ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Єленіної Ж. М.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 квітня 2020 року № 9901/831/18 (провадження № 11-1213заі19)
в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Вища рада правосуддя (далі - ВРП), про визнання протиправним та скасування рішення
Короткий виклад історії справи
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовними вимогами визнати протиправним і скасувати рішення ВККС від 26 вересня 2018 року № 1725/ко-18 (далі - Рішення) про невідповідність судді Київського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 займаній посаді судді.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що процедура кваліфікаційного оцінювання неправомірна, не відповідає загальновизнаним європейським стандартам і принципам та нормам міжнародного права і носить дискримінаційний характер.
Вказувала на неправомірність порядку проведення кваліфікаційного оцінювання. З посиланням на Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII «Про запобігання корупції», Закон України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) доводила, що Комісія в межах своїх повноважень під час кваліфікаційного оцінювання не може контролювати та оцінювати спосіб життя судді, його майновий стан, повноту і достовірність задекларованих ним відомостей. У цьому зв`язку позивачка підкреслила, що стосовно неї Комісія на етапі дослідження досьє і проведення співбесіди детально проаналізувала її декларацію і майновий стан, не вважаючи за потрібне звертатися до Національного агентства з питань запобігання корупції. Поміж тим ВККС залишила поза увагою наявну в суддівському досьє інформацію щодо її майна та доходів, яка позитивно її характеризує і спростовує сумніви у правомірності набуття майна.
Позивачка зауважила, що результат кваліфікаційного оцінювання, якщо проаналізувати зміст Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККС від 3 листопада 2016 року №143/зп-16 (у редакції рішення ВККС від 13 лютого 2018 року № 20/зп-18; далі - Положення), значною мірою залежить від внутрішнього переконання членів ВККС, тобто показники відповідності судді займаній посаді оцінюються за суб`єктивним критерієм, який має вирішальне значення для того, який буде результат цього оцінювання (за підрахунками позивачки, у відсотковому відношенні частка «внутрішнього переконання» членів Комісії становить 78 % від усієї кількості балів, які можна набрати під час кваліфікаційного оцінювання). Позивачка зауважувала, що в підсумку свого кваліфікаційного оцінювання недоотримала лише 5,3 % від суми необхідного прохідного бала і фактично такий результат ґрунтується на суб`єктивному переконанні членів ВККС.
Окремо ОСОБА_1 звернула увагу на те, що під час співбесіди весь склад колегії Комісії був до неї упередженим, показники розглянутих справ та матеріалів, які вони оголосили на засіданні, були некоректними, хоч про дійсні дані розглянутих і скасованих справ зазначено в письмових поясненнях судді. На думку позивачки, перебіг співбесіди був непослідовним, питання воднораз могли стосуватися різних сфер, подекуди до одних і тих самих критеріїв Комісія поверталася декілька разів. Крім того, під час співбесіди виникла необхідність додаткового документального підтвердження певних обставин, втім можливості надати потрібні документи позивачці не надали.
Вказувала на неможливість звільнення суддів з посади лише за результатами кваліфікаційного оцінювання, оскільки стаття 126 Конституції України не передбачає такої підстави для звільнення судді, як невідповідність займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики і доброчесності, тож положення підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України фактично розширюють перелік підстав для звільнення суддів, що є недопустимо.
Позивачка ОСОБА_1 висловила також зауваження з приводу можливості оскарження рішень ВККС за правилами частини другої статті 85 Закону № 1402-VIII, а також щодо ігнорування Громадською радою доброчесності своїх обов`язків у процедурі кваліфікаційного оцінювання, позаяк з кінця березня 2018 року вона самоусунулася від їх виконання, що поряд з наведеним вище теж свідчить про сумнівність процедури оцінювання загалом.
У додаткових поясненнях до позовної заяви позивачка та її представник зазначили, що спірне Рішення є невмотивованим і покликання відповідача лише на засоби встановлення відповідності судді займаній посаді та кількість виставлених балів за кожним із критеріїв не дають змоги з`ясувати, за яким конкретно критерієм позивачка не відповідає займаній посаді та зрозуміти дійсні мотиви, з яких виходила Комісія, коли приймала спірне Рішення.
Короткий зміст установлених обставин та рішення суду попередньої інстанції
Харківська обласна Рада народних депутатів рішенням від 25 лютого 1993 року обрала ОСОБА_1 суддею Київського районного суду міста Харкова, а Верховна Рада України постановою від 19 червня 2003 року обрала її на посаду судді цього суду безстроково.
Комісія рішенням від 1 лютого 2018 року № 8/зп-18 призначила кваліфікаційне оцінювання 1 790 суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема, й судді Київського районного суду міста Харкова ОСОБА_1.
