Єдиний державний реєстр судових рішень
ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/4083/21 Суддя (судді) першої інстанції: Погрібніченко І.М.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 вересня 2021 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючий суддяЛ.Т. Черпіцька Судді: О.В. Карпушова О.Є. Пилипенко
за участю секретаря: Зуєнка Д.П.
за участю:
представника скаржника Малишев М.С.,
представника відповідача Коваль Є.В.,
представника прокурора Красножон О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від "10" червня 2021 р. у справі за адміністративним позовом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини до Міністерства юстиції України, за участю Прокурора про визнання протиправним та нечинним наказу №1587/5 ,-
В С Т А Н О В И Л А:
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся Уповноважений Верховної ради України з прав людини з позовом до Міністерства юстиції України, в якому просив:
визнати протиправним та нечинним наказ Міністерства юстиції України від 06.05.2020 № 1587/5 (із змінами, внесеними згідно з наказами Міністерства юстиції № 2465/5 від 20.07.2020, № 2556/5 від 27.07.2020), який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06.05.2020 за № 405/34688 "Про затвердження Порядку проведення експериментального проекту щодо платної послуги з надання поліпшених побутових умов та харчування особам, узятим під варту, в слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України";
визнати протиправним та нечинним наказ Міністерства юстиції України від 20.07.2020 № 2465/5 "Про внесення змін до Порядку проведення експериментального проекту щодо платної послуги з надання поліпшених побутових умов та харчування особам, узятим під варту, в слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України", який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 21.07.2020 за № 680/34963;
визнати протиправним та нечинним наказ Міністерства юстиції України від 27.07.2020 № 2556/5 "Про внесення зміни до Порядку проведення експериментального проекту щодо платної послуги з надання поліпшених побутових умов та харчування особам, узятим під варту, в слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України", який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29.07.2020 за № 718/35001;
зобов`язати Міністерство юстиції України виключити з Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів України наказ Міністерства юстиції України від 06.05.2020 № 1587/5 (із змінами, внесеними згідно з наказами Міністерства юстиції № 2465/5 від 20.07.2020, № 2556/5 від 27.07.2020), який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06.05.2020 за № 405/34688 "Про затвердження Порядку проведення експериментального проекту щодо платної послуги з надання поліпшених побутових умов та харчування особам, узятим під варту, в слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України".
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2021 року закрито провадження у справі № 640/4083/21.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду. Мотивуючи апеляційну скаргу зазначає, що обов`язок Уповноваженого звернутися до суду із заявою про дискримінацію з метою захисту суспільних інтересів передбачено Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» та здійснено відповідно вимог пункту п`ятого частини першої статті 19 КАС України.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить ухвалу суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, з огляду на наступне.
В силу вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Приписами підпунктів 1, 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Аналіз наведених вище норм процесуального закону дає підстави для висновку, що позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права та охоронювані законом інтереси рішеннями, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, проте, ці рішення, дії чи бездіяльність повинні бути такими, які породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.
Відповідно до частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема:
1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження;
2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;
3) спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;
4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;
5) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом;
6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;
7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації;
8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;
9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб;
10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб;
11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони», за винятком спорів, пов`язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю;
12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень»;
13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».
Отже, за змістом наведених норм до адміністративного суду за зверненням суб`єкта владних повноважень може бути подано позов лише у випадку спору між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також коли право звернення до суду з позовом до іншого суб`єкту владних повноважень надано такому суб`єкту законом.
З огляду на вказане визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Стосовно терміну «публічно-владні управлінські функції», то у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, термін «публічно-» означає, що такі функції суб`єкта спрямовані на задоволення публічного інтересу; зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин. Управлінські функції - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта.
Отже, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 04.12.2019 (справа №826/6233/17) та від 13.11.2019 (справа № 826/3115/17) зазначала, що за загальним правилом один орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, бо це означатиме позов держави до неї самої. Винятком є компетенційний спір. Втім, хоча формально цей спір вирішується у позовному провадженні, по суті це не є спором про право. Натомість у такому судовому процесі суд дає тлумачення законодавства, роз`яснюючи межі компетенції органів.
