ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Лященко Н. П., Яновської О. Г.
на постанову від 19 грудня 2019 року у справі № 9901/610/18 (провадження
№ 11-7заі19)
за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Генеральна прокуратура України, про визнання незаконним і скасування рішення
Короткий виклад історії справи
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВРП, у якому просив визнати незаконним і скасувати рішення відповідача від 4 травня 2018 року № 1316/0/15-18 «Про задоволення клопотання заступника Генерального прокурора України - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницького Н. І. про тимчасове відсторонення судді Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності».
На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що Постановою Верховної Ради України від 17 червня 2004 року № 1813-IV його безстроково обрано на посаду судді. 4 травня 2018 року ВРП прийняла рішення № 1316/0/15-18 про тимчасове відсторонення позивача від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності.
На думку ОСОБА_1 , рішення ВРП є безпідставним, необґрунтованим і таким, що прийнято з істотним порушенням норм процесуального та матеріального права, оскільки на порушення вимог статті 481 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) письмове повідомлення судді про підозру у вчиненні кримінального правопорушення здійснено не Генеральним прокурором України або його заступником, а суб`єктом, не уповноваженим на вчинення таких дій, а тому він не набув статусу підозрюваного у відповідному кримінальному провадженні.
Позивач також зазначив, що оскаржуване рішення ВРП прийнято з порушенням строку, визначеного пунктом 19.7 Регламенту Вищої ради правосуддя, затвердженого рішенням ВРП від 24 січня 2017 року № 52/0/15-17РП (далі - Регламент), наведені у спірному рішенні підстави для тимчасового відсторонення його від здійснення правосуддя є необґрунтованими та неналежними. При цьому вимогами закону не передбачено таку підставу для відсторонення судді від здійснення правосуддя, як можливість зашкодження авторитету судової влади.
На переконання позивача, прийнявши оскаржуване рішення, відповідач порушив принцип презумпції невинуватості особи.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Судурішенням від 11 грудня 2018 року відмовив у задоволенні позову.
Судове рішення мотивовано тим, що оскаржуване рішення ВРП відповідає критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), зокрема, прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано та пропорційно.
У ході розгляду справи суд установив таке.
Постановою Верховної Ради України від 17 червня 2004 року № 1813-IV «Про обрання суддів», зокрема, ОСОБА_1 обрано на посаду судді Дзержинського районного суду міста Харкова безстроково.
19 квітня 2018 року до ВРП надійшло клопотання заступника Генерального прокурора України - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницького Н. І. за вх. № 3519/0/8-18 про тимчасове відсторонення судді ОСОБА_1 від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження.
За результатами розгляду вказаного клопотання ВРП установила, що детективами Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ) здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні від 31 жовтня 2015 року № 42015051110000059 за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК), а саме одержанні службовою особою, яка займає відповідальне становище, неправомірної вигоди для себе за вчинення в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, будь-якої дії із використанням наданої їй влади та службового становища.
Матеріали цього кримінального провадження 28 березня 2016 року направлено до Чутівського районного суду Полтавської області. У зв`язку із неможливістю у цьому суді утворити склад суду для судового розгляду Апеляційний суд Полтавської області ухвалою від 26 квітня 2016 року направив зазначене кримінальне провадження до Полтавського районного суду Полтавської області.
Полтавський районний суд Полтавської області ухвалою від 21 вересня 2016 року призначив судовий розгляд, проте прокурором обвинувальний акт не оголошено у зв`язку із заявленими стороною захисту відводами колегії суддів, прокурорам групи прокурорів, численними неявками захисника та обвинуваченого до суду.
Крім того, детективами НАБУ завершено досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42015000000000418 за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК. Матеріали цього кримінального провадження 29 січня 2018 року направлено до Чутівського районного суду Полтавської області.
ВРП рішеннями від 19 серпня та 29 вересня 2017 року № 2473/0/15-17 та № 3041/0/15-17 відповідно двічі тимчасово відстороняла суддю Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 від здійснення правосуддя у межах досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42015000000000418.
Рішенням ВРП від 4 травня 2018 року № 1316/0/15-18 клопотання заступника Генерального прокурора України - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницького Н. І. задоволено: тимчасово, до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження, відсторонено суддю Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності.
