ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХЕРCОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
вул.Театральна,18, м. Херсон, 73000,
тел./0552/26-47-84, 49-31-78, факс 49-31-78, веб сторінка: ks.arbitr.gov.ua/sud5024/
_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
12 липня 2021 року, м. Херсон, справа № 923/1425/20
Господарський суд Херсонської області у складі судді Закуріна М. К., розглянувши справу
за позовом першого заступника керівника Херсонської обласної прокуратури в інтересах держави в особі
позивача Міністерства енергетики України
до Акціонерного товариства "Херсонська теплоелектроцентраль"
про припинення права приватної власності та скасування рішень державного реєстратора,
за участі:
- третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Фонду державного майна України,
- секретаря судового засідання Бєлової О.С.,
- представників: прокуратури Філіпенка О.І., відповідача Колганової Ю.М., третьої особи Кулініча О.І.
у с т а н о в и в:
Дії та аргументи Прокурора
30.12.2020 перший заступник керівника Херсонської обласної прокуратури звернувся до суду в інтересах держави в особі Міністерства енергетики України з вимогами, спрямованими до Акціонерного товариства "Херсонська теплоелектроцентраль", про:
1) припинення за Акціонерним товариством «Херсонська теплоелектроцентраль» у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права приватної власності на цілісний майновий комплекс, а саме:
- будівлі та споруди (реєстраційний номер 1809822065101) за адресою: м. Херсон, Бериславське шосе, 1,
- будівлю насосної станції № 3 (реєстраційний номер 1798637765101) за адресою: м. Херсон, вул. 295-ї Херсонської стрілецької дивізії, б/н,
- будівлю насосної станції № 2 (реєстраційний номер 1797417365101) за адресою: м. Херсон, пр. Текстильників, 2,
- будівлю центрального теплопункту № 6 (реєстраційний номер 1796270365101) за адресою: м. Херсон, вул. Кримська, 120-а,
- будівлю центрального теплопункту (реєстраційний номер 794851465101) за адресою: м. Херсон, вул. Перекопська, 203,
- будівлю центрального теплопункту № 2 (реєстраційний номер 1794821465101) за адресою: м. Херсон, вул. І. Кулика, 124-а,
- будівлю центрального теплопункту № 8 (реєстраційний номер 1794779265101) за адресою: м. Херсон, вул. Перекопська, 168,
- будівлю центрального теплопункту № 7 (реєстраційний номер 1791872665101) за адресою: м. Херсон, вул. Кольцова, 51,
- будівлю дренажної насосної ТК201 (реєстраційний номер 1787798965101) за адресою: м. Херсон, Бериславське шосе, 76;
2) скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав за номерами:
- 46446278 від 12.04.2019,
- 46218005 від 29.03.2019,
- 46192750 від 28.03.2019,
- 46166977 від 27.03.2019,
- 46140023 від 26.03.2019,
- 46139504 від 26.03.2019,
- 46138779 від 26.03.2019,
- 46078192 від 21.03.2019,
- 45994598 від 18.03.2019.
За твердженнями прокурора, позовна заява вжита як захід прокурорського реагування та направлена на захист економічних інтересів держави в особі Міністерства енергетики України, оскільки за відсутності волевиявлення держави щодо зміни державної форми власності на приватну внаслідок видання Міністерством наказу № 213 від 21.04.2004 спірне майно було передане до статутного фонду Відкритого акціонерного товариства «Херсонська теплоелектроцентраль», правонаступником якого є Відповідач. З цієї підстави звернення прокурора з позовом спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання повернення у власність держави цілісного майнового комплексу, з урахуванням принципу справедливої рівноваги між суспільними інтересами та необхідністю дотримання прав власників.
Обґрунтовуючи позовні вимоги Прокурор вказав, що:
- Міністерство енергетики України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері електроенергетики та теплопостачання, здійснює функції з управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління,
- 29.05.2002 Міністерство прийняло наказ № 320 про перетворення Державного підприємства «Херсонська ТЕЦ» у відкрите акціонерне товариство, а наказом № 213 від 21.04.2004 затвердило перелік нерухомого майна, що увійшло до статутного фонду ВАТ «Херсонська ТЕЦ», у тому числі спірне майно,
- актом приймання-передачі від 06.05.2004 Міністерство передало майно ВАТ «Херсонська ТЕЦ»,
- Відповідач є правонаступником ВАТ «Херсонська ТЕЦ»,
- передача спірного майна до статутного фонду Відповідача здійснена з порушенням положень діючого законодавства, оскільки поза межами процедури приватизації воно перейшло у приватну власність,
- положеннями статті 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» встановлена заборона приватизації об`єктів інженерної інфраструктури, у тому числі мереж, споруд та устаткування, які пов`язані із постачанням споживачам тепла,
- норми частини 3 статті 86 Господарського кодексу України забороняють використовувати для формування статутного капіталу товариства майно державних підприємств, яке не підлягає приватизації,
- у 2019 році до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесені записи про право приватної власності на майно за Відповідачем.
Під час судового розгляду справи Прокурор підтвердив власну позицію та просив позовні вимоги задовольнити.
Дії та аргументи Позивача
Міністерство енергетики України не надало пояснень стосовно заявленого в його інтересах позову, але у заяві від 20.01.2021 (про його заміну на Фонд державного майна України) вказало, що розпорядженням Кабінету Міністрів України № 96-р від 18.02.2013 прийняте рішення про приватизацію об`єктів паливно-енергетичного комплексу, у тому числі ПАТ «Херсонська теплоелектроцентраль». На даний час Відповідач відноситься до сфери управління Фонду державного майна України, а тому належним позивачем у справі повинен бути Фонд.
Дії та аргументи Відповідача
Відповідач позовні вимоги не визнав та зазначив, що:
- наказ Міністерства палива та енергетики України № 320 від 29.05.2002 є чинним, ніким не оскаржувався, на його підставі виникли правовідносин з формування статутного фонду товариства, а тому право на майно виникло саме за наслідками його виконання,
- Прокурором не обґрунтовані порушення прав Позивача за наслідками оспорюваних рішень, оскільки з моменту набуття права власності на майно Товариством не вчинялися дії з його реалізації,
- посилання Прокурора на законодавство, яке набрало чинності після набуття права на майно, є неправомірним, а Декрет Кабінету Міністрів України № 8-92 від 15.12.1992 не містить жодних обмежень щодо приватизації,
- Товариство набуло право власності на майно Державного підприємства, а безпосередньо акт приймання-передачі майна лише формалізував факт переходу права власності,
- Прокурор не обґрунтував належним чином правомірність звернення з позовом в інтересах Позивача, оскільки сам факт незвернення з позовом до суду не вказує на зволікання у питанні захисту інтересів держави,
- строк позовної давності Прокурором пропущений,
- Прокурор хоча і заявив вимоги про скасування рішень державного реєстратора, але не залучив його до участі у справі у якості відповідача.
