній із спірних земельних ділянок побудовано житловий будинок, у якому проживає відповідач.
Всупереч наведених вимог позивач не надав у обґрунтування своїх позовних вимог належних та допустимих доказів, які б підтверджували порушення його права власності на земельну ділянку, письмові докази, що містяться в справі не містять інформацію щодо предмета доказування та твердження в обґрунтування позовних вимог позивача, а навпаки спростовують такі, є припущеннями у розрізі його бачення про право власності на нерухоме майно, яке насправді не ґрунтується на нормах чинного законодавства.
Доводи позову не грунтуються на законі та матеріалах справи, позовні вимоги не доведені належними і допустимими доказами, позивач не довів наявності факту порушень своїх прав та законних інтересів, тому заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Приймаючи до уваги, що дані земельні ділянки у жодному разі не можуть бути об`єктом спільної часткової власності, оскільки частки між сторонами не визначені, а з матеріалів справи вбачається, що такі є об`єктом спільної сумісної власності сторін, а припинення права власності законодавством передбачено тільки для спільної часткової власності, то вимога позову про припинення права власності відповідача задоволенню не підлягає.
З врахуванням того, що наступні позовні вимоги є похідними від даної вимоги, у задоволенню якої відмовлено, у до відмови у задоволенні підлягає і весь позов в цілому.
Відповідно до ст.141ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, оскільки у задоволенні позовних вимог відмовлено, судові витрати по справі підлягають віднесенню на рахунок позивача.
Керуючись ст.ст. 263, 264, 265 ЦПК України, суд –
У Х В А Л И В :
У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про припинення частки у майні, що знаходиться у спільній частковій власності та визнання права власності – відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його прийняття безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 30 днів з дня отримання копії цього рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено 09.08.2019 року.
Головуючий
В. В. Леньо