Задовольняючи клопотання про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя, ВРП визнала обґрунтованими та підтвердженими належними доказами наведені в ньому доводи щодо існування ризиків завдання негативних наслідків кримінальному провадженню, зокрема про те, що суддя ОСОБА_1 зможе впливати на свідків із числа працівників суду та вжити заходів щодо знищення або спотворення документів, які є ймовірними доказами вчинення кримінального правопорушення.
При цьому ВРП не встановила обставин, які б свідчили, що вказане клопотання є формою незаконного впливу, тиску чи втручання у діяльність судді ОСОБА_1 щодо здійснення правосуддя.
Не погодившись із рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2018 року,ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення є безпідставним, прийнятим з істотним порушенням норм матеріального та процесуального права.
На думку скаржника, суд першої інстанції не перевірив усі обставини, передбачені статтею 2 КАС, не надав жодної оцінки переважній більшості доводів позивача, у зв`язку із чим вирішив спір формально, без урахування істотних та суттєвих обставин справи.
Крім того, при прийнятті оскаржуваного рішення ВРП проігнорувала позицію ОСОБА_1 , не надала жодної юридичної оцінки доводам позивача при розгляді питання про відсторонення його від здійснення правосуддя, чим порушила принцип змагальності та рівності сторін, а суд першої інстанції не надав жодної оцінки рішенню ВРП, проігнорувавши позицію ОСОБА_1 , та, більш того, не дослідив усі обставини справи та докази, якими обґрунтовувались позовні вимоги.
Скаржник також зазначив, що: на порушення вимог статей 36, 481 КПК повідомлення судді ОСОБА_1 про підозру у вчиненні кримінального правопорушення було здійснено суб`єктом, який не уповноважений на такі дії, тобто суддя ОСОБА_1 не набув процесуального статусу підозрюваного у кримінальному провадженні, а тому немає обов`язкової умови для вирішення питання про відсторонення його від здійснення правосуддя; ані в клопотанні прокурора, ані в оскаржуваному рішенні ВРП не зазначені обґрунтовані підстави для тимчасового відсторонення позивача від здійснення правосуддя та не наведено мотивів і доказів того, що здійснення правосуддя може зашкодити потребам кримінального провадження, а отже, ризиків, на яких наголошує сторона обвинувачення, немає; оскаржуване рішення ВРП прийнято з порушенням строку, визначеного пунктом 19.7 Регламенту; у статті 62 Закону № 1798-VIII, якою визначено вичерпний перелік підстав для відсторонення судді від здійснення правосуддя, не міститься такої підстави, як завдання шкоди авторитету судової влади; при прийнятті оскаржуваного рішення ВРП порушила принцип презумпції невинуватості, адже факт вчинення тяжкого корупційного злочину встановлюється обвинувальним вироком суду, якого наразі немає.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 19 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2018 року залишено без змін.
Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що підставою для прийняття рішення ВРП від 4 травня 2018 року № 1316/0/15-18 стало клопотання заступника Генерального прокурора України - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницького Н. І. за вх. № 3519/0/8-18 про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, у якому ставилось питання про тимчасове відсторонення судді Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК, до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження.
Відповідно до пункту 14 частини першої статті 3 КПК притягнення до кримінальної відповідальності - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.
Велика Палата Верховного Суду констатувала, що ВРП, вирішуючи питання про застосування заходу забезпечення кримінального провадження, перевіряє повідомлення про підозру в частині обґрунтованості підозри. Водночас повноваженнями щодо перевірки процесуального порядку вручення письмового повідомлення про підозру ВРП не наділена ні кримінальним процесуальним законом, ні Законом України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), ані іншими законами.
З огляду на викладене питання про законність і обґрунтованість вручення судді письмового повідомлення про підозру не Генеральним прокурором або його заступником, а іншим прокурором має вирішуватися в межах кримінального провадження і не належить до компетенції ВРП.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що прийняття ВРП оскаржуваного рішення з перевищенням визначеного пунктом 19.7 Регламенту строку не порушило прав та законних інтересів ОСОБА_1 , а тому не може бути підставою для скасування оскаржуваного рішення відповідача.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржуване рішення ВРП від 4 травня 2018 року № 1316/0/15-18 про тимчасове, до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження, відсторонення судді Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
Велика Палата Верховного Суду не встановила порушень ВРП процедури прийняття рішення від 4 травня 2018 року № 1316/0/15-18, а також не встановила порушень прав судді чи інших ознак протиправності рішення ВРП з огляду на вимоги статті 65 Закону № 1798-VIII.