Рішенням від 2 березня 2018 року № 33/зп-18 Комісія призначила проведення іспиту під час кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді, а рішенням від 17 травня 2018 року № 107/зп-18 затвердила результати першого етапу кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді «Іспит», складеного 28 березня 2018 року. Відповідно до цього рішення суддя Київського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 склала анонімне тестування, за результатами якого набрала 63 бали; за результатами виконання практичного завдання суддя набрала 66 балів.
Загалом на етапі складення іспиту суддя ОСОБА_1. набрала 129 балів і на цій підставі допущена до другого етапу кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді «Дослідження досьє та проведення співбесіди».
Комісія рішенням від 25 травня 2018 року № 118/зп-18 призначила тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей у межах кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді відповідно до рішень Комісії від 1 лютого 2018 року № 8/зп-18 та від 20 жовтня 2017 року № 106/зп-17.
Відповідач рішенням від 20 червня 2018 року № 145/зп/18 призначив проведення другого етапу тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей - інтерв`ю із психологом для 537 суддів, у тому числі й судді Київського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 .
Позивачка пройшла тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, за результатами якого складено висновок та визначено рівні показників відповідності критеріям особистісної, соціальної компетентності, професійної етики та доброчесності.
ВККС 26 вересня 2018 року провела співбесіду з ОСОБА_1 , під час якої обговорювала питання за показниками відповідності критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності на підставі матеріалів суддівського досьє.
У підсумку співбесіди та дослідження суддівського досьє ВККС ухвалила рішення, яким вирішила, що:
1) суддя Київського районного суду міста Харкова ОСОБА_1. за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді набрала 617 балів;
2) суддю Київського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 визнати такою, що не відповідає займаній посаді;
3) внести до ВРП подання з рекомендацією про звільнення з посади судді Київського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 .
Вважаючи рішення Комісії від 26 вересня 2018 року № 1725/ко-18 протиправним, позивачка звернулася до суду з адміністративним позовом.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 9 жовтня 2019 року закрив провадження в частині оскарження рішення Комісії від 26 вересня 2018 року № 1725/ко-18 щодо внесення до ВРП подання з рекомендацією про звільнення з посади судді Київського районного суду міста Харкова.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 9 жовтня 2019 року позов задовольнив повністю. Визнав протиправним і скасував рішення ВККС від 26 вересня 2018 року № 1725/ко-18 про невідповідність судді Київського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 займаній посаді судді та зобов`язав Комісію продовжити кваліфікаційне оцінювання зазначеної судді.
Стягнув на користь позивачки витрати, пов`язані зі сплатою судового збору.
Комісія не погодилася з рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 жовтня 2019 року і подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати його й ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Вказувала на те, що ухвалене судом рішення не відповідає вимогам Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) щодо законності й обґрунтованості його ухвалення, повноти та об`єктивності аналізу фактичних обставин і зібраних у справі доказів, не ґрунтується на засадах верховенства права, а також на відсутність узгодженості судової практики.
Твердження позивачки на обґрунтування заявлених вимог є надуманими, суперечливими та свідчать про суб`єктивну вибірковість тлумачення і застосування нею положень Конституції України та Закону № 1402-VIII. Проведення процедури кваліфікаційного оцінювання судді на відповідність займаній посаді безпосередньо визначено підпунктом 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. Цією ж нормою визначено наслідки виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді, питання про неконституційність указаних положень не розглядалось.
Комісія наголошувала, що ОСОБА_1 отримала менше 67 % від суми максимально можливих балів за результатами кваліфікаційного оцінювання всіх критеріїв, що відповідно до статей 83-86, 93, 101 Закону № 1402-VIII є законодавчо визначеною підставою для прийняття рішення про невідповідність займаній посаді. Своєю чергою згідно з пунктом 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону та пунктом 37 розділу III Положення рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді є підставою для внесення подання до ВРП з рекомендацією про звільнення судді з посади. Комісія звертала увагу на те, що спірним Рішенням не вирішується питання про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади, оскільки це Рішення має рекомендаційний характер.
Апелянт посилався на те, що встановлення результатів кваліфікаційного оцінювання судді для підтвердження відповідності займаній посаді є виключною дискрецією членів Комісії. Процедура визначення результатів кваліфікаційного оцінювання на відповідність ОСОБА_1 займаній посаді судді була проведена Комісією на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та Законом № 1402-VIII. Суд не має права зобов`язувати суб`єкта владних повноважень вчиняти дію, яку за законом останній здійснює «на свій розсуд», не може вказувати, яке конкретно рішення (дії) необхідно приймати (вчиняти) суб`єкту владних повноважень.