При цьому під компетенційним спором слід розуміти спір між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі - делегованих повноважень. Особливість судового розгляду компетенційних спорів зумовлена необхідністю вирішення питання про те, чи належним чином реалізована компетенція відповідача та чи не порушена при реалізації повноважень відповідача компетенція позивача.
Також для звернення до адміністративного суду суб`єкт владних повноважень як позивач повинен відповідати основним умовам, а саме: такий суб`єкт має бути наділений повноваженнями для звернення до суду.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем у даній справі є Уповноважений Верховної ради України з прав людини; відповідачем - Міністерство юстиції України, предметом - наказ Міністерства юстиції України від 06.05.2020 № 1587/5 (із змінами, внесеними згідно з наказами Міністерства юстиції № 2465/5 від 20.07.2020, № 2556/5 від 27.07.2020), який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06.05.2020 за № 405/34688 "Про затвердження Порядку проведення експериментального проекту щодо платної послуги з надання поліпшених побутових умов та харчування особам, узятим під варту, в слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України".
Отже, предметом даної адміністративної справи є не захист інтересів держави, а захист осіб, узятих під варту, в слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України. У той же час, підстави заявленого позову не стосуються встановлення наявності чи відсутності повноважень у відповідача щодо прийняття оскаржуваних актів.
Тобто, в даній справі відсутні будь які ознаки компетенційного спору.
Виходячи з аналізу повноважень Уповноваженого Верховної ради України з прав людини, що визначені в Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», колегія суддів зазначає, що він може бути суб`єктом правовідносин, у яких буде застований оскаржуваний нормативно-правовий акт.
За приписами ч. 1 та 2 ст. 53 КАС у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, державні органи, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до адміністративного суду із позовними заявами в інтересах інших осіб і брати участь у цих справах. При цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, державні органи, органи місцевого самоврядування повинні надати адміністративному суду документи та інші докази, які підтверджують наявність визначених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, з метою захисту прав і свобод людини і громадянина у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини може особисто або через свого представника звертатися до адміністративного суду з позовом, брати участь у розгляді справ за його позовом (заявою), а також на будь-якій стадії розгляду вступати у справу, провадження в якій відкрито за позовами (заявами) інших осіб, подавати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, у тому числі у справі, провадження в якій відкрито за позовом (заявою) іншої особи. При цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини повинен обґрунтувати адміністративному суду неможливість особи самостійно здійснювати захист своїх інтересів. Невиконання Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини вимог щодо надання зазначеного обґрунтування має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 160 КАС позовна заява подається в письмовій формі позивачем або особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Права Уповноваженого Верховної ради України з прав людини регламентовано ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», відповідно до п. 10 якої встановлено, що з метою захисту прав і свобод людини і громадянина особисто або через свого представника в установленому законом порядку Уповноважений має право:
звертатися до суду про захист прав і свобод осіб, які через фізичний стан, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права і свободи; брати участь у судовому розгляді справ, провадження в яких відкрито за його позовами (заявами, клопотаннями (поданнями);
вступати у справи, провадження в яких відкрито за позовами (заявами, клопотаннями (поданнями) інших осіб, на будь-якій стадії їх судового розгляду;
ініціювати незалежно від його участі у судовому провадженні перегляд судових рішень.
Аналіз вказаних правових норм свідчить про те, неспроможність самого громадянина через фізичний стан, недосягнення повноліття, похилий вік чи з інших поважних причин звернутися до суду з заявою про захист прав і свобод - є підставою для реалізації Уповноваженим права на звернення до суду по захист чужого інтересу, а не підставою самого права.
У такому разі Уповноважений повинен обґрунтувати суду неможливість особи самостійно здійснювати захист своїх інтересів.
Тобто, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини повинен надати суду документи, які підтверджують наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення цих осіб до суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів. За відсутності документів на підтвердження вказаної обставини Уповноважений з прав людини не буде допущенний судом до участі в судовому процесі.
Таким чином, колегія суддів враховує, що в адміністративному процесі Уповноважений Верховної Ради України з прав людини набуває статусу позивача в разі, якщо певними діями, рішеннями чи бездіяльністю порушено інтерес інших конкретних осіб, які самостійно неспроможні, за наявності певних обставин, звернутися до суду з відповідним позовом.