Отже, рішення ВРП від 4 травня 2018 року № 1316/0/15-18 про тимчасове, до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження, відсторонення судді Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, підстав для скасування вказаного рішення відповідно до частини першої статті 65 Закону № 1798-VIII немає.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Основними принципами щодо незалежності правосуддя, що були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у листопаді 1985 року, передбачено, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов`язані поважати незалежність судових органів і дотримуватися її.
Висновок N 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів для Комітету Міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів від 1 січня 2001 року містить положення, що незалежність судової влади є головною умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. На суддів «покладається обов`язок приймати остаточне рішення з питань життя та смерті, свободи, прав, обов`язків та власності громадян» (як це передбачено у вступі до Основних принципів ООН, що дістали відображення в Пекінській декларації, а також у статтях 5 та 6 Конвенції). Незалежність судів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а на користь забезпечення верховенства закону та в інтересах тих осіб, що покладають надію на правосуддя. Незалежність використовується як гарантія неупередженості. Зрозуміло, що це впливає майже на всі аспекти кар`єри судді: від його підготовки до призначення, підвищення на посаді чи вжиття дисциплінарних заходів.
Приймаючи Рекомендацію CM/Rec (2010) 12 державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки, Комітет Міністрів Ради Європипідкреслював, що незалежність судової влади забезпечує кожній особі право на справедливий суд і тому є не привілеєм суддів, а гарантією поваги до прав людини та основоположних свобод, що дає змогу кожній особі відчувати довіру до судової системи.
Стаття 126 Конституції України декларує, що незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Як убачається з Рішення Конституційного Суду України у справі про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 1 грудня 2004 року № 1-1/2004, незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням.
Недоторканність суддів - один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Згідно з пунктом 2 частини п`ятої статті 48 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) незалежність судді забезпечується недоторканністю та імунітетом судді.
У статті 49 Закону № 1402-VIII розкривається зміст понять недоторканність та імунітет судді.
Відповідно до частини четвертої зазначеної статті судді може бути повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення лише Генеральним прокурором або його заступником.
Підозрою є обґрунтоване припущення слідчого та/або прокурора про вчинення особою кримінального правопорушення. Праву підозрюваного «знати, у вчинені якого кримінального правопорушення його підозрюють» (пункт 1 частини третьої статті 42 КПК) кореспондує обов`язок сторони обвинувачення довести це до його відома, повідомити про наявність підозри та роз`яснити її зміст.
Повідомлення про підозру - один з найважливіших етапів стадії досудового розслідування, що становить систему процесуальних дій та рішень слідчого або прокурора, спрямованих на формування законної і обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваним, можливості захищатись усіма дозволеними законом засобами і способами.
Цим актом у кримінальному провадженні вперше формулюється та обґрунтовується підозра конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Викладена у письмовому повідомленні підозра є підґрунтям для виникнення системи кримінально-процесуальних відносин та реалізації засади змагальності у кримінальному провадженні, і у такий спосіб з`являються можливості для підозрюваного впливати на наступне формулювання обвинувачення.
Сформульована підозра встановлює межі, в рамках яких слідчий зможе найефективніше закінчити розслідування, а підозрюваний, його захисник та законний представник одержують можливість цілеспрямованіше реалізовувати функцію захисту. З моменту повідомлення особі про підозру слідчий, прокурор набувають щодо підозрюваного додаткових владних повноважень, а особа, яка отримала статус підозрюваного, набуває процесуальних прав та обов`язків, визначених статтею 42 КПК.
