Постанова
Іменем України
29 січня 2020 року
м. Київ
справа №726/2129/16-ц
провадження №61-44041св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Чернівецької області від 09 серпня 2018 року у складі колегії суддів Одинака О. О., Кулянди М. І., Половінкіної Н. Ю.,
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», банк), в якому просила визнати недійсним кредитний договір від 8 липня 2008 року, укладений між нею та відповідачем.
Позов мотивовано тим, що на момент підготовки та підписання договору банк не надав позивачу інформацію про сукупну вартість кредиту та реальну процентну ставку. Своїми діями банк ввів ОСОБА_1 в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, тобто застосував нечесну підприємницьку практику, а також включив у договір несправедливі умови.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 29 травня 2018 року у складі судді Асташева С. А. позов задоволено.
Визнано недійсним кредитний договір від 8 липня 2008 року, укладений між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що пункт 5.3 кредитного договору в частині зобов`язання позичальника сплатити банку штраф в розмірі 250 грн + 5% від суми позову при порушенні позичальником строків платежів по будь-якому з грошових зобов`язань, передбачених кредитним договором більш ніж на 30 днів є нікчемним, оскільки суперечить положенням статті 549 ЦК України.
В силу положень пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором є несправедливими.
Пункт 8.4. кредитного договору щодо встановлення пені у розмірі 0,15% за кожен день прострочення виконання зобов`язання за споживчим кредитом, що становить 54,75 % річних (0,15 х 365 днів) від суми неповерненого кредиту та/або несплачених процентів за рік, є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності, є наслідком дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду позичальника, як споживача послуг банку, оскільки дана умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад 50% вартості продукції) у разі невиконання нею зобов`язань за спірним договором.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач не пропустила строк позовної давності, оскільки позов подано 29 листопада 2016 року, а про порушення своїх прав дізналась після ознайомлення у листопаді 2016 року з результатами судово-економічної експертизи від 25 квітня 2015 року, проведеної в рамках цивільної справи за позовом банку до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості.
Постановою апеляційного суду Чернівецької області від 09 серпня 2018 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у позові.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 на момент укладення та підписання оспорюваного договору діяла свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодилась з його умовами, визначивши, характер правочину і всі його істотні умови. На виконання умов спірного договору позивач без заперечень отримав кредитні кошти, тривалий час виконувала свої зобов`язання з повернення цих коштів.
Підписавши кредитний договір та виконуючи його умови, позивач погодилась з усіма істотними умовами договору, при цьому із заявами про надання додаткової інформації або роз`яснення певних положень договору до банку не зверталася та не скористалася наданим частиною шостою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» правом на відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту.
Ухвалюючи рішення про визнання недійсним кредитного договору з тих підстав, що банк на момент укладення договору не надав позивачу повної інформації щодо його умов, суд першої інстанції не врахував, що права споживача у разі надання йому недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію, підлягають захисту у випадках та спосіб, встановлених частиною сьомою статті 15 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин. Цією нормою не передбачалось визнання недійсним договору у зв`язку із наданням недоступної, недостовірної або несвоєчасної інформації про продукцію.
У зв`язку з наведеним, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійним в цілому.
Апеляційний суд вважав помилковим висновок суду першої інстанції про нікчемність умов договору, зазначених у пункті 5.3 щодо зобов`язання позичальника сплатити банку штраф в розмірі 250 гривень плюс п`ять процентів від суми позову при порушенні позичальником строків платежів по будь-якому з грошових зобов`язань, передбачених кредитним договором більш ніж на тридцять днів, оскільки при встановлені таких умов сторони діяли вільно і на власний розсуд, що узгоджується з положеннями статті 627 ЦК України щодо свободи договору.
Суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що умови, передбачені пунктом 8.1 кредитного у розмірі трьох відсотків від суми виданого кредиту в момент надання кредиту, що складає 2100 доларів США; щомісячної сплати винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08 процентів річних від суми зарезервованих ресурсів, є нікчемними.
Оскільки зазначені вище умови договору є нікчемними, то вони є недійсними в силу закону, у зв`язку з чим такі вимоги не потрібно визнавати недійсними, в силу правил частини другої статті 215 ЦК України.