Під час судового розгляду справи представник Відповідача просив у задоволенні позовних вимог відмовити.
Дії та аргументи Третьої особи
Фонд державного майна України надав пояснення, за змістом яких:
- на даний час акціонерами Відповідача є фізичні, юридичні особи та держава, якій належить 99,83 % акцій, а тому заявлення позову в інтересах Міністерства є неправомірним,
- розпорядженням Кабінету Міністрів України № 36-р від 16.01.2019 Відповідач включений до переліку об`єктів великої приватизації і на даний час проводяться дії з його приватизації,
- Відповідач отримав спірне майно у власність відповідно до актів, які є чинними,
- Прокурор не обґрунтував необхідність захисту інтересів держави, оскільки не вказав у чому вони полягають, виходячи з того, що саме державою прийняте рішення про приватизацію Відповідача.
Під час судового розгляду справи представник Третьої особи просив у задоволенні позовних вимог відмовити.
Предмет спірних правовідносин
Зі змісту викладених позицій учасників справи слідує, що при вирішенні спору суд повинен відповісти на питання правомірності чи неправомірності переходу права власності на спірне майно від держави до Відповідача за наслідками проведеної корпоратизації державного підприємства.
У зв`язку з цим суд окреслює основні питання, які потребують відповіді у рішенні:
- чи наявні підстави для прокурорського представництва інтересів держави в суді?
- чи належало спірне майно Державному підприємству Херсонська теплоелектроцентраль в момент початку процедури його корпоратизації?
- чи набув Відповідач право власності на державне майно за наслідками корпоратизації?
- чи є обраний Прокурором спосіб захисту належним та ефективним?
- чи дотриманий Прокурором строк позовної давності при зверненні до суду з позовом?
Процесуальні дії та рішення суду
Ухвалою від 31.12.2020 суд відкрив провадження у справі за правилами загального провадження.
Розгляд справи по суті проведений у судових засіданнях, які відбулися 08.06.2021, 22.06.2021 та 12.07.2021.
Перед початком розгляду справи по суті у відповідності до положень статті 207 Господарського процесуального кодексу України суд розглянув клопотання Третьої особи про залишення позову без розгляду та у його задоволенні відмовив з підстав необґрунтованості.
Установлені обставини спору
Відповідно до Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 08.10.2020 (т. 1, а.с. 203) у Реєстру наявні відомості:
- стосовно реєстрації у якості юридичної особи Акціонерного товариства "Херсонська теплоелектроцентраль",
- державна реєстрація здійснена 20.06.2002,
- акціонерами Товариства є 65 фізичних осіб та 1 юридична особа,
- розмір внеску до статутного фонду складає 29 741 562 грн.
На час розгляду справи Відповідач діє на підставі Статуту у редакції 2019 року (т. 1, а.с. 171 202). За змістом його положень:
- Акціонерне товариство «Херсонська теплоелектроцентраль» є юридичною особою із новим найменуванням за наслідками проведення державної реєстрації змін до Статуту Приватного акціонерного товариства «Херсонська теплоелектроцентраль» (пункт 1.1.),
- Приватне акціонерне товариство «Херсонська теплоелектроцентраль» було новим найменуванням Публічного акціонерного товариства «Херсонська теплоелектроцентраль», яке у свою чергу, було новим найменуванням Відкритого акціонерного товариства «Херсонська теплоелектроцентраль», створеного шляхом перетворення Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль» (пункт 1.2.),
- Акціонерне товариство «Херсонська теплоелектроцентраль» є правонаступником усіх прав та обов`язків Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль» (пункт 1.3.),
- статутний капітал Товариства становить 29 741 562 грн (пункт 6.1.),
- статутний капітал поділений на 118 966 248 простих іменних акцій номінальною вартістю 0,25 грн кожна пункт 6.2.),
- Товариство є власником майна, яким здійснена оплата його акцій (підпункт 1 пункту 6.3.),
- джерелом формування майна Товариства є майно, яким здійснена оплата акцій Товариства при розміщенні акцій під час його заснування (підпункт 1 пункту 6.5.).
Поряд з цим, згідно з «Виписки про стан рахунку в цінних паперах на 04.03.2020» від 04.03.2020, складеної Публічним акціонерним товариством Акціонерний банк «Укргазбанк» (т. 2, а.с. 34) Фонду державного майна України належить 99,8328 % статутного капіталу АТ «Херсонська ТЕЦ».
Під час судового розгляду справи Відповідач підтвердив правонаступництво усіх прав та обов`язків Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль».
17.08.2001 Міністерство економіки України наказом № 184 від 17.08.2001 «Про затвердження переліку підприємств Міністерства палива та енергетики України, що підлягають корпоратизації, та графіка її проведення» затвердило відповідний перелік, до якого внесено Державне підприємство «Херсонська ТЕЦ» (ідентифікаційний код 00131771).
Згідно з «Актом оцінки вартості майна Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль» під час корпоратизації», затвердженим 12.05.2002 Міністерством палива та енергетики України (т. 1, а.с. 206), встановлена вартість державного майна, яке підлягає приватизації (розмір статутного фонду відкритого акціонерного товариства, що створюється під час корпоратизації), Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль» у сумі 29 741 562 грн.
29.05.2002 Міністерством палива та енергетики України прийнятий наказ № 320 «Про створення відкритого акціонерного товариства «Херсонська ТЕЦ» (т. 1, а.с. 14-15), за змістом якого Державне підприємство «Херсонська ТЕЦ» перетворене у відкрите акціонерне товариство «Херсонська ТЕЦ» (пункт 1) та воно визнане відповідним правонаступником державного підприємства (пункт 5).
Як слідує із Статуту Відкритого акціонерного товариства «Херсонська теплоелектроцентраль (т. 2, а.с. 47-56), зареєстрованого 20.06.2002:
- Відкрите акціонерне товариство «Херсонська теплоелектроцентраль» утворене відповідно до наказу Міністерства палива та енергетики України № 320 від 29.05.2002 шляхом перетворення Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль» у відкрите акціонерне товариство (пункт 1.1.),
- товариство є власником майна, переданого йому засновником у власність (пункт 3.5.),
- товариство має право продавати, передавати безкоштовно, обмінювати, передавати в оренду засоби виробництва та інші матеріальні цінності, використовувати та відчужувати їх іншим способом (пункт 3.6.),
- засновником товариства є держава в особі Міністерства палива та енергетики України (пункт 4.2.),
- акціонером товариства є держава в особі органу приватизації (пункт 4.2.),
- вищим органом товариства є держава в особі органу приватизації як єдиного акціонера товариства; орган приватизації здійснює управління товариством шляхом прийняття рішень (розпоряджень) з питань, які віднесені до компетенції вищого органу товариства (пункт 8.2.1.).
21.04.2004 Міністерством палива та енергетики України прийнятий наказ № 213 «Про затвердження переліку нерухомого майна ВАТ «Херсонська теплоелектроцентраль» (т. 1, а.с. 16), яким затверджений відповідний перелік майна, що увійшло до статутного фонду Відкритого акціонерного товариства «Херсонська теплоелектроцентраль» під час корпоратизації станом на 01.11.2001, а також зобов`язано оформити передачу відповідними актами приймання-передавання майна.