Загальний порядок повідомлення про підозру передбачений главою 22 КПК, яка має назву «Повідомлення про підозру» та складається з таких статей: «Випадки повідомлення про підозру» (стаття 276); «Зміст письмового повідомлення про підозру» (стаття 277); «Вручення письмового повідомлення про підозру» (стаття 278). Отже, саме така побудова глави дає підстави зробити висновок, що законодавець пов`язує процесуальну діяльність із повідомлення про підозру з сукупністюпроцесуальних дій слідчого та/або прокурора, зміст яких полягає у встановленні юридичних і фактичних підстав для повідомлення про підозру (стаття 276 КПК), складанні письмового процесуального документа (повідомлення про підозру) (стаття 277 КПК) та його врученні особі (стаття 278 КПК).
Слід зазначити, що наведені три статті не вичерпують зміст діяльності під час повідомлення особі про підозру, бо системне тлумачення норм КПК вказує також на те, що, крім названих дій, під час процесуальної діяльності, пов`язаної зі здійсненням повідомлення про підозру, слідчий та/або прокурор зобов`язані встановити точне місцезнаходження особи і саму особу, якій має бути вручено повідомлення про підозру; роз`яснити права підозрюваному, що є невід`ємним обов`язковим етапом процедури повідомлення про підозру. Причому на прохання підозрюваного після повідомлення про його права слідчий, прокурор зобов`язані детально роз`яснити кожне із вказаних прав (частини друга, третя статті 276 КПК).
Варто зауважити, що право знати та розуміти, в чому особа підозрюється (обвинувачується), є одним зі складових елементів визначеного в статті 6 Конвенції права на справедливий суд. Так, підпункт «а» пункту 3 статті 6 указує на необхідність особливо ретельно повідомляти «обвинувачення» зацікавленій особі. Як зазначив Європейський суд з прав людини, обвинувальний акт відіграє вирішальну роль у кримінальному переслідуванні: починаючи від його пред`явлення особа, проти якої порушено кримінальну справу, є офіційно повідомленою про юридичну і фактологічну базу сформульованих проти неї обвинувачень («Камазінскі (Kamasinski) проти Австрії», пункт 79; («Пелісьє і Сассі (Pelissier і Sassi) проти Франції» [ВП], пункт 51). Підпункт «а» пункту 3 статті 6 Конвенції визнає за обвинуваченим право бути поінформованим не лише про «причину» обвинувачення, тобто про матеріальні факти, які висунені проти нього і на яких ґрунтується обвинувачення, але й про «характер» обвинувачення, тобто про юридичну кваліфікацію цих фактів «Матоціа (Mattoccia) проти Італії», пункт 59; «Пенєв (Penev) проти Болгарії», пункти 33 і 42). Обов`язок повідомити обвинуваченого повністю покладається на сторону обвинувачення, і він не може бути дотриманий у пасивний спосіб, створюючи інформацію і не повідомляючи про це сторону захисту («Матоціа (Mattoccia) проти Італії», пункт 65).
Отже, з огляду на результати аналізу правових норм КПК, на нашу думку, слід розмежовувати: а) підозру як припущення про вчинення особою кримінально караного діяння; б) письмове повідомлення про підозру як процесуальне рішення; в) повідомлення про підозру як комплекс процесуальних дій, який включає в себе складання та вручення повідомлення про підозру, роз`яснення процесуальних прав підозрюваного, суті підозри, внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
При цьому вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що законодавець на нормативному рівні щодо процесуального порядку повідомлення про підозру вживає терміни «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру.
Письмове повідомлення про підозру не може набути в процесуальному аспекті якості дійсності, реальності тільки внаслідок створення, складання та погодження його певними уповноваженими суб`єктами кримінального процесу. Сам факт складання письмового тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою не може бути розцінений як виконання нею усього комплексу дій, що охоплюють поняття «здійснити повідомлення про підозру».
Відповідно до статті 277 КПК письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором і має містити, крім іншого, прізвище та посаду слідчого, прокурора, який здійснює повідомлення, та підпис слідчого, прокурора, який здійснив повідомлення.
Проаналізувавши зміст цієї статті, можна зайвий раз переконатися у системному характері дій з повідомлення про підозру. Посада прокурора, який здійснює повідомлення, повинна бути зазначена у цьому процесуальному документі. Той прокурор, який склав повідомлення або його погодив, повинен довести процедуру повідомлення до логічного завершення - сповістити про своє обґрунтоване припущення про вчинення кримінального правопорушення певну особу.
Особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 КПК. Отже, у КПК закріплений єдиний процесуальний прядок повідомлення про підозру будь-якій особі, проте існує категорія осіб, щодо яких процесуальна форма їх повідомлення про підозру ускладнюється, тобто запроваджуються додаткові, порівняно із главою 22 КПК, гарантії, що надаються державою.
Правова природа таких гарантій полягає в тому, що вони не можуть розглядатися як особисті привілеї, а навпаки - мають публічно-правове призначення та служать засобом захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, політичної репресії, примусового усунення від виконання своїх посадових або професійних обов`язків.
Як убачається з матеріалів справи, повідомлення про підозру було вручено ОСОБА_1 детективом Національного бюро Першого підрозділу (відділу) детективів Головного підрозділу детективів НАБУ за дорученням заступника Генерального прокурора - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Холодницького Н. І. (а. с. 136, т. 1).
Що стосується можливості надання прокурором вищого рівня доручення слідчому або іншому прокурору вручити судді повідомлення про підозру, то вважаємо за необхідне зазначити таке.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Виходячи зі змісту цієї конституційної норми та міркувань, викладених вище, суд у випадках застосування норм права, якими встановлені повноваження Генерального прокурора і його заступника щодо повідомлення про підозру судді (стаття 481 КПК та частина четверта статті 49 Закону № 1402-VIII), має використовувати їх буквальне (адекватне) тлумачення.
Обмеження встановленого статтею 481 КПК [в редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 4 жовтня 2019 року№ 187-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих положень кримінального процесуального законодавства» (далі - Закон № 187-ІХ)] особливого порядку повідомлення спеціальних суб`єктів про підозру лише затвердженням або складанням і підписанням цього процесуального документа уповноваженими посадовими особами органу прокуратури вищого рівня, на нашу думку, суперечить зазначеним конституційним вимогам і не узгоджується із законністю як загальною засадою кримінального провадження.
Прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках - особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному КПК (частина друга статті 36 КПК). Разом із тим цією статтею регламентовано процесуальне становище прокурора - процесуального керівника досудовим розслідуванням.
Водночас слідчий, який діє за дорученням прокурора, має діяти в кримінальному провадженні в межах своєї компетенції, тобто він має виконувати доручення прокурора - процесуального керівника, якщо ці доручення охоплюються колом його посадових обов`язків. Однак компетенція слідчого поширюється не на всі процесуальні дії у кримінальному провадженні. Так, наприклад, слідчий не має права виконати доручення прокурора на підтримання публічного обвинувачення в суді, бо це не охоплюється його процесуальними повноваженнями.
З огляду на це можна стверджувати, що правомочність прокурора щодо надання відповідних доручень на проведення процесуальних дій слідчому обмежується компетенцією самого слідчого.
Логіко-структурний і порівняльний аналіз положень свідчить про розмежування повноважень прокурора, передбачених пунктом 4 («доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках - особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному цим Кодексом»), пунктом 5 («доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам»), які прямо передбачають можливість доручення прокурором слідчому здійснення окремих процесуальних дій, та пунктом 11 («повідомляти особі про підозру»), який не містить права передоручення здійснення повідомлення про підозру. Тож стаття 36 КПК не передбачає права передоручення прокурором свого повноваження щодо здійснення повідомлення особі про підозру іншим суб`єктам.
Виключний характер визначення вичерпного переліку осіб, уповноважених здійснювати повідомлення про підозру судді, що міститься у пункті 3 частини першої статті 481 КПК та частині четвертої статті 49 Закону № 1402-VIII, не залишає можливості визнання права Генерального прокурора або його заступника на доручення слідчому, іншому прокурору здійснення повідомлення про підозру судді як спеціальному суб`єкту (в редакції до прийняття Закону № 187-IX).
Крім того, беручи до уваги правило вирішення конкуренції загальної (пункту 4 частини другої статті 36 КПК) та спеціальної (пункт 3 частини першої статті 481 КПК (у редакції до прийняття Закону № 187-IX)) норм, здійснення письмового повідомлення про підозру судді є винятковим повноваженням Генерального прокурора або його заступника.
