У Х В А Л А
01 липня 2020 року
м. Київ
справа № 607/11542/16-ц
провадження № 61-29436сво18
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Сімоненко В. М. ,
суддів: Гулька Б. І., Висоцької В. С. Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - Державний вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України», яка підписана представником Молень Іриною Йосифівною, на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 лютого 2017 року у складі судді Стельмащука П. Я. та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 01 червня 2017 року у складі колегії суддів: Сташківа Б. І., Кузьми Р. М., Костіва О. З.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2016 року Державний вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» (далі - ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України») звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів за навчання.
Позовна заява мотивована тим, що 01 вересня 2010 року між ними укладено угоду № 109 про підготовку фахівця з вищою освітою. Угодою передбачено обов`язок відповідача після закінчення навчання відпрацювати три роки у закладі охорони здоров`я, у який випускник буде направлений для роботи, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати до бюджету вартість навчання.
Наказом ректора університету від 23 червня 2016 року на підставі результатів державних екзаменів ОСОБА_1 присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом.
На підставі протоколу засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» від 30 жовтня 2015 року ОСОБА_1 направлена на роботу у Вашківецький центр первинної медико-санітарної допомоги Чернівецької області Департаменту охорони здоров`я Чернівецької ОДА на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря.
Листом від 15 серпня 2016 року Департамент охорони здоров`я Чернівецької ОДА повідомив університет про те, що ОСОБА_1 не прибула і не зарахована в інтернатуру згідно з державним розподілом у Чернівецьку область.
Таким чином, відповідач в установлений строк - до 01 серпня 2016 року не приступила до навчання в інтернатурі без поважних причин, що одночасно свідчить про її відмову у подальшому приступити до роботи за направленням та відпрацювати не менше 3 років як молодий фахівець у державній установі охорони здоров`я, а тому зобов`язана відшкодувати всі державі витрати, пов`язані з її навчанням.
Посилаючись на зазначене, ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» просив суд стягнути
з ОСОБА_1 на свою користь кошти, витрачені на її навчання, у розмірі
122 971,69 грн, які складаються із: 83 648,45 грн затрат на одного студента медичного факультету і 39 323,24 грн виплаченої за час навчання стипендії.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від
22 лютого 2017 року у задоволенні позовних вимог ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» не доведено, що ОСОБА_1 не виконала умови угоди від 01 вересня 2010 року № 109 та відмовилася їхати за призначенням, чим порушила свої зобов`язання перед навчальним закладом, а тому відсутні правові підстави для стягнення вартості навчання.
Крім того, суд першої інстанції виходив із наступного тлумачення норм матеріального права.
Частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» (чинною на момент вступу відповідача до університету) було передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, однак ця частина статті 52 була виключена із Закону України «Про освіту» у зв`язку із прийняттям Закону №1556-VII від 01 липня 2014 року «Про вищу освіту», а тому, виходячи з принципу дії закону у часі, на час звернення до суду з цим позовом застосовуватися не може як норма, яка встановлювала відповідальність (стаття 58 Конституції України).
Щодо працевлаштування випускників вищих навчальних закладів суд першої інстанції зазначив, що у статті 64 Закону України «Про вищу освіту» (чинної на момент звернення до суду з позовом) зазначається, що держава у співпраці з роботодавцями забезпечує створення умов для реалізації випускниками вищих навчальних закладів права на працю, гарантує створення рівних можливостей для вибору місця роботи, виду трудової діяльності з урахуванням здобутої вищої освіти та суспільних потреб. Зазначений закон не містить умов про обов`язковість трирічного відпрацювання або відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання.
Суд вважав, що Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №992 від 22 серпня 1996 року, на який посилається позивач, приймався на виконання частини другої статті 52 Закону України «Про освіту», який набув чинності 23 травня 1991 року, та втратив чинність у зв`язку з прийняттям Закону України «Про освіту», який набув чинності 05 вересня 2017 року, а тому з огляду на скасування наступним законом цивільно-правової відповідальності за порушення такого зобов`язання не може застосовуватися до спірних правовідносин. Це саме стосується і Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України №367 від 25 грудня 1997 року.