У свою чергу, відповідно до «Переліку майна, яке увійшло до статутного фонду Відкритого акціонерного товариства «Херсонська теплоелектроцентраль» під час корпоратизації станом на 01.11.2001» (т. 1, а.с. 17-27) до переліку включене майно на загальну суму 27 387 512 грн.
06.05.2004 Міністерство палива та енергетики України та Відкрите акціонерне товариство «Херсонська теплоелектроцентраль» склали «Акт приймання-передавання нерухомого майна до статутного фонду Відкритого акціонерного товариства «Херсонська теплоелектроцентраль» (т. 1, а.с. 29-39), за змістом якого до статутного фонду товариства передане майно на загальну суму 27 387 512 грн. За твердженнями сторін до статутного фонду передане і спірне майно.
Як слідує з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т.1, а.с. 45-82) № 22791135 від 13.10.2020 стосовно реєстрації відповідних прав за Відповідачем у Реєстрі наявні відомості стосовно реєстрації права власності за Акціонерним товариством «Херсонська теплоелектроцентраль» на:
- будівлі та споруди (реєстраційний номер 1809822065101) за адресою: м. Херсон, Бериславське шосе, 1; реєстрація здійснена 08.04.2019 на підставі акта приймання-передачі від 06.05.2004 та рішення про державну реєстрацію прав № 46446278 від 12.04.2019 приватного нотаріуса Маковецької О.А. (т. 1, а.с. 46-49),
- будівлю насосної станції № 3 (реєстраційний номер 1798637765101) за адресою: м. Херсон, вул. 295-ї Херсонської стрілецької дивізії, б/н; реєстрація здійснена 17.03.2019 на підставі акта приймання-передачі від 06.05.2004 та рішення про державну реєстрацію прав № 46218005 від 29.03.2019 приватного нотаріуса Маковецької О.А. (т. 1, а.с. 49),
- будівлю насосної станції № 2 (реєстраційний номер 1797417365101) за адресою: м. Херсон, пр. Текстильників, 2; реєстрація здійснена 26.03.2019 на підставі акта приймання-передачі від 06.05.2004 та рішення про державну реєстрацію прав № 46192750 від 28.03.2019 приватного нотаріуса Маковецької О.А. (т. 1, а.с. 49-50),
- будівлю центрального теплопункту № 6 (реєстраційний номер 1796270365101) за адресою: м. Херсон, вул. Кримська, 120-а; реєстрація здійснена 25.03.2019 на підставі акта приймання-передачі від 06.05.2004 та рішення про державну реєстрацію прав № 46166977 від 27.03.2019 приватного нотаріуса Маковецької О.А. (т. 1, а.с. 50-51),
- будівлю центрального теплопункту (реєстраційний номер 794851465101) за адресою: м. Херсон, вул. Перекопська, 203; реєстрація здійснена 21.03.2019 на підставі акта приймання-передачі від 06.05.2004 та рішення про державну реєстрацію прав № 46140023 від 26.03.2019 приватного нотаріуса Маковецької О.А. (т. 1, а.с. 51),
- будівлю центрального теплопункту № 2 (реєстраційний номер 1794821465101) за адресою: м. Херсон, вул. І. Кулика, 124-а; реєстрація здійснена 21.03.2019 на підставі акта приймання-передачі від 06.05.2004 та рішення про державну реєстрацію прав № 46139504 від 26.03.2019 приватного нотаріуса Маковецької О.А. (т. 1, а.с. 52),
- будівлю центрального теплопункту № 8 (реєстраційний номер 1794779265101) за адресою: м. Херсон, вул. Перекопська, 168; реєстрація здійснена 21.03.2019 на підставі акта приймання-передачі від 06.05.2004 та рішення про державну реєстрацію прав № 46138779 від 26.03.2019 (т. 1, а.с. 52-53),
- будівлю центрального теплопункту № 7 (реєстраційний номер 1791872665101) за адресою: м. Херсон, вул. Кольцова, 51; реєстрація здійснена 19.03.2019 на підставі акта приймання-передачі від 06.05.2004 та рішення про державну реєстрацію прав № 46078192 від 21.03.2019 приватного нотаріуса Маковецької О.А. (т. 1, а.с. 53-54),
- будівлю дренажної насосної ТК201 (реєстраційний номер 1787798965101) за адресою: м. Херсон, Бериславське шосе, 76; реєстрація здійснена 14.02.2019 на підставі акта приймання-передачі від 06.05.2004 та рішення про державну реєстрацію прав № 45994598 від 18.03.2019 приватного нотаріуса Маковецької О.А. (т. 1, а.с. 54).
Оцінка суду установлених обставин та норм діючого законодавства
Щодо прокурорського представництва інтересів держави
Стаття 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01.04.2008 № 4-рп/2008 неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Отже, законодавством встановлений обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.
Положення пункту 3 частини статті 131-1 Конституції України визначають, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Безпосередньо питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина 1). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (частина 3). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді; прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва; прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта владних повноважень (абзаци перший - третій частини 4).
У свою чергу, частиною 3 статті 53 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а за абзацом другим частини 5 цієї ж статті у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Відповідно до положень частини четвертої статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: у чому полягає порушення інтересів держави; необхідність їх захист; визначені законом підстави для звернення до суду прокурора; зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Поряд з цим, Верховним Судом (у постанові колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.12.2018 у справі № 922/901/17, у постанові колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18) надані правові висновки стосовно застосування вказаних правових положень щодо прокурорського представництва, основними з яких є: обов`язок прокурора обґрунтувати та довести підстави для представництва, у тому числі у чому полягає бездіяльність компетентного органу; недотримання таким органом розумного строку на звернення до суду із позовом; розумність строку повинна визначатися судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту, а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, з огляду на вказані правові положення на висновки Верховного Суду стосовно їх застосування, суд вважає, що:
- Прокурор у даній справі має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу, тобто Позивача;
- бездіяльність Позивача наявна у тому випадку, коли він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк;
- розумність строку повинна визначатися судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту, а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Надаючи оцінку вказаним Прокурором обставинам бездіяльності Позивача, суд зазначає наступне.
Так, листом за вих. № 15/2-293вих-20 від 19.10.2020 (т. 1, а.с. 41-43) Херсонська обласна прокуратура звернулася до Позивача з вимогою про надання інформації стосовно вжиття заходів по скасуванню державної реєстрації прав на державне майно, яке здійснене Відповідачем.
У свою чергу листом за вих. № 26/1.1-19.3-23112 від 05.11.2020 (т. 1, а.с. 44) Позивач повідомив Прокурора про відсутність інформації щодо державної реєстрації права власності на майно Відповідачем.