Таким чином, здійснення повідомлення про підозру суб`єктам, вказаним у главі 37 КПК (у тому числі й судді), визначеними у статті 481 КПК особами (в редакції до прийняття Закону № 187-IX) не входило до кола повноважень слідчого або іншого прокурора, а отже, не могло бути їм доручене в порядку пункту 4 частини другої статті 36 КПК. З огляду на це вважаємо, що ОСОБА_1 було повідомлено про підозру неуповноваженою посадовою особою - детективом Національного бюро Першого підрозділу (відділу) детективів Головного підрозділу детективів НАБУ.
Законодавець, наділяючи процесуальними повноваженнями Генерального прокурора або його заступника щодо здійснення повідомлення про підозру окремим категоріям осіб, передбачає додаткові правові гарантії щодо їх притягнення до кримінальної відповідальності.
Підсумовуючи викладене, зазначимо, що підозрюваною особа стає з моменту вручення їй повідомлення про підозру. Повідомлення про підозру судді мав підписати і вручити саме Генеральний прокурор України або його заступник. Вручення повідомлення про підозру іншим прокурором є врученням його неналежною (неуповноваженою) особою і не має своїм наслідком залучення судді до участі у кримінальному провадженні як підозрюваного. Такий підхід має бути загальним і принциповим до реалізації підвищеного ступеня процесуальної гарантії від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності судді як носія судової влади, суб`єкта здійснення правосуддя у державі.
Припис пункту 3 частини першої статті 481 КПК є додатковою гарантією незалежності суддів, їхньої професійної діяльності, оскільки забезпечує ефективне виконання ними службових функцій шляхом установлення ускладненого порядку кримінального переслідування. Такий порядок передбачає запровадження додаткових заходів захисту від можливого використання незаконних методів, спрямованих на перешкоджання професійній діяльності суддів, чинення на них тиску у зв`язку із відправленням ними правосуддя та реалізацією судового контролю.
На нашу думку, через недотримання стороною обвинувачення вимог статті 481 КПК повідомлення про підозру ОСОБА_1 було здійснено неповноважною особою.
Необхідно зважати, що повідомлення про підозру - один з найважливіших етапів стадії досудового розслідування, що становить систему процесуальних дій та рішень слідчого або прокурора, спрямованих на формування законної й обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваним, можливості захищатись усіма дозволеними законом засобами і способами.
Цим актом у кримінальному провадженні вперше формулюється та обґрунтовується підозра конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Викладена у письмовому повідомленні підозра є підґрунтям для виникнення системи кримінально-процесуальних відносин та реалізації засади змагальності у кримінальному провадженні, і у такий спосіб з`являються можливості для підозрюваного впливати на наступне формулювання обвинувачення.
Сформульована підозра встановлює межі, в рамках яких слідчий зможе найефективніше закінчити розслідування, а підозрюваний, його захисник та законний представник одержують можливість цілеспрямовано реалізовувати функцію захисту. З моменту повідомлення особі про підозру слідчий, прокурор набувають щодо підозрюваного додаткових владних повноважень, а особа, яка отримала статус підозрюваного, набуває процесуальних прав та обов`язків, визначених статтею 42 КПК.
При цьому статус підозрюваної особи у спеціального суб`єкта, визначеного пунктом 3 частини першої статті 481 КПК, наступає з моменту вручення йому повідомлення про підозру уповноваженою особою. Про правильність цього підходу свідчить практика Європейського суду з прав людини. Зокрема, у пункті 46 рішення від 27 лютого 1980 року № 6903/75 у справі «Девеер проти Бельгії» (Deweer V. Belgium) зазначається, що «для цілей частини першої статті 6 Конвенції «звинувачення» (charge) може бути визначене як офіційне повідомлення, надане індивіду компетентним суб`єктом про те, що така особа підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення».
Від законності зазначеної процесуальної дії залежить правомірність набуття особою статусу підозрюваного і вчинення всіх подальших слідчих дій за його участю у відповідному статусі, а також наявність правових підстав для пред`явлення йому обвинувачення згідно з обвинувальним актом.