Разом з тим, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що пункт 8.4 кредитного договору щодо встановлення відповідальності за невиконання умов договору у вигляді пені у розмірі 0,15 відсотка від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов`язань за кожен день прострочення є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності та є наслідком дисбалансу договірних прав та обов?язків позивача як споживача послуг банку, оскільки така умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад п?ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання нею зобов?язань за спірним договором.
Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним пункту 8.4 кредитного договору у зв`язку з пропуском позивачем строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, та виходив з того, що сторони уклали та підписали оспорюваний договір 08 липня 2008 року, а отже саме в цей день позивач могла дізнатися про внесення в кредитний договір несправедливих умов зазначених у пункті 8.4 договору та відповідно про порушення свого права. З позовом до суду позивач звернулася 02 грудня 2016 року, тобто з пропуском строку позовної давності, передбаченого статтею 257 ЦК України, що є самостійною підставою для відмови у позові.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , не погоджуючись з рішенням апеляційного суду, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту цим судом постанову із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не надав жодної оцінки наявним у справі двом експертним висновкам, не спростував фактів: введення банком позичальника в оману, застосування нечесної підприємницької діяльності.
Апеляційний суд не взяв до уваги наявні розбіжності у кредитному договорі та додатками №№1, 2, дійшов хибного висновку, що позивач підписала кредитний договір, частково його виконувала, отже добровільно погодилась з його умовами.
Поза увагою апеляційного суду залишились встановлені судом першої інстанції обставини, зокрема, що додатки №1 - детальний опис загальної вартості кредиту та № 2 - 1 графік погашення , які є невід`ємними додатками до кредитного договору, є різними за змістом документами в частині вихідних параметрів кредитування та не відповідають реальним значенням вартісних показників наданої фінансової послуги.
Висновки експертів у двох судових експертизах повністю підтверджують, що реальні значення вартісних показників наданої фінансової послуги істотно відрізняються, являються значно більшими від задекларованих банком. За таких умов, виконання спірного правочину направлене на отримання кредитором прихованого прибутку та водночас, на виникнення непередбачених втрат у боржника. Без експертних висновків, позичальник не міг самостійно визначити ці приховані показники. Вказані обставини свідчать про наявність ознак обману з боку банку, під впливом якого позивач підписав кредитний договір, що тягне за собою визнання такого правочину недійсним на підставі статей 215, 230 ЦК України.
Апеляційним судом не враховано, що статтею 549 ЦК України визначено, що штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаною або неналежно виконаного зобов`язання, а не від суми позову. Сума (ціна) позову уже включає в себе: суму заборгованості за основним зобов`язанням, проценти, штрафні санкції. А тому штраф від суми позову не може визнаватись правомірним.
Апеляційний суд помилково відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним пункту 8.4 кредитного договору у зв`язку з пропуском позивачем строку позовної давності, оскільки позивач 29 листопада 2016 року разом із позовною заявою подала клопотання про поновлення вказаного строку і суд першої інстанції визнав поважними причини його пропуску. Апеляційний суд не дав належної оцінки цим обставинам та врахував лише заяву банку щодо застосування строків позовної давності.
Відзив на касаційну скаргу відповідачем до суду не подано.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтями 525, 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК Українидоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК Українивизначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на момент укладення оспорюваного договору) нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
Обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсним з підстав, передбачених статтею 230 ЦК Українита статтями 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, позивач зобов`язаний довести правову та фактичні підстави своїх позовних вимог.
Підписавши кредитний договір, ОСОБА_1 погодилась з метою його використання та встановленими умовами, отриманням кредиту саме в доларах США, а не в національній валюті України, в подальшому погашала кредитну заборгованість протягом тривалого часу, та не зверталась до банку з приводу роз`яснень положень договору чи надання іншої інформації з приводу виконання зобов`язань, не заявляла жодних претензій з приводу того, що їй незрозумілі умови кредитного договору.
Під час укладення оспорюваного договору сторони в порядку статті 638 ЦК України узгодили всі істотні умови даного правочину та погодилися з ними.