Згідно з листом за вих. № 15/2-1491-20 від 22.12.2020 (т. 1, а.с. 94-98) Прокурор поінформував Позивача про звернення до суду з позовом в його інтересах до Відповідача про скасування рішень державного реєстратора.
З викладеного слідує, що Позивачем не вживалися належні та необхідні заходи для відновлення порушених прав, а тому Прокурором доведена наявність бездіяльності Позивача у зверненні до суду з позов для захисту інтересів держави в суді. Більш того, суд зазначає, що такі заходи не вживалися Позивачем у розумні строки, оскільки з часу отримання ним першого листа Прокурора жодних дій не вжито.
Таким чином, Прокурор, здійснюючи представництво інтересів держави, з метою захисту її економічних інтересів правомірно звернувся до суду з позовом, а тому посилання Відповідача на необґрунтованість такого звернення є помилковими.
Щодо правового статусу майна в момент початку процедури корпоратизації
Частина 1 статті 58 Конституції України регламентує, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) № 1-рп/1999 від 09.02.1999, положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів Конституційний Суд України неодноразово висловлював і в інших рішеннях. Зокрема, у рішеннях від 13.05.1997 № 1-зп, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.032012 № 6-рп/2012 Суд зазначив, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Поряд з цим, у пункті 5.16 постанови Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 22.12.2020 у справі № 923/705/18 Суд вказав, що назване положення означає, що закони та нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності; закріплення на конституційному рівні принципу незворотності дії в часі нормативно-правових актів є гарантією стабільності суспільних відносин.
Частини 1 та 3 статті 5 ЦК України встановлюють правила дії актів цивільного законодавства у часі. Зокрема, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. У випадку, коли цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Отже, за загальними правилами закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню ті законодавчі та нормативні акти, які були чинними станом на час перетворення Державного підприємства «Херсонська ТЕЦ» у відкрите акціонерне товариство, тобто протягом 2002-2004 років.
Станом на час утворення Відкритого акціонерного товариства «Херсонська теплоелектроцентраль» відносини власності регулювалися положеннями Цивільного кодексу Української РСР та Закону України «Про власність» № 697-ХІІ від 07.02.1991 (який втратив чинність на підставі Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Цивільного кодексу України» № 997- V від 27.04.2007).
Стаття 86 ЦК Української РСР визначала, що власність в Україні виступала у формах: приватної, колективної та державної, а за статтею 128 цього ж Кодексу право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникало з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.
У спорі передача майна до статутного фонду Відкритого акціонерного товариства «Херсонська теплоелектроцентраль» не співпадає з часом початку корпоратизації, але ця обставина не впливає на спірні правовідносини, оскільки обов`язок з передачі виник в момент початку корпоратизації.
За основними положеннями Закону про власність (у редакції станом на дату прийняття Міністерством палива та енергетики України наказу № 320 від 29.05.2002):
- право власності це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном (частина 1 статті 2);
- власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна (частина 4 статті 2),
- суб`єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава (частина 1 статті 3),
- власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном (частина 1 статті 4),
- власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону; він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам (частина 2 статті 4),
- власник має право використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності (частина 1 статті 6),
- власник засобів виробництва та іншого майна має право створити у встановленому законом порядку підприємство, організацію, що є юридичною особою; юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту (положення) (частина 3 статті 6),
- до державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність) (стаття 31),
- суб`єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України (частина 1 статті 32),
- управління державним майном від імені народу (населення адміністративно-територіальної одиниці) здійснює відповідно Верховна Рада України і місцеві Ради народних депутатів України, а також уповноважені ними державні органи (частина 1 статті 33),
- державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України (частина 2 статті 33),
- загальнодержавну (республіканську) власність складає (серед інших) майно державних підприємств (частина 1 статті 34),
- майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України; здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства; до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України (частина 1 статті 37).
Отже, згідно вказаних правових положень Закону про власність:
- серед інших форм власності передбачалася наявність державної та колективної власності,
- держава виступала суб`єктом права державної власності,
- держава в особі відповідних органів мала право самостійного розсуду щодо володіння, користування і розпорядження державним майном,
- держава, виконуючи функції власника, мала право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону,
- держава мала право створити підприємство, яке здійснювало право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею майном відповідно до свого статуту (положення),
- до державної власності належала, у тому числі, загальнодержавна (республіканська) власність, яку складало майно державних підприємств,
- управління державним майном здійснювали Верховна Рада України та уповноважені державні органи,
- державні органи, уповноважені управляти державним майном, мали право вирішувати питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності та реорганізації,
- майно, що було державною власністю і закріплене за державним підприємством, належало йому на праві повного господарського відання,
- здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіло, користувалося та розпоряджалося цим майном.
На підставі викладених правових положень суд висновує, що майно Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль» у відповідності до частини 1 статті 34 Закону про власність було державним майном, тобто власністю держави, та закріплювалося за ним. Знаходження майна у володінні, користуванні і розпорядженні Державного підприємства не змінювало його правовий статус.
Щодо переходу права власності на державне майно у процедурі корпоратизації
Частина 1 статті 8 Конституції України закріплює, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
У пункті 2.1. рішення від 31.03.2015 у справі № 1-4/2015 (щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 469 Митного кодексу України) Конституційний Суд України зазначив, що Україну проголошено правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.
У пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі № 487/8206/18 Суд вказав, що однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
У свою чергу, за пунктом 1 частини 3 статі 2 Господарського процесуального кодексу України верховенство права є однією із засад (принципів) господарського судочинства.
Отже, при вирішенні спору суд враховує необхідність сприйняття вказаного принципу як умову застосування законодавства, яке тривалий час регулювало правовідносини з корпоратизації державних підприємств, та на основі якого відбулася корпоратизація великої кількості підприємств, а тому забезпечення правової визначеності є вкрай необхідною метою (серед іншого) цього рішення.
Порядок управління майном, що знаходилося у загальнодержавній власності станом на час початку корпоратизації Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль» регулювався Декретом Кабінету Міністрів України № 8-92 від 15.12.1992 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» (у подальшому втратив чинність на підставі Закону України «Про управління об`єктами державної власності» № 185-V від 21.09.2006)
За змістом Декрету:
- на міністерства (серед інших органів) були покладені функції щодо управління майном, що є у загальнодержавній власності (пункт 1),
- міністерствам відповідно до покладених на них повноважень надавалися права: приймати рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності; затверджувати статути (положення) підприємств; надавати згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю.
Таким чином, Міністерство палива та енергетики України являлося правомочним органом на управління державним майном, яке перебувало у володінні, користуванні та розпорядженні Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль», у тому числі стосовно прийняття рішення про корпоратизацію підприємства.
З аналізу пункту 7 статті 74 ГК України випливає, що державне акціонерне товариство це в минулому державне унітарне комерційне підприємство, перетворене у випадках та порядку, передбачених законом, у корпоратизоване підприємство.