На підставі письмового повідомлення про підозру в обвинувальному акті викладаються обставини вчинення злочину, які уповноважені правоохоронні органи вважають встановленими. Складання обвинувального акта після повідомлення особі про підозру, здійсненого всупереч установленому законом порядку, за правовими наслідками є рівнозначним пред`явленню обвинувачення без виконання вимог глави 22 КПК «Повідомлення про підозру». Зазначене є грубим порушенням права особи на одержання в належний спосіб інформації щодо змісту висунутої йому підозри (обвинувачення), що призводить до цілковитого нівелювання права на захист.
Тому, на нашу думку, здійснення повідомлення про підозру судді неналежним суб`єктом має правові наслідки - така особа не вважається притягнутою до кримінальної відповідальності у визначеному законом порядку.
Повідомлення про підозру судді до набуття чинності Законом № 187-IX мав здійснити саме Генеральний прокурор або його заступник. Вручення повідомлення про підозру іншим прокурором є врученням його неналежною (неуповноваженою) особою і не має своїм наслідком залучення судді до участі у кримінальному провадженні як підозрюваного.
За таких обставин обвинувачення не може бути пред`явлене, а направлений до суду обвинувальний акт не підлягає розгляду по суті.
Статтею 1 Закону №1798-VIIIвизначено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 3 Закону №1798-VIIIухвалення рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя є повноваженням ВРП.
Суддю може бути тимчасово відсторонено від здійснення правосуддя за рішенням ВРП: у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності; при проведенні кваліфікаційного оцінювання; в порядку застосування дисциплінарного стягнення. Тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя з інших підстав не допускається (стаття 62 Закону № 1798-VIII).
Згідно зі статтею 63 Закону № 1798-VIII (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності здійснюється ВРП на строк не більше двох місяців на підставі вмотивованого клопотання Генерального прокурора або його заступника. На стадії судового провадження строк відсторонення встановлюється до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження.
Клопотання про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності подається до ВРП стосовно судді, який є підозрюваним, обвинувачуваним (підсудним), на будь-якій стадії кримінального провадження.
Клопотання про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, подане без дотримання визначених законом вимог, повертається ВРП Генеральному прокурору або його заступнику.
За результатами розгляду клопотання про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя ВРП ухвалює рішення, копія якого не пізніше семи робочих днів направляється Генеральному прокурору або його заступнику, судді, стосовно якого ухвалено рішення, а також невідкладно направляється до суду, в якому такий суддя обіймає посаду.
Статтею 64 Закону № 1798-VIII (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) передбачено, що продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності здійснюється в порядку, визначеному статтею 63 цього Закону для тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя, на строк не більше двох місяців, а в разі, якщо обвинувальний акт передано до суду, - до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження.
Клопотання про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя подається Генеральним прокурором або його заступником не пізніше як за десять днів до закінчення строку, на який суддю було відсторонено.
У разі ухвалення ВРП рішення про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності суддя відстороняється від посади з дня ухвалення ВРП такого рішення на строк, зазначений у рішенні, який не може становити більше двох місяців, а в разі, якщо обвинувальний акт передано до суду, - до набрання законної сили рішенням суду за результатами закінчення судового провадження.
Отже, суддю може бути тимчасово відсторонено від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності лише за вмотивованим рішенням ВРП, яке приймається за результатами розгляду відповідного клопотання Генерального прокурора або його заступника.
Аналогічно, рішення про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності приймається за результатами розгляду відповідного клопотання Генерального прокурора або його заступника.
При цьому закон чітко встановлює, що клопотання про тимчасове відсторонення, так само як і про продовження строку тимчасового відсторонення, має бути подане до ВРП стосовно судді, який є підозрюваним, обвинуваченим (підсудним), на будь-якій стадії кримінального провадження.
Як передбачено частиною третьою статті 64 Закону № 1798-VIIIклопотання про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, подане без дотримання визначених законом вимог, повертається ВРП Генеральному прокурору або його заступнику без розгляду.
Отже, отримавши клопотання про тимчасове, до набрання законної сили вироком суду або закриття кримінального провадження, відсторонення судді Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_1, ВРП насамперед зобов`язана була перевірити питання, чи є суддя підозрюваним у вчиненні кримінального правопорушення відповідно до вимог КПК та чи підлягає таке клопотання розгляду.
Проте такі дії ВРП здійснено не було.