Суд вважав, що Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 992 від 22 серпня 1996 року і Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України № 367 від 25 грудня 1997 року, в частині зобов`язання випускників відпрацювати за направленням три роки, або відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання у разі не прибуття за місцем розподілу, відмови приступити до роботи, не відпрацювання трьох років, суперечать статтям 43, 53 України та статті 64 Закону України «Про вищу освіту» у діючій редакції, і, відповідно, не можуть бути застосовані судом.
Крім того, суд вважав не виконаними обов`язки держави у особі її державних органів та установ, визначені пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, відповідно до якого доручено Мінфіну разом із Міносвіти, Мінекономрозвитку, Мін`юстом і Нацбанком розробити та затвердити Порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування. На цей час зазначений Порядок не затверджений, а тому суд вважав, що для визначення конкретної суми, яку позивач просить стягнути з відповідача, не існує нормативного підґрунтя.
Крім того, безпідставним є посилання позивача на невиконання відповідачем умов договору, які передбачали лише відповідальність за відмову їхати за призначенням. Судом не встановлено та матеріали справи не містять письмово підтвердження того, що відповідач відмовилася їхати за призначенням.
Суд також вважав, що положення Цивільного кодексу України щодо відповідальності відповідача у формі відшкодування вартості навчання за невиконання договірних зобов`язань не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, а застосування відповідальності до осіб, які закінчили навчання за умови скасування такої відповідальності для осіб, які навчаються за державним замовленням під час дії нового закону, порушує принцип справедливості.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 01 червня 2017 року апеляційну скаргу ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» відхилено.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 лютого 2017 року залишено без змін.
Відхиляючи апеляційну скаргу ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України», апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції та вважав, що рішення міськрайонного суду ухвалено на підставі повного та всебічного дослідження обставин, що мають значення для справи, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
19 червня 2017 року ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» засобами поштового зв`язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, підписану представником Молень І. Й. , у якій просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 01 червня 2017 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
У вересні 2017 року матеріали цивільної справи надійшли до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У травні 2018 року касаційну скаргу разом із матеріалами цивільної справи передано до Верховного Суду.
Розпорядженням від 12 червня 2019 року № 680/0/226-19 за касаційним провадженням № 61-29436св18 призначено повторний автоматизований розподіл даної судової справи.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 червня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2019 року цивільну справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2019 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року прийнято та призначено до розгляду справу Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що при ухваленні оскаржуваних рішень судами не було враховано і застосовано норми частини третьої статті 5 ЦК України у частині заборони зворотної дії закону у часі.
Суди дійшли помилкового висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року № 246/2686 (зокрема, пункту 21), як такого, що суперечить статтям 43, 53 Конституції України та статті 64 Закону України «Про вищу освіту», оскільки відповідно до угоди від 01 вересня 2010 року № 109, укладеної між сторонами, відповідач зобов`язується прибути після закінчення університету на місце працевлаштування відповідно до направлення і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку
Застосовуючи норми матеріального права, суди не звернули уваги на те, що договір, укладений між навчальним закладом та відповідачем, не було визнано недійсним або розірвано, а тому, виходячи з загальних принципів виконання зобов`язань у договірних правовідносинах, відповідач повинна нести відповідальність за порушення зобов`язання.
Висновок судів про недоведеність факту порушення зобов`язань із боку відповідача суперечить листу від 15 серпня 2016 року № 01.2/2911 Департаменту охорони здоров`я Чернівецької ОДА на ім`я ректора ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського» про те, що ОСОБА_1 не прибула і не зарахована в інтернатуру згідно з державним направленням у Чернівецьку область.