На час розгляду справи в суді ані закону про державні підприємства, ані про корпоратизацію підприємств не прийнято, а ГК України, ЦК України, Закони України «Про акціонерні товариства» та «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» не містять норм, які вирізняли б державні акціонерні компанії від інших товариств в питаннях порядку створення, власності на майно, передане до їх статутних фондів засновником (засновниками) товариства та таке інше.
Водночас, чинне станом на час корпоратизації Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль» законодавство України вирізняло декілька форм правового регулювання перетворень державних унітарних підприємств у відкриті акціонерні товариства.
До першого виду відносилися відкриті акціонерні товариства, які створені в процесі приватизації, а правовою основою їх створення є Закон України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 № 2164-ХІІ та Державна програма приватизації.
До другого різновиду відносилися відкриті акціонерні товариства створені на базі державного підприємства та які виникали у процесі корпоратизації. Правовою підставою їх створення є Указ Президента України № 210/93 від 15.06.1993 «Про корпоратизацію підприємств»,
Саме до другого різновиду відноситься корпоратизація Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль».
В момент прийняття Міністерством палива та енергетики України наказу № 320 від 29.05.2002 перехід права власності на державне майно також відбувався двома способами, а саме шляхом приватизації та корпоратизації.
Порядок корпоратизації державних підприємств станом на час перетворення Державного підприємства «Херсонська ТЕЦ» у відкрите акціонерне товариство регулювався положеннями Указу Президента України «Про корпоратизацію підприємств» № 210/93 від 15.06.1993 та постановою Кабінету Міністрів України № 508 від 05.07.1993 «Про затвердження Положення про порядок корпоратизації підприємств».
Пунктом 1 Указу про корпоратизацію підприємств визначалося, що корпоратизацією є перетворення державних підприємств, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність з чинним законодавством, у відкриті акціонерні товариства.
Відповідно до пункту 2 цього ж Указу засновниками відкритих акціонерних товариств, що створюються на базі загальнодержавної власності, з боку держави є органи, уповноважені управляти цим майном: центральні органи державної виконавчої влади, інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи та обласні державні адміністрації.
У свою чергу, відповідно до Положення про порядок корпоратизації:
- засновник у тижневий термін розглядає і затверджує акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу підприємства, що підлягає корпоратизації, і в десятиденний термін приймає рішення про створення відкритого акціонерного товариства та затверджує його статут (пункт 11),
- за дорученням засновника керівник підприємства, що корпоратизується, у тижневий термін після затвердження статуту подає до органів, які здійснюють державну реєстрацію суб`єктів підприємницької діяльності, заяву і рішення про створення відкритого акціонерного товариства та його статут (пункт 12),
- з моменту державної реєстрації відкритого акціонерного товариства активи і пасиви підприємства переходять до відкритого акціонерного товариства; акціонерне товариство стає правонаступником прав і обов`язків корпоратизованого підприємства (пункт 15),
- реєстрація випуску акцій та інформація про їх випуск провадиться у порядку, визначеному Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (пункт 17).
З викладених правових положень слідує, що у процесі корпоратизації державне підприємство перетворюється у корпоративне, та за наслідками такого перетворення держава набуває корпоративні права в заміну переданому до статутного фонду майна.
Зроблений висновок слідує також з положень законодавства, якими регулювалися правовідносини створення господарських товариств.
Безпосередньо правила створення та діяльності господарських товариств станом на 29.05.2002 регулювалися положеннями Закону України «Про господарські товариства» № 1576-ХІІ від 19.09.1991 у відповідній редакції.
Стаття 1 Закону про господарські товариства визначала, що господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об`єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
За змістом статті 12 цього ж Закону товариство є власником майна (серед іншого), переданого йому засновниками і учасниками у власність.
31.08.1993 наказом Міністерства економіки України, Фонду державного майна України та Міністерства юстиції України № 55/365/10/5 «Про затвердження Типового статуту відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства» (який втратив чинність на підставі наказу Міністерства економіки України № 383/1783/1082/5 від 13.11.2007) був затверджений відповідний Типовий статут.
Умовами Типового статуту передбачалося, що:
- товариство є власником майна, переданого йому засновником та учасниками у власність (пункт 3.5.),
- товариство має право продавати, передавати безкоштовно, обмінювати, передавати в оренду юридичним особам та громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, використовувати та відчужувати їх іншим способом, якщо це не суперечить чинному законодавству та цьому Статуту (пункт 3.6.),
- засновником товариства є держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, при цьому акціонером товариства є держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном (якщо 100 % акцій товариства належить державі) (пункт 4.1.),
- засновник в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, здійснює управління Товариством шляхом прийняття рішень (розпоряджень) з питань, що віднесені до його компетенції (пункт 8.2.2).
З наведеного суд висновує, що,
- за загальним правилом товариство є власником переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу майна, і внаслідок такої передачі фактично здійснюється перехід права власності на майно від засновника до товариства,
- товариство має право продавати, передавати безкоштовно, обмінювати, передавати в оренду юридичним особам та громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, використовувати та відчужувати їх іншим способом, у порядку, передбаченому чинним законодавством та їх Статутами,
- специфічним є лише управління товариством, бо його засновником є центральний орган виконавчої влади, який виконує повноваження загальних зборів товариства шляхом прийняття рішень (розпоряджень), а тому й найважливіші питання його діяльності, які Законом України «Про господарські товариства» належать до компетенції загальних зборів, фактично залишаються в компетенції того міністерства (відомства), до сфери управління якого належало державне підприємство до його корпоратизації.
У спорі Відкрите акціонерне товариство «Херсонська теплоелектроцентраль» утворювалося та діяло на підставі Статуту (затвердженого 12.06.2002), положення якого в окресленій частині у повній мірі відповідають вказаному Типовому статуту.
Статус відкритого акціонерного товариства як власника майна, переданого йому до статутного капіталу, підтверджує і Закон України «Про власність», який відносить господарські товариства до суб`єктів колективної власності (стаття 20), а до підстав виникнення права колективної власності, крім інших, відносить перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства (стаття 21).
Відтак, наведені положення законодавства визнавали лише один правовий режим майна, переданого до статутного фонду товариства це право власності.
Якщо припустити, що при корпоратизації державного підприємства держава не передавала б майно до статутного фонду створюваного товариства, то вона не володіла б і корпоративними правами у такому товаристві, оскільки нею не здійснювалися б відповідні внески до статутного капіталу. У такому разі ставиться під сумнів взагалі усталеність діючого законодавства про корпоратизацію та економічний розвиток держави, оскільки саме припущення про те, що держава може набувати корпоративні права при корпоратизації не вносячи відповідного вкладу майном або коштами, вказує на несправедливість таких дій, що суперечать загальним принципам цивільного законодавства.
Однак у подальшому ГК України та прийняте після нього законодавство вже по іншому регулює питання стосовно державних акціонерних товариств. Так, пункт 2 статті 22 ГК України відносить до суб`єктів господарювання державного сектора економіки два різновиди осіб: суб`єктів, що діють на основі лише державної власності, а також суб`єктів, державна частка у статутному фонді яких перевищує п`ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб`єктів. Саме до цих суб`єктів відносяться відкриті акціонерні товариства, створені державою.