Аргументи Великої Палати Верховного Суду про те, що ВРП, вирішуючи питання про застосування заходу забезпечення кримінального провадження, перевіряє повідомлення про підозру лише в частині її обґрунтованості, а повноваження щодо перевірки процесуального порядку вручення письмового повідомлення про підозру не належить до компетенції ВРП, не є достатньо обґрунтованими.
Перелік обставин, які мають бути враховані ВРП при вирішенні питання про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням його до кримінальної відповідальності (так само як і при продовженні строку такого відсторонення), не містить ані Закон № 1798-VІІІ, ані Регламент.
На нашу думку, ВРП як суб`єкт кримінальних процесуальних відносин в частині ухвалення рішень про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням його до кримінальної відповідальності, а також про продовження тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя, має обов`язково враховувати загальні обставини, передбачені частиною другою статті 157 КПК для відсторонення будь-якої особи, а саме: правову підставу для відсторонення від посади; достатність доказів, які вказують на вчинення особою кримінального правопорушення; наслідки відсторонення від посади для інших осіб, а також інші обставини, враховуючи особливості, що стосуються статусу судді.
Правовою підставою для відсторонення від посади, на нашу думку, є комплекс обставин, а саме: наявність передбаченої законом можливості відсторонення від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, наявність у особи, стосовно якої застосовується відсторонення від посади, статусу підозрюваного чи обвинуваченого, а також звернення уповноваженої особи з клопотанням, яке відповідає вимогам статті 155 КПК.
Крім того, варто зауважити, що відповідно до частини п`ятої статті 155-1 КПК клопотання про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності подається до ВРП стосовно судді, який є підозрюваним, обвинувачуваним (підсудним). Тому перевірка процесуального статусу судді при розгляді клопотання про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя є першочерговим та необхідним обов`язком ВРП як суб`єкта кримінальних процесуальних відносин.
Надання ж оцінки повідомленню про підозру лише в частині окремого аспекту (обґрунтованості підозри) призводить до порушення вимоги обґрунтованості прийнятого суб`єктом владних повноважень рішення, оскільки відповідно до вимог пункту 3 частини третьої статті 2 КАС обґрунтованим є рішення, прийняте з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття.
Крім того, клопотання про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя підлягає задоволенню, якщо: 1) обставини, які стали підставою для тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя, продовжують існувати; 2) сторона обвинувачення не мала можливості забезпечити досягнення цілей, заради яких було застосовано тимчасове відсторонення від здійснення правосуддя, іншими способами протягом дії попереднього рішення (частина четверта статті 64 Закону № 1798-VIII).
Водночас, як вже було зазначено, на час прийняття ВРП оскаржуваного рішення була відсутня основна обставина, що могла стати підставою для продовження строку тимчасового відсторонення судді, - наявність у ОСОБА_1 статусу підозрюваного. Тому таке клопотання, на нашу думку, не підлягало задоволенню.
Відповідно до вимог статті 65 Закону № 1798-VIII рішення ВРП про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, продовження строку такого відсторонення може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано будь-ким із складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні; 3) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
Оскільки ВРП не було належним чином перевірено підстави для звернення прокурора з клопотанням про продовження строку тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя та не з`ясовано питання, чи є ОСОБА_1 підозрюваним у вчиненні кримінального правопорушення, оскаржуване рішення не містить належного обґрунтування, а посилання на наявність визначених законом підстав його ухвалення є хибними через відсутність на час його прийняття основної обставини, з якою законодавець пов`язує можливість продовження строку тимчасового відсторонення судді, - наявності в останнього статусу підозрюваного.
Зважаючи на викладене, вважаємо, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду не взяв до уваги зазначені обставини і дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для скасування рішення ВРП від 4 травня 2018 року № 1316/0/15-18, яким продовжено строк відсторонення судді Дзержинського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 . від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням його до кримінальної відповідальності.
Відтак рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2018 року підлягало скасуванню з постановленням рішення про задоволення позовних вимог.
Судді Великої Палати
Верховного Суду О. Б. Прокопенко
С. В. Бакуліна
В. В. Британчук
Ю. Л. Власов
Н. П. Лященко
О. Г. Яновська
