Єдиний державний реєстр судових рішень
ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 листопада 2020 рокуЛьвівСправа № 1340/5098/18 пров. № А/857/9939/20Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді: Кухтея Р.В.
суддів: Шевчук С.М., Шинкар Т.І.
з участю секретаря судового засідання: Смолинця А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року (ухвалене головуючим-суддею Коморним О.І., час ухвалення судового рішення 16 год 47 хв у м. Львові, дата складення повного тексту судового рішення 20 грудня 2019 року) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової прокуратури Західного регіону України про визнання протиправними дій та рішення,
в с т а н о в и в :
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся в суд із зазначеним позовом, в якому просив визнати протиправним рішення та дії військової прокуратури Західного регіону України щодо скерування у квітні 2018 року в Національне агентство з питань запобігання корупції (далі НАЗК) повідомлення про неподання до 01.04.2018 ним, як особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, декларації про доходи за 2017 рік.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 11.12.2019 у задоволенні адміністративного позову було відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою задовольнити його адміністративний позов.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує на помилковість висновків суду першої інстанції про відсутність порушень його прав. Вважає, що порушення прав полягає у примушуванні військовою прокуратурою через НАЗК до виконання не передбачених Законами чи іншими нормативно-правовими актами обов`язків щодо декларування доходів та видатків, у поширенні недостовірної інформації стосовно порушення законодавства про запобігання корупції, у порушенні прав на недоторканість особистого життя, честі, гідності та ділової репутації, в також у створенні реальних загроз до притягнення його до відповідальності. Додатково зазначає, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Відтак, вважає помилковим висновок суду першої інстанції про відсутність порушеного права з огляду на визнання НАЗК у 2019 році про відсутність підстав для подання ним декларації про доходи.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. У спростування доводів апеляційної скарги зазначає, що позивач у позовній заяві не навів обґрунтування порушення його прав та інтересів.
Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_1 , який підтримав апеляційну сагу, представника відповідача Рапіту О.В., яка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.
З матеріалів справи видно, що наказом Генерального прокурора України №359-вк від 31.08.2016 ОСОБА_1 було звільнено з посади першого заступника військового прокурора Західного регіону України на підставі п.3 ст.1 Закону України «Про очищення влади» та зараховано в розпорядження Генерального прокурора України.
Начальник відділу роботи з кадрами військової прокуратури Західного регіону України надіслав повідомлення №10/5-1906вих-18 від 02.04.2018 до НАЗК про факт неподання чи несвоєчасного подання декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в якому зазначено, що ОСОБА_1 , який працює у військовій прокуратурі Західного регіону України не подав щорічної декларації за 2017 рік відповідно до ст.49 Закону України «Про запобігання корупції» №1700-VII від 14.10.2014 (далі Закон №1700-VII). У вказаному повідомленні зазначено посаду позивача : «в розпорядженні прокурора Західного регіону України».
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції, взявши до уваги відповідь НАЗК щодо відсутності обов`язку подання позивачем щорічної декларації відповідно до Закону №1700-VII та відсутності відповідальності за неподання такої, виходив з того, що сфера застосування норм оспорюваних дій відповідача у надісланні повідомлень про факт неподання декларації, не визначає ні прав, ні обов`язків позивача, відтак вважав відсутнім факт порушення відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, у площині публічно-правових відносин інтересів позивача у зв`язку із вчиненням таких дій.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.
Відповідно до ст.45 Закону №1700-VII, особи, зазначені у п.1, п.п. «а» і «в» п.2 ч.1 ст.3 цього Закону, зобов`язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі - декларація), за минулий рік за формою, що визначається Національним агентством.
Частиною першою статті 1 Закону №1700-VII визначено суб`єктів декларування, як осіб, зазначених у пункті 1, підпунктах «а» і «в» пункту 2, пункті 4 частини першої статті 3 Закону, інших осіб, які зобов`язані подавати декларацію відповідно до цього Закону.
Згідно п.п. «г» п.1 ч.1 ст.3 цього Закону, до суб`єктів декларування належать військові посадові особи Збройних Сил України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби, курсантів вищих військових навчальних закладів, курсантів вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, курсантів факультетів, кафедр та військової підготовки.
Відповідно до ч.12 ст.6 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», військові посадові особи - військовослужбовці, які обіймають штатні посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов`язків, або які спеціально уповноважені на виконання таких обов`язків згідно із законодавством.
Особи, зазначені у п.1, п.п. «а» і «в» п.2 ч.1 ст.3 Закону №1700-VII, які припиняють діяльність, пов`язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, подають декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за період, не охоплений раніше поданими деклараціями.
Особи, які припинили діяльність, пов`язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, або іншу діяльність, зазначену у п.п. «а» і «в» п.2 ч.1 ст.3 Закону №1700-VII, зобов`язані наступного року після припинення діяльності подавати в установленому частиною першою цієї статті порядку декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік.
Особа, яка претендує на зайняття посади, зазначеної у пункті 1, підпункті «а» пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, та особа, зазначена у пункті 4 частини першої статті 3 цього Закону, до призначення або обрання на відповідну посаду, подає в установленому цим Законом порядку декларацію особи, уповноваженої на виконання функції держави або місцевого самоврядування, за минулий рік.