Право державної власності у державному секторі економіки на даний час держава реалізує через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб`єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання (стаття 136 ГК України) або права оперативного управління (стаття 137 ГК України).
Звідси слід зробити висновок, що ГК України не відносить до державного сектора економіки відкриті акціонерні товариства, що є власниками свого майна. Підхід законодавця до правового режиму майна, внесеного до статутного фонду відкритого акціонерного товариства, змінився відносно товариств, створених державою.
Відтак, у 2002 році за діючим законодавством не існували правові заборони на внесення державного майна до статутного капіталу господарського товариства, яке утворювалося у процесі перетворення з державного підприємства на відкрите акціонерне товариство, та фактичною зміною організаційно-правової форми. Більш того, процедура корпоратизації якраз і визначала правовий механізм передачі державного майна до статутного капіталу товариства.
Натомість, порядок переходу прав на майно, яке належало до державної власності, за процедурою приватизації регулювалися іншими законодавчими актами.
Так, правові та організаційні основи приватизації державного майна станом на дату прийняття Міністерством палива та енергетики України наказу № 320 від 29.05.2002 регулювалися положеннями Закону України «Про приватизацію державного майна» № 2163-ХІІ від 04.03.1992 (у редакції станом на дату прийняття Міністерством палива та енергетики України наказу № 320 від 29.05.2002) та Законом України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» № 847-ХІV від 07.07.1999 (у редакції станом на дату прийняття Міністерством палива та енергетики України наказу № 320 від 29.05.2002).
Стаття 1 Закону про приватизацію визначала, що приватизація державного майна це відчуження майна, що перебуває у державній власності на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.
Частина 1 статті 5 Закону про приватизацію окреслювала об`єкти, які підлягали приватизації, а саме: майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць; об`єкти незавершеного будівництва та акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств.
У свою чергу, за статтею 15 цього ж Закону приватизація здійснювалася шляхом: продажу об`єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом; продажу акцій (часток, паїв) на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами; продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства; викупу майна державного підприємства згідно з альтернативними планом приватизації.
Отже, ключовою відмінністю корпоратизації та приватизації є те, що внаслідок корпоратизації майно передається новоствореному товариству у власність, а натомість у держави виникають корпоративні права щодо даного товариства. Держава залишає за собою можливість управління діяльністю товариства та отримання дивідендів від його діяльності. Корпоратизація має на меті зміну організаційно-правової форми господарської діяльності і більш ефективне корпоративне управління. Водночас приватизація є способом відчуження майна, що перебуває у державній власності, тобто відбувається вибуття майна з власності держави та перехід об`єкта власності до нового власника. Приватизація призводить до зміни власника майна та одночасно з цим повної втрати будь-яких майнових чи немайнових прав попереднього власника (держави) щодо приватизованого майна.
Водночас, згідно з пунктом «г» частини 2 статті 5 Закону про приватизацію приватизації не підлягали об`єкти, що мали загальнодержавне значення, у тому числі об`єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому, зокрема, теплоелектроцентралі та об`єкти інженерної інфраструктури й благоустрою міст, включаючи мережі, споруди, устаткування, які пов`язані з постачанням споживачам тепла.
У свою чергу, статтею 1 Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» затвердженні перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації (додаток № 1 до Закону), а також перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані (додаток № 2 до Закону). Зокрема, відповідно до додатку № 2 до Закону до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані, включена «Херсонська ТЕЦ» (ідентифікаційний код 00131771).
Отже, у спорі Державне підприємство «Херсонська теплоелектроцентраль» хоча і являлося теплоелектроцентраллю та об`єктом інженерної інфраструктури, який пов`язаний із постачанням тепла, проте окремим законом було внесене до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані.
За абзацом 3 пункту 1 Указу Президента про корпоратизацію визначалося, що його дія не поширюється на підприємства, які не підлягають приватизації відповідно до законодавства.
Таким чином, на нас початку процедури корпоратизації Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль» одночасно діяли як положення Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» (якими дозволялася корпоратизація цього підприємства) так і положення Указу Президента України «Про корпоратизацію підприємств» № 210/93 від 15.06.1993 (якими заборонялася корпоратизація теплоелектроцентралей та об`єктів інженерної інфраструктури, які пов`язані із постачанням тепла).
У зв`язку з одночасною дією закону та указу, якими протилежно урегульовувалися правовідносини щодо корпоратизації Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль», суд зазначає наступне.
Юридична сила закону як основного джерела права, його місце в системі нормативно-правових актів закріплені в Конституції України.
Однією з ознак, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є прийняття його вищим представницьким органом державної влади. Пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України закріплено, що прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.10.2002 № 17-рп (щодо повноважності Верховної Ради України) визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони.
Ще однією ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин. Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України.
Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.
Так, відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України Президент на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України.
Відтак, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.
На підставі викладеного суд висновує, що станом на час початку корпоратизації Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль» дозволялася корпоратизація цього підприємства, оскільки окремим законом встановлювалася така можливість та за своїм юридичним статусом він мав пріоритет по відношенню до указу.
У позові Прокурор вказав, що передача спірного майна до статутного капіталу ВАТ «Херсонська теплоелектроцентраль» відбулася з порушенням частини 3 статті 86 та частин 2, 3, 4 статті 145 ГК України. При цьому Прокурор не визначив редакції цих статей станом на час формування статутного фонду акціонерного товариства.
Так, відповідно до пунктів 1 та 4 Прикінцевих положень ГК України Кодекс набрав чинності з 01.01.2004 і його застосування можливе лише до господарських відносин, які виникли після набрання ним чинності. При цьому до відносин, що виникли до набрання чинності Кодексу, його положення застосовуються щодо тих прав і обов`язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.
У спорі права та обов`язки з передачі майна до статутного фонду виникли до моменту набуття чинності ГК України, а тому його положення не розповсюджуються на правовідносини сторін.
Поряд з цим, суд зазначає, що за частиною 3 статті 86 ГК України (в редакції станом на дату оформлення акту приймання-передачі майна 06.05.2004) заборонялося використовувати для формування статутного фонду товариства лише бюджетні кошти та кошти, одержані в кредит та під заставу.
Отже, посилання Прокурора на положення частини 3 статті 86 ГК України, в редакції, яка діє на даний час, та за якою забороняється використовувати для формування статутного капіталу товариства майно державних підприємств, яке відповідно до закону не підлягає приватизації, є помилковим.
Водночас, частинами 2, 3, 4 статті 145 ГК України (в редакції станом на дату оформлення акту приймання-передачі майна 06.05.2004) урегульовано, що зміна правового режиму майна суб`єкта господарювання здійснюється за рішенням власника (власників) майна у спосіб, передбачений цим Кодексом та прийнятими відповідно до нього іншими законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом. Правовий режим майна суб`єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом приватизації майна державного (комунального) підприємства відповідно до закону або шляхом здачі цілісного майнового комплексу підприємства або майнового комплексу його структурного підрозділу в оренду.