Доводи інших учасників справи:
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
20 липня 2010 року ОСОБА_1 звернулася до ректора ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського» із заявою про допуск її до участі у конкурсному відборі на денну форму навчання медичного факультету цього університету за державним замовленням. У заяві ОСОБА_1 зобов`язалася в разі вступу до університету поїхати на роботу за державним направленням, а у разі відмови від роботи за визначеним місцем працевлаштування або неприбуття на місце роботи за направленням повернути затрачені державою кошти на навчання.
01 вересня 2010 року між ОСОБА_1 та ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» в особі ректора Ковальчука Л. Я., який діяв на підставі Статуту навчального закладу, укладено угоду №109 про підготовку фахівців з вищою освітою, відповідно до якої вищий заклад освіти зобов`язується оформити студентові направлення на працевлаштування. Відповідно до умов угоди студент зобов`язується, зокрема, прибути після закінчення університету на місце працевлаштування відповідно до направлення і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі, а у разі відмови їхати за направленням - відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку.
Згідно з протоколом від 30 жовтня 2015 року засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет ім. І.Я. Горбачевського» у червні 2016 року, молодого спеціаліста ОСОБА_1 направлено на роботу на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря у Вашківецький центр первинної медико-санітарної допомоги Чернівецької області Департаменту охорони здоров`я Чернівецької ОДА.
ОСОБА_1 погодилася із розподілом, про що свідчить її розписка в картці працевлаштування випускника від 30 жовтня 2015 року.
03 березня 2016 року Міністерством охорони здоров`я ОСОБА_1 . України видано направлення № 02010830/100 на зайняття зазначеної посади з 01 серпня 2016 року.
Відповідно до наказу ректора ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського» від 23 червня 2016 року № 144 на підставі результатів державних екзаменів і згідно з рішенням Державної екзаменаційної комісії, ОСОБА_1 присвоєно кваліфікацію лікаря та видано диплом.
Листом від 15 серпня 2016 року за №01.2/2911 Департамент охорони здоров`я Чернівецької обласної державної адміністрації повідомив ректора ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського» про те, що ОСОБА_1 не прибула і не зарахована в інтернатуру згідно з державним направленням у Чернівецьку область.
Відповідно до розрахунку фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2016 року (без виплати стипендії), складеного та підписаного головним бухгалтером і заступником ректора ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського» з економічних питань, такі затрати становлять 83 648,45 грн.
Згідно з довідкою про доходи ОСОБА_1 за період із вересня 2010 року до грудня 2014 року включно, виданої ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського» 22 серпня 2016 року, відповідачу виплачено стипендію на загальну суму 39 323,24 грн.
Мотиви передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
У частині другій статті 403 ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виходила із того, що у справі, яка переглядається, предметом спору є кошти, витрачені позивачем на навчання у розмірі 83 648,45 грн та виплачена стипендія за час навчання в розмірі 39 323,24 грн.
Пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним пункту 14 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, та пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, позивач просив стягнути зазначену вище суму з відповідача у зв`язку з невиконанням умов угоди від 01 вересня 2010 року № 109, а також передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 23 січня 2018 року (цивільна справа № 607/9099/15-ц), від 19 вересня 2018 року (цивільна справа № 607/3690/17), від 31 жовтня 2018 року (цивільна справа № 607/3681/17-ц), від 15 травня 2019 року (цивільна справа № 598/760/17); у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 30 січня 2019 року (цивільна справа № 607/3682/17); у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 26 червня 2019 року (цивільна справа № 607/7122/17-ц), у яких зроблено правовий висновок, що до структури всіх витрат, передбачених пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, також входить і отримана студентом стипендія.
Разом із тим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 545/499/17 (касаційне провадження № 61-1268св18) колегія суддів дійшла протилежного правового висновку щодо відшкодування виплаченої стипендії особою, яка порушила умови договору та не відпрацювала трьох років за призначенням, оскільки таке відшкодування не було узгоджено сторонами у договорі та не відноситься до всіх витрат, які визначені у пункті 14 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992.