Особи, зазначені у п.п. «в» п.2 ч.1 ст.3 Закону №1700-VII, подають в установленому цим Законом порядку декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік у разі входження до складу конкурсної або дисциплінарної комісії, утвореної відповідно до Законів України «Про державну службу», «Про службу в органах місцевого самоврядування», цього та інших законів України,
Частиною другою статті 49 Закону №1700-VII встановлено обов`язок, зокрема, державних органів, перевіряти факт подання суб`єктами декларування, які в них працюють (працювали або входять чи входили до складу утвореної в органі конкурсної комісії, до складу Громадської ради доброчесності) відповідно до цього Закону декларацій та повідомляти Національне агентство про випадки неподання чи несвоєчасного подання таких декларацій у визначеному ним порядку.
Порядок перевірки факту подання суб`єктами декларування декларацій відповідно до Закону №1700-VII та повідомлення НАЗК про випадки неподання чи несвоєчасного подання таких декларацій, затверджено рішенням Національного агентства №19 від 06.09.2016 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15.11.2016 за № 1479/29609 (далі Порядок).
Відповідно до п.3 Порядку, перевірка факту подання декларацій та повідомлення Національного агентства про випадки неподання чи несвоєчасного подання декларацій покладаються на уповноважений підрозділ (особу) з питань запобігання та виявлення корупції відповідного органу, або інший структурний підрозділ такого органу (далі - відповідальний підрозділ (особа)), визначений керівником органу.
Згідно пунктів 5, 6 Порядку, відповідальний підрозділ (особа) органу, в якому працюють (працювали) суб`єкти декларування, перевіряє факт подання декларацій шляхом пошуку та перегляду інформації в публічній частині Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, на офіційному веб-сайті Національного агентства.
У випадку встановлення факту неподання чи несвоєчасного подання декларацій суб`єктами декларування відповідно до вимог Закону, відповідальний підрозділ (особа) органу, в якому працюють (працювали) суб`єкти декларування, повідомляє про це Національне агентство упродовж трьох робочих днів з дня виявлення такого факту. Повідомлення Національного агентства про факт неподання чи несвоєчасного подання декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (додаток 1), надсилається засобами поштового зв`язку (рекомендованим листом з повідомленням про вручення).
У випадку встановлення факту неподання декларації суб`єктом декларування відповідно до вимог Закону Національне агентство письмово повідомляє такого суб`єкта про факт неподання декларації, і суб`єкт декларування повинен протягом десяти днів з дня отримання такого повідомлення подати декларацію (п.7 Порядку).
Повідомлення суб`єкту декларування надсилається засобами поштового зв`язку (рекомендованим листом із повідомленням про вручення) за адресами, що зазначені в поданих таким суб`єктом деклараціях, повідомленнях відповідних органів, спеціально уповноважених суб`єктів у сфері протидії корупції (у разі їх надходження) відповідно до законодавства, або вручається суб`єкту декларування особисто під підпис.
Відповідно до положень Порядку, Національне агентство листом №44-01/65787/19 від 02.09.2019 ОСОБА_1 було направлено повідомлення про факт неподання декларації.
Отже, вказаним Порядком та Законом №1700-VII не передбачено скасування повідомлення Національного агентства про факти неподання/несвоєчасного подання декларації.
Крім того, суд першої інстанції вірно вказав, що ОСОБА_1 не є суб`єктом декларування відповідно до Закону з 2016 року та на нього не поширюються вимоги статті 45 Закону №1700-VII, оскільки він був звільнений на підставі п.3 ст.1 Закону України «Про очищення влади» і зарахований в розпорядження Генерального прокурора України та відповідно не обіймав посад в органах прокуратури та не був військовою посадовою особою.
Вказана обставина, яка встановлена судом першої інстанції, не оскаржувалася сторонами та не включена до обставин, якими позивач обґрунтовує апеляційну скаргу.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Згідно дефініції, наведеної у п.8 ч.1 ст.4 КАС України, позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суд.
Частиною першою статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Відтак, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом.
Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» має один і той же зміст.
При тлумаченні вище згаданих норм права, Верховний Суд України у постанові від 15.12.2015 по справі №800/206/15 вказав, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
З огляду на вищевикладене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Таким чином, обов`язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушених саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 по справі №802/2678/15-а.
Отже, право позивача на звернення до адміністративного суду з позовом виникає лише у разі, якщо він вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено його права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що звертаючись в суд із зазначеним позовом, позивач зобов`язаний був зазначити не лише в чому полягала протиправність, на його думку, рішення та дій відповідача, а й чим такі дії порушують його права та інтереси у сфері публічно-правових відносин та який спосіб захисту він просить застосувати (зобов`язати відповідача вчинити дії чи утриматися від вчинення дій, тощо).
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Згідно ч.1 ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв`язку з чим відсутні підстави для її задоволення.
Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року по справі №1340/5098/18 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках, передбачених ч.4 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. В. Кухтейсудді С. М. Шевчук Т. І. ШинкарПовне судове рішення оформлене суддею-доповідачем 01.12.2020 згідно з ч.3 ст.321 КАС.