Проте, з підстав вказаних вище, положення статті 145 ГК України не регулюють правовідносини сторін.
Суд констатує, що на даний час існують правові висновки Верховного Суду стосовно застосування статей 86 та 145 ГК України, які надані при розгляді справ стосовно майна, яке передавалося у процесі корпоратизації Державного підприємства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» у публічне акціонерне товариство.
Зокрема, у пункті 39 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01.10.2020 у справі № 912/1672/18 Суд проаналізував положення наведених статей та вказав, що внесення майна державного підприємства, яке відповідно до закону не підлягає приватизації, як вкладу до статутного (складеного) капіталу, забороняється.
Проте, з пункту 16 цієї ж постанови вбачається, що корпоратизація Державного підприємства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» здійснена відповідно до пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 06.06.2011 № 593 «Про внесення змін до постанови № 764».
Таким чином, Верховний Суд надав висновки стосовно положень статей 86 та 145 ГК України, які діяли станом на час прийняття вказаної постанови Кабінету міністрів України, а не взагалі відносно заборони внесення майна державного підприємства, яке відповідно до закону не підлягає приватизації, як вкладу до статутного (складеного) капіталу, до часу набрання ними чинності.
У позові Прокурор також послався на положення частини 9 статті 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» від 21.09.2006 № 185-V, за якими нерухоме майно об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації, не може бути відчужене, вилучене, передане до статутного капіталу господарських організацій і щодо такого майна не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути їх відчуження.
Але, Прокурор не врахував, що згідно з частинами 1 та 5 статті 18 цього Закону він набрав чинності з дня його опублікування, тобто з 19.10.2006, а законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
У зв`язку з цим, положення цього Закону не розповсюджуються на правовідносини, які виникли в момент проведення процедури корпоратизації Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль».
Підсумовуючи наведене, суд зазначає, що Відкрите акціонерне товариство «Херсонська теплоелектроцентраль», яке утворене у процесі корпоратизації Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль», набуло право власності на передане до його статутного капіталу державне майно, а держава за наслідками такого перетворення набула корпоративні права в заміну переданому до статутного фонду майна.
Набуття державою права власності на акції взамін переданому до статутного капіталу майну підтверджується також наказом Фонду державного майна України від 08.06.2018 № 758, яким прийнято рішення про приватизацію об`єкта державної власності державного пакета акцій розміром 99,8328 % статутного капіталу Акціонерного товариства «Херсонська ТЕЦ», що становить 118 767 348 штук акцій.
Пункт 1 частини 1 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції станом на час здійснення державної реєстрації спірного майна (у період з 18.03.2019 по 12.04.2019) установлював, що державній реєстрації прав підлягає право власності.
Відтак, дії Відповідача з державної реєстрації набутого права власності на спірне майно є правомірними.
Щодо способу захисту порушених прав
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Поряд з цим, за частинами першою та другою статті 20 ГК України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
За частинами першою та другою статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 Суд надав правовий висновок стосовно застосування вказаних правових положень та вказав, що:
- держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав суб`єктів господарювання; такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача; якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (пункт 6.5),
- розглядаючи справу суд має з`ясувати чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором, чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах (пункт 6.6),
- якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню; однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (пункт 6.7.),
- відповідно до норм статей 16 ЦК України та 20 ГК України права та законні інтереси захищаються, у тому числі, шляхом визнання наявності або відсутності прав; згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність; визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності (пункт 6.12).
Поряд з цим, у пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 Суд зазначив, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.
На підставі викладених правових положень слідує, що право прокурора/позивача на заявлення конкретної позовної вимоги повинне узгоджуватися із правильністю, належністю та ефективністю обраного способу захисту порушених прав.
Частина перша статті 162 ГПК України регламентує, що у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Відповідно до пунктів 4, 5 частини третьої цієї ж статті позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
У постанові від 04.12.2019 по справі № 917/1739/17 Велика Палата Верховного Суду надала правовий висновок стосовно застосування цієї правової норми. Суд у пунктах 81, 83 та 86 вказав, що:
- предмет позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів,
- підстави позову це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу,
- правовими підставами позову є зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги,
- саме на суд покладений обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Відтак, обов`язком прокурора/позивача є самостійне визначення позовних вимог, наведення правових підстав позову, а обов`язком суду є надання правової кваліфікації відносинам сторін та правових норм, які підлягають застосуванню для вирішення спору.
У справі Прокурор обрав спосіб захисту у вигляді «припинення права приватної власності» та «скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав».
Стосовно першого способу суд зазначає, що наведеними нормами не встановлено такого способу захисту як «припинення права власності». Більш того, способи захисту права власності, які визначні главою 29 ЦК України, не передбачають такого способу як «припинення права власності».
У цьому контексті суд вказує, що передбачені законом способи захисту як «припинення дій» та «припинення правовідношення» не є тотожними «припиненню права власності». Безпосередньо підстави для припинення права власності встановлені статтею 346 ЦК України і вони є юридичними фактами, а саме право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам`яток культурної спадщини; примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника; визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.
Передбачена підстава для припинення права власності як «припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі» конкретизована у статті 348 ЦК України. За частиною 1 цієї статті якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.
Отже, «припинення права власності» як спосіб захисту не встановлений законом, а тому обраний Прокурором спосіб захисту є неналежним та неефективним у спорі.
У свою чергу ефективним способом у спірних правовідносинах є захист інтересів держави на підставі положень статті 392 ЦК України.
У пункті 4.3. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.01.2021 по справі № 924/1103/19 Суд надав правові висновки стосовно застосування вказаної статті. Зокрема, зазначив, що:
- у розумінні положень статті 392 ЦК України саме власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності,
- вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України, слід враховувати, що за змістом цієї норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його,
- передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Саме «визнання права власності» на майно у подібних правовідносинах надає можливість остаточно вирішити питання належності спірного майна.
Стосовно іншої вимоги та обраного Прокурором способу захисту як «скасування рішень державного реєстратора» суд зазначає наступне.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень регулюються положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (Закон № 1952-ІV) у редакції станом на час здійснення державної реєстрації спірного майна (у період з 18.03.2019 по 12.04.2019).
Так, за змістом Закону № 1952-ІV:
- дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав (частина 1 статті 1),
- у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення (частина 1 статті 5),
- до системи органів та суб`єктів, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав, віднесено, серед інших державних реєстраторів прав на нерухоме майно (пункт 3 частини 1 статті 6),
- державним реєстратором є нотаріус (пункт 2 частини 1 статті 10),
- державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав (частина 1 статті 11),
- державний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій (частина 1 статті 12),
- записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії; у разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії (частина 2 статті 12),
- записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав (частина 1 статті 26),
- у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав (частина 2 статті 26).