Тобто, у вказаній справі Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що стипендія не є коштами, які вищий навчальний заклад витратив на навчання відповідача, а тому вони не підлягають відшкодуванню, за умови, якщо таке право конкретно не передбачено умовами договору, укладеним між сторонами.
Ухвала суду касаційної інстанції про передачу справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду мотивованаіснуванням різного підходу до розуміння та тлумачення положень пункту 14 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, та пункту 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367 між судовими колегіями різних судових палат Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
З огляду на зазначене, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що вирішення цих правових питань викликає необхідність формування єдиної правозастосовної практики, що підлягає вирішенню Об`єднаною судовою палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що наявні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з наявністю виключної правової проблеми, вирішення якої згідно з нормами ЦПК України є виключено її повноваженням, а не касаційного суду.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Справа була передана на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Проте, при її розгляді, отримавши наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді, вивчивши судову практику, у тому числі вищих спеціалізованих судів та місцевих судів, яка є суперечливою, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшли висновку про те, що справа містить виключну правову проблему, яка стосується як забезпечення єдності судової практики, так і розвитку права, а згідно зі статтею 403 ЦПК України зазначене є виключним повноваженням Великої Палати Верховного Суду, а не касаційного суду у складі Верховного Суду.
Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Виключна правова проблема у справах про стягнення коштів за навчання пов`язана з вирішенням питання, чи входить стипендія до витрат на навчання, які особа зобов`язана компенсувати у випадку не виконання обов`язку щодо відпрацювання протягом трьох років.
Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.
Згідно з частиною другою статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Обов`язок випускника відшкодувати до державного бюджету повну вартість навчання за умов, що були погоджені між сторонами, передбачено: частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» (чинною з 23 березня 1996 року до 06 вересня 2014 року, у тому числі на час укладення угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01 вересня 2010 року № 109), пунктом 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів», пунктом 14 постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992 «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» (чинний на час укладення угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01 вересня 2010 року № 109) та пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367.
Пунктом 14 Постанови КМУ «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» від 22 серпня 1996 року № 992 передбачено, що за наявності вказаних в постанові умов випускник зобов`язаний відшкодувати вартість навчання та компенсувати витрати замовника.
Пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати.
Отже, з аналізу частини другої статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено обов`язок випускників відпрацювати за направленням; відсутність негативних наслідків за його невиконання, встановлених законом та можливість встановлення порядку відпрацювання в підзаконному акті, але не відповідальності за його порушення.
Разом із тим, саме підзаконним актом (постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» від 22 серпня 1996 року № 992) передбачено такий негативний для випускника наслідок як відшкодування ним вартості навчання.
Вартість навчання - це вартість тих послуг, які надаються студенту в навчальному процесі. У законодавстві, чинному на момент виникнення спірних правовідносин, термін відсутній термін «витрати замовника».
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2004 року № 882 «Про питання стипендіального забезпечення» передбачено, що стипендія виплачується за рахунок коштів загального фонду державного бюджету або коштів відповідних бюджетів.
Розмір стипендій визначається відповідно до установленого Кабінетом Міністрів України розміру мінімальної ординарної (звичайної) академічної стипендії з урахуванням типу навчального закладу, умов та напряму навчання, успішності стипендіата.
Стипендія (лат. stipendium - оклад) - постійна чи тимчасова грошова виплата, що надається регулярно (зазвичай щомісяця) учням і студентам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів.
Підстави призначення стипендії у вищих навчальних закладах встановлені у Порядку призначення і виплати стипендій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2004 року № 882, який поширюється на осіб, які навчаються у навчальних закладах і наукових установах за рахунок коштів загального фонду державного бюджету.
Крім того, передбачено ще виплата та правила призначення академічних стипендій, які у відповідному навчальному закладі розробляються відповідно до цього Порядку, затверджуються його вченою (педагогічною) радою за погодженням із органом студентського самоврядування та первинною профспілковою організацією осіб, які навчаються, а також оприлюднюються не пізніше, ніж за тиждень до початку навчального семестру.