Доводи касаційної скарги про необхідність визнання недійсним кредитного договору в цілому, безпідставні, оскільки під час розгляду справи апеляційним судом не здобуто доказів на спростування презумпції правомірності правочину у цілому, зокрема, не спростовано, що при укладенні договору про надання споживчого кредиту ОСОБА_1 діяла свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодилась з його умовами, визначивши характер правочину і всі його істотні умови. На виконання умов спірного договору вона без заперечень отримала кредитні кошти, тривалий час виконувала свої зобов`язання з повернення цих коштів.
Посилання на несправедливість окремих умов договору не тягне за собою визнання недійсним такого договору в цілому.
У разі ненадання інформації, передбаченої статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного кредитного договору, суб`єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.
Статтями 15, 23 Закону України «Про захист прав споживачів» не передбачено такої підстави для визнання кредитного договору недійсним, як надання/ненадання суб`єктом господарювання інформації споживачеві послуг про орієнтовну сукупну вартість кредиту, вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, тощо. У таких випадках споживач може наділятися правом на розірвання договору, правом на відшкодування завданих йому збитків.
У разі встановлення, що позичальнику не була надана повна та достовірна інформація про умови кредитування і сукупну вартість кредиту та визнання недійсними окремих умов про встановлення несправедливих платежів та комісій: за дії, які банк вчиняє на власну користь; які не є послугою в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів», при відсутності достатніх даних для визнання решти умов і договору в цілому несправедливими, відсутності достатніх даних щодо нечесної підприємницької практики чи введення позивача в оману, відсутні правові підстави для визнання кредитного договору недійсним у цілому.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про нікчемність умов, передбачених пунктом 8.1 кредитного договору щодо сплати у розмірі трьох відсотків від суми виданого кредиту в момент надання кредиту, що складає 2100 доларів США; щомісячної сплати винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08 процентів річних від суми зарезервованих ресурсів, оскільки такі умови обумовлені у договорі в порушення абзаців 2, 3 частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якими встановлено, що споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Установивши нікчемність вказаних умов, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що в силу положень частини другої статті 215 ЦК України визнавати їх недійсними у судовому порядку закон не вимагає, оскільки вони є недійсними в силу закону.
Судами також установлено, що пункт 8.4 кредитного договору щодо встановлення відповідальності за невиконання умов договору у вигляді пені у розмірі 0,15 відсотка від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов`язань за кожен день прострочення є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності та є наслідком дисбалансу договірних прав та обов?язків позивача як споживача послуг банку, оскільки така умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад п?ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання нею зобов?язань за спірним договором.
Відмовляючи у задоволенні вимоги про визнання недійсним пункту 8.4 кредитного договору з підстав пропуску позивачем строку позовної давності, суд апеляційної інстанції правильно визначив початок перебігу строку позовної давності, з огляду на наступне.
Відповідно до статті 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК Українипозовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Частиною першою статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", наведених у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого положеннями Цивільного процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Оскільки позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на спростування презумпції можливості та обов`язку знати про стан своїх майнових прав, зокрема з моменту укладення та підписання оспорюваного кредитного договору 08 липня 2008 року, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що саме з цього дня позивач могла дізнатися про порушення її прав, а отже нею пропущено строк позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, що є підставою для відмови у позові в частині визнання недійсним пункту 8.4 кредитного договору.
Передбачених частиною п`ятою статті 267 ЦК України підставдля поновлення пропущеного строку апеляційним судом не встановлено.
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
У зв`язку з наведеним, фактичні обставини у справі, встановлені апеляційним судом під час її вирішення, підтверджують покладені в основу судового рішення висновки про відсутність підстав для задоволення заявлених у цій справі вимог про визнання кредитного договору в цілому, а також в частині визнання недійсним пункту 8.4 кредитного договору з огляду на пропуск строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем під час розгляду справи.
Доводи, викладені у касаційній скарзі, висновків апеляційного суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, фактично спрямовані на доведення необхідності переоцінки наявних у справі доказів і встановлених на їх підставі обставин, в тому числі щодо початку перебігу строку позовної давності, який встановлено апеляційним судом на підставі належної оцінки сукупності зібраних у справі доказів.
В силу вимог статті 400 ЦПК Українисуд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.
ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову апеляційного суду Чернівецької області від 09 серпня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: В. С. Висоцька
І. В. Литвиненко
І. М. Фаловська