Поряд з цим, відповідно до частини 3 статті 26 цього ж Закону (в редакції станом на час звернення Прокурора з позовом) у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Відтак, одним із належних способів захисту порушених прав стосовно державної реєстрації є «скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав», який поєднується з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав.
Аналогічне застосування та тлумачення наведених положень статті 26 Закону № 1952-ІV наведене у постанові Верховного Суду від 18.02.2021 у справі № 756/13679/16-ц.
Отже, положення частини 3 статті 26 Закону про державну реєстрацію прав узгоджуються з положеннями цивільного законодавства в частині першості «визнання речового права» при вирішення спору та похідності від цього вимоги про «скасування рішення державного реєстратора», а також поєднаності обох вимог при визначенні відповідного способу захисту порушених прав.
Проте, як зазначив суд вище, Прокурор не визначив вимог стосовно «визнання права» та обрав неналежний спосіб захисту, застосувавши конструкцію «припинення права» та «скасування рішень державного реєстратора», а тому таке поєднання не є належним способом захисту.
Суд також зазначає, що умови, підстави та процедура проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно регулюється «Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», який затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25.12.2015 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції станом на час проведення реєстраційних дій.
За змістом пункту 3 Порядку:
- державна реєстрація прав проводяться з прийняттям рішень державним реєстратором прав на нерухоме майно, які формуються за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав в електронній формі з накладенням кваліфікованого електронного цифрового підпису,
- рішення державного реєстратора у день його прийняття за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав розміщується на веб-порталі Мін`юсту для доступу до нього заявника з метою перегляду, завантаження та його друку,
- моментом отримання заявником рішення державного реєстратора для цілей цього Порядку вважається дата розміщення такого рішення на веб-порталі Мін`юсту для доступу до нього заявника,
- рішення державного реєстратора за бажанням заявника, а також за зверненням посадових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування у зв`язку із здійсненням ними повноважень, визначених законом, може бути надано у паперовій формі шляхом його друку за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав на аркушах паперу форматом А4 (210 х 297 міліметрів) без використання спеціальних бланків, проставлення підпису та печатки державного реєстратора,
- рішення державного реєстратора у паперовій або електронній формі мають однакову юридичну силу та містять обов`язкове посилання на Державний реєстр прав.
З викладеного слідує, що «рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав» є окремим документом, який формується в електронній формі реєстратором та може бути надане державним органам у паперовій формі. При цьому рішення державного реєстратора у паперовій або електронній формі мають однакову юридичну силу.
Саме такі рішення у відповідності до частини 3 статті 26 Закону про державну реєстрацію прав є предметом судового розгляду, оскільки при їх скасуванні державний реєстратор проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав.
Проте, при оспорюванні рішень державного реєстратора Прокурор не надав до суду відповідних доказів їх існування (тобто копій оспорюваних рішень чи то в електронній, чи то в паперовій формі), а Інформаційна довідка стосовно відомостей із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію майна на підставі рішень про державну реєстрацію не є належним доказом таких рішень реєстратора.
Так, частини 1 та 3 статті 74 ГПК України визначають, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, шляхом подачі відповідних доказів.
У постанові по справі № 923/875/19 від 31.03.2021 Верховний Суд вказав, що обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.
За статтею 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Пунктами 1 - 3 частини 1 статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
У постановах від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17 Верховний Суд зробив висновки що:
- принцип стандарту доказування передбачає покладання тягаря доказування на сторони,
- одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує,
- така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
За таких обставин, Прокурор зобов`язаний був при оспорюванні рішень довести у суді їх наявність та фактичне прийняття державним реєстратором. Проте, відповідних доказів він не надав, а тому не довів сам факт наявності оспорюваних рішень.
Щодо позовної давності
Стаття 256 ЦК України під позовною давністю розуміє строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.
Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму Цивільного кодексу України).
У пункті 28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 712/89/17 Суд вказав, що:
- суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги,
- перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду,
- якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість,
- лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
У спорі суд прийшов до висновку про неналежний спосіб захисту порушених прав, а тому строк заявлення позову не підлягає оцінці.
Висновки суду з предмету судового розгляду
На підставі викладеного, за результатами оцінки доказів, обставин справи та вказаних правових положень, суд вважає, що:
- Позивачем не вживалися належні та необхідні заходи для відновлення порушених прав, а тому Прокурором доведена наявність його бездіяльності у зверненні до суду з позов для захисту інтересів держави в суді,
- майно Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль» перебувало у власності держави та закріплювалося за ним, а тому його знаходження у володінні, користуванні і розпорядженні підприємства не змінювало відповідний правовий статус майна,
- в момент початку процедури корпоратизації Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль» (29.05.2002) перехід права власності на державне майно відбувався двома способами, а саме шляхом приватизації та корпоратизації,
- у процесі корпоратизації державне підприємство перетворюється у корпоративне та за цими наслідками держава набуває корпоративні права в заміну переданому до статутного фонду товариства майна,
- у 2002 році за діючим законодавством не існували правові заборони на внесення державного майна до статутного капіталу господарського товариства, яке утворювалося у процесі перетворення з державного підприємства на відкрите акціонерне товариство, оскільки процедура корпоратизації якраз і визначала правовий механізм передачі державного майна до статутного капіталу товариства,
- у спорі Державне підприємство «Херсонська теплоелектроцентраль» хоча і являлося теплоелектроцентраллю та об`єктом інженерної інфраструктури, який пов`язаний із постачанням тепла, проте окремим законом було внесене до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані,
- Відкрите акціонерне товариство «Херсонська теплоелектроцентраль», яке утворене у процесі корпоратизації Державного підприємства «Херсонська теплоелектроцентраль», набуло право власності на передане до його статутного капіталу державне майно, а держава за наслідками такого перетворення набула корпоративні права в заміну переданому до статутного фонду майна,
- дії Відповідача стосовно державної реєстрації права власності на спірне майно є правомірними,
- у справі Прокурор обрав спосіб захисту у вигляді «припинення права приватної власності» на спірне майно, який не відповідає належному та ефективному способу, оскільки таким є вимога про «визнання права власності» у випадку наявності спору про право власності,
- «рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав» є окремим документом, прийняття якого породжує права та обов`язки учасників державної реєстрації прав, а тому може бути предметом судового спору,
- при оспорюванні рішень державного реєстратора Прокурор не надав до суду відповідних доказів їх існування, а тому не довів власні вимоги відповідними доказами.
За таких обставин позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Розподіл судових витрат
Судовими витратами у справі є судовий збір, що сплачений Прокурором платіжним дорученням № 2264 від 22.12.2020 у сумі 4 540 грн, який у відповідності до приписів статті 129 ГПК України відноситься на нього.
На підставі вказаних правових норм та керуючись статтями 238, 240 ГПК України ,
в и р і ш и в:
У задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо її не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складене 14.07.2021
Суддя М.К. Закурін