Відповідно до пункту 13 Правил вищі навчальні заклади у межах коштів, передбачених для виплат стипендій, призначають академічні стипендії студентам, курсантам невійськових вищих навчальних закладів згідно з рейтингом успішності, що складається на підставі об`єктивних та прозорих характеристик, прямих вимірів навчальних досягнень здобувачів вищої освіти з кожного навчального предмета (дисципліни) і до якого включаються всі студенти, курсанти невійськових вищих навчальних закладів, які навчаються на певному факультеті (відділенні) за денною формою навчання за відповідним курсом та спеціальністю (напрямом підготовки).
Стипендія є матеріальною підтримкою (утримання) студента у вигляді грошових виплат. Якщо вартість навчання є витратами закладу освіти, то стипендія сплачується студенту.
Таким чином, до структури всіх витрат, передбачених пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, отримана студентом стипендія не входить.
Тобто, стипендію не можна вважати ані витратами, ані вартістю навчання. Тому її стягнення з випускника, який не працював за направленням після закінчення вузу, не можливе. Тим більш неможливе стягнення персональної стипендії під час навчання, яка виплачується за особливі досягнення студента і являє собою премію за результати навчання.
Вказане може давати підстави для висновку, що отримана випускником вищого навчального закладу під час навчання академічна стипендія не входить до складу витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові у разі неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням.
Проте, Пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрат.
Підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є неоднозначність (суперечливість) судової практики судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій з вирішення наведених вище правових питань у тотожних справах, що призводить до надмірного правозастосовчого розсуду, а також потреба розвитку права.
Так, Вищий адміністративний суд України у справі К/800/37965/13 постановою від 20 липня 2017 року скасував попередні судові рішення про задоволення позову про стягнення витрат за навчання в Одеській національній юридичній академії України та ухвалив нове рішення про відмову в позову. Аналогічне судове рішення прийнято Вищим адміністративним судом України у справі № К/800/62070/13 (постанова від 17 червня 2014 року) та інші.
Зазначений Суд при аналогічних угодах про підготовку фахівця з вищою освітою виходив із норм статей 43, 53, 95 Конституції України, положень статей 44, 52, 56 Закону України «Про освіту» в редакціях закону від 23 травня 1991 року та від 17 січня 2002 року і зазначив про те, що державою гарантується безоплатна освіта, а відповідного Порядку визначення і відшкодування випускниками вартості навчання державою не розроблено.
Протилежного висновку після визначення Великою Палатою Верховного Суду 30 січня 2019 року (провадження № 11-1004апп18) питання юрисдикції дійшов Київський кружний адміністративний суд у справі № 810/2610/16 у рішенні від 30 жовтня 2019 року, яким на користь Військової академії (м. Одеса) при наявності подібної угоди (контракту) стягнуто всі витрати за навчання (за утримання у вищому навчальному закладі).
Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
Крім того, незважаючи на врахування кількісного та якісного показників, які можуть вказувати на таку проблему, до уваги береться й те, що це нова правова проблема, яка раніше Великою Палатою Верховного Суду у контексті статті 53Конституції України, статті 52 Закону України «Про освіту» не вирішувалася, а у майбутньому, з урахуванням законодавчих ініціатив щодо закону про освіту, буде мати важливе значення для судової практики, а тому необхідна для розвитку права.
При цьому однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське прийняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ,
від 21 жовтня 2013 року).
З урахуванням наведеного є підстава для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно з частиною п`ятою статті 403 ЦПК України.
УХВАЛИВ
Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільну справу № 607/11542/16-ц за позовом Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» до ОСОБА_1 про стягнення коштів за навчання, за касаційною скаргою представника Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» - Молень Ірини Йосифівни на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 01 червня 2017 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. М. Сімоненко
Судді: В. С. Висоцька
Б. І. Гулько
Д. Д. Луспеник
Є. В. Синельников
В. І. Крат
М. Є. Червинська