Також апелянт не погоджувався з висновком суду про невмотивованість власного рішення, оскільки вважає, що в ньому належним чином зазначені правові підстави, на яких воно ґрунтується, що, на його думку, і слугує головним критерієм вмотивованості.
Велика Палата Верховного Суду постановою від 29 квітня 2020 року апеляційну скаргу ВККС задовольнила частково.
Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 жовтня
2019 року скасувала, а провадження у справі закрила.
Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду проаналізувала положення статей 83, 84, 85, 88, 101 Закону № 1402-VIII, статей 1, 3 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя», Положення та Порядок проведення іспиту та методику встановлення його результатів у процедурі кваліфікаційного оцінювання, затверджений рішенням Комісії від 4 листопада 2016 року № 144/зп-16, та констатувала, що кваліфікаційне оцінювання є спеціальною процедурою, що має на меті визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями.
При цьому виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади.
Вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар`єри судді, є обов`язковим для виконання, викликає відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку.
На думку більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є лише підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС.
Оскільки процедура кваліфікаційного оцінювання, підбиття її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження.
Зважаючи на наведене правове регулювання, а також статус та повноваження ВРП і ВККС у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП.
З урахуванням послідовності (стадійності) прийняття остаточного рішення про звільнення судді, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання і, як наслідок, не відповідає займаній посаді, судовий контроль має здійснюватись щодо остаточного рішення, яке уповноважена приймати ВРП.
Узагальнюючи наведене, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що Рішення ВККС з рекомендацією ВРП розглянути питання про звільнення з посади судді Київського районного суду міста Харкова ОСОБА_1. є тим рішенням, яке не може бути самостійним предметом судового розгляду. Ці обставини унеможливлюють не тільки розгляд справи по суті спору, але й апеляційний перегляд судового рішення, ухваленого за наслідками судового розгляду справи по суті спору, на предмет його законності й обґрунтованості та є підставами для закриття провадження у справі, оскільки її не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 убачається, що предметом позову в цій справі є визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 26 вересня 2018 року № 1725/ко-18, яким зокрема, визнано, що суддя Київського районного суду міста Харкова ОСОБА_1. не відповідає займаній посаді, а також рекомендовано ВРП розглянути питання про звільнення позивачки з посади судді зазначеного суду.
Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення частини другої статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до частини третьої статті 24 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно із частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Крім того, вважаємо за необхідне наголосити, що вимога щодо доступності правосуддя в частині реалізації права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів закріплена у міжнародних документах: Загальній декларації прав людини (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (стаття 14), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (стаття 6) (далі - Конвенція), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН від 29 листопада 1985 року (пункт 4).
Відповідно до пункту 58 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17 листопада 2010 року, якщо органи судової влади встановлюють системи для оцінювання роботи суддів, такі системи мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях. Ці критерії повинен оприлюднити компетентний судовий орган. Процедурою має бути передбачений дозвіл суддям висловлювати погляди щодо власної діяльності та її оцінювання, а також оскаржувати оцінювання в незалежному органі влади або суді.
Відповідно до пункту 81 Висновку Організації з безпеки і співробітництва в Європі/ Бюро з демократичних інститутів та прав людини щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 30 червня 2017 року суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу оскаржити результати незадовільного оцінювання, особливо, якщо зачіпаються громадянські права судді в розумінні статті 6 Конвенції; і що серйознішими можуть бути наслідки оцінювання для судді, то важливішими є такі права на ефективне оскарження.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пунктах 21-26 рішення від 22 липня 2014 року у справі «Корня проти Республіки Молдова» (заява № 22735/07) констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Цей суд зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а являє собою бар`єр, який перешкоджає підсудній особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення ЄСПЛ у справі «Цалкізіс проти Греції», заява № 11801/04, пункт 44).
Як убачається з матеріалів справи, спірне рішення Комісії від 26 вересня 2018 року № 1725/ко-18, ухвалене внаслідок здійснення суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_1., породжує правові наслідки та обов`язки для позивачки, оскільки встановлює факт невідповідності судді займаній посаді і є підставою до внесення ВККС рекомендації до ВРП про звільнення позивачки. Отже, на наше переконання, є таким, що порушує права ОСОБА_1.
Велика Палата Верховного Суду закрила провадження у справі, посилаючись на пункт 1 частини першої статті 238 КАС, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Не погоджуючись із таким висновком більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, вважаємо за необхідне зазначити таке.
Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії визначені у статті 266 КАС.
Підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом.
Згідно з пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом.
За правилами частин першої, другої та п`ятої статті 83 Закону № 1402-VIIIкваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС.
За частинами другою, четвертою статті 84 цього Закону за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом.
Згідно з положеннями частин другої та третьої статті 88 Закону № 1402-VIIIсуддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС.
Рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
З аналізу вказаних законодавчих норм убачається, що суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, має право оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС.
При цьому необхідно зазначити, що рекомендаційний характер має лише останній абзац оскаржуваного рішення (Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 9 жовтня 2019 року закрив провадження у цій частині і в апеляційному порядку ухвала суду не оскаржена), а всі інші за своєю правовою природою є імперативними приписами, що порушують права та законні інтереси позивачки ОСОБА_1 , у зв`язку із чим таке рішення може бути оскаржено до суду.
Ураховуючи наведене, вважаємо висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення Комісії про невідповідність судді Київського районного суду міста Харкова ОСОБА_1 займаній посаді судді не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки має рекомендаційних характер, є помилковим.
На нашу думку, розглядаючи адміністративну справу, необхідно перевіряти обґрунтованість та мотиви визнання ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді судді, які зазначені в рішенні ВККС від 26 вересня 2018 року № 1725/ко-18.
Повна перевірка рішення, яке оскаржується, на предмет дотримання принципів, наведених у частині другій статті 2 КАС, є гарантією досягнення мети адміністративного судочинства - ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
При цьому перевірка лише формальної наявності в тексті рішення ВККС мотивів, з яких остання дійшла відповідних висновків, без оцінки їх обґрунтованості та аргументів особи, щодо якої прийнято рішення, не узгоджується з метою адміністративного судочинства. Обмеження судового контролю суперечить самій природі Верховного Суду, визначеного Конституцією України найвищим судом у системі судоустрою України, покликаного забезпечувати гарантоване право людини на ефективний судовий захист.
Таким чином, при вирішенні спорів щодо рішення, дій та бездіяльності ВККС суд повинен перевірити, чи не порушує таке рішення права та свободи людини в цілому, і не обмежуватись аналізом переліку підстав, які визначені в частині третій статті 88 Закону № 1402-VIII.
Крім того, слід зазначити, що Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду як судом першої інстанції, а також Великою Палатою Верховного Суду неодноразово розглядалися справи з аналогічними позовними вимогами, стосовно яких приймалися судові рішення по суті (справи № 9901/729/18, 9901/828/18, 9901/598/18, 9901/558/18).
Саме Велика Палата Верховного Суду спрямувала практику розгляду справ з подібними позовними вимогами (справа № 9901/646/18 (П/9901/646/18) (провадження № 11-1146заі18).
Водночас вважаємо некоректним посилання в постанові на висновок у справі № 9901/637/18 від 26 лютого 2020 року, оскільки у вказаній справі фактично не спростовані правові позиції Великої Палати Верховного Суду, зазначені вище.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду фактично змінила власну правову позицію (правовий висновок щодо оскарження рішень ВККС), однак, на наше переконання, не повинна була змінювати практику розгляду справ такої категорії.
На нашу думку, мотиви, з огляду на які виникають підстави для такого відступу/зміни практики, можна окреслити так: можуть бути наслідки зіставлення характеру (змісту) спірних правовідносин та казусів (правових ситуацій), на підставі яких було сформульовано правовий висновок; час виникнення зазначених правовідносин, умови їх дії та існування; відсутність/наявність між ними істотного часового розриву; стабільність/змінність нормативного регулювання відносин, щодо яких виник спір, і відносин, що були підставою для формулювання правового висновку; відсутність/настання ґрунтовних змін у суспільному й економічному житті країни, за буття яких сформульований правовий висновок почав обмежувати та/чи дезорієнтувати в питаннях забезпечення однакового застосування норм права; або ж у межах конкретних фактичних обставин справи виявлені обставини, які існували на час формулювання правового висновку, але містять у собі ознаки, які не охоплюються трактуванням Великої Палати Верховного Суду, та є необхідними і достатніми для прийняття іншого судового рішення.
На наше переконання, таких мотивів у цій справі немає.
За викладених обставинбільшість суддів Великої Палати Верховного Суду, ухваливши рішення про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ВККС про визнання протиправним і скасування рішення заклала суперечності як щодо застосування пункту 1 частини першої статті 238 КАС, яка передбачає закриття провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і щодо положень частини четвертої статті 22, статті 266 цього Кодексу та статті 88 Закону № 1402-VIII, які, на наше переконання, прямо передбачають оскарження до суду зазначених вище рішень ВККС.
Висновки
З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була розглянути по суті доводи апеляційної скарги ВККС на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 жовтня 2019 року й ухвалити остаточне рішення залежно від установлених обставин, а не закривати провадження у справі, помилково вказуючи, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Судді Великої Палати Верховного Суду: О. Б. Прокопенко
В. В. Британчук
Ж. М. Єленіна