Однак, Уповноваженим не надано жодних належних та допустимих доказів на звернення до суду з даним позовом про захист чужого конкретного інтересу, як і доказів звернення таких осіб до позивача з вказаного приводу.
Колегія суддів зазначає, що даний адміністративний позов заявлений не в інтересах інших осіб (ст. 53 КАС), а безпосередньо самим Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини на реалізацію повноважень, що визначені Законом, а саме на підставі ч. 1 ст. 10 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» з метою захисту суспільних інтересів у спірних правовідносинах.
Так, згідно ухвалою суду першої інстанції про відкриття провадження у справі Міністерство юстиції України було зобов`язано не пізніше як за 7 днів до підготовчого засідання опублікувати оголошення про розгляд справи № 640/4083/21 за позовом Уповноваженого Верховної ради України з прав людини до Міністерства юстиції України про визнання протиправними та нечинними наказу Міністерства юстиції України від 06.05.2020 № 1587/5 (із змінами, внесеними згідно з наказами Міністерства юстиції № 2465/5 від 20.07.2020, № 2556/5 від 27.07.2020), який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06.05.2020 за № 405/34688 «Про затвердження Порядку проведення експериментального проекту щодо платної послуги з надання поліпшених побутових умов та харчування особам, узятим під варту, в слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України»; наказу Міністерства юстиції України від 20.07.2020 № 2465/5 "Про внесення змін до Порядку проведення експериментального проекту щодо платної послуги з надання поліпшених побутових умов та харчування особам, узятим під варту, в слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України", який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 21.07.2020 за № 680/34963 та наказу Міністерства юстиції України від 27.07.2020 № 2556/5 "Про внесення зміни до Порядку проведення експериментального проекту щодо платної послуги з надання поліпшених побутових умов та харчування особам, узятим під варту, в слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України", який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29.07.2020 за № 718/35001, в якому ці нормативно-правові акти були або мали бути офіційно оприлюднені».
Відповідне оголошення було відповідачем було здійснено 09.04.2021 року в Офіційному віснику України № 27.
При цьому, з дня опублікування оголошення про розгляд даної справи жодної заяви особою, яка вважає, що рішення у справі може вплинути на їхні права, свободи, інтереси або обов`язки, в порядку ч. 1 ст. 43 Кодексу адміністративного судочинства України, не подавалося.
Щодо посилання позивача на надання йому права звернення до суду із заявами про дискримінацію з метою захисту суспільних інтересів, колегія суддів враховує наступне.
Приписами ч. 1 ст. 10 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначено, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини у рамках здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина та захистом прав кожного на території України і в межах її юрисдикції запобігає будь-яким формам дискримінації та здійснює заходи щодо протидії дискримінації, а саме: звертається до суду із заявами про дискримінацію з метою захисту суспільних інтересів та особисто або через свого представника бере участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом.
Виходячи із визначення суспільний інтерес - це інтерес суспільства або усередненого представника цього суспільства, пов`язаного із забезпеченням його добробуту, стабільності, безпеки та сталого розвитку.
Суспільний інтерес можна визначити як те, що дає користь суспільству. Високий ступінь суспільного інтересу можуть мати адміністративні справи, що витікають з діяльності суб`єктів владних повноважень у процесі виконання ними публічно-владних управлінських функцій, які призвели до порушення основних прав, свобод та інтересів людини й громадянина.
Суспільний інтерес може виявлятися також у владно-організаційній ролі держави та органів місцевого самоврядування у процесі реалізації наданих їм чинним законодавством України владних повноважень у відповідних сферах суспільного життя. Саме у відносинах з реалізації владних повноважень держава та органи місцевого самоврядування можуть також виражати суспільний інтерес, задовольняючи певні потреби держави, окремих адміністративно-територіальних одиниць та одночасно всіх громадян.
Отже, позивачем жодним чином не обґрунтовано в чому полягає суспільний інтерес на захист якого він звертається до суду у відповідності до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» у спірних правовідносинах.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини самостійно не наділений повноваженнями на звернення до суду з адміністративним позовом про оскарження наказу Міністерства юстиції України від 06.05.2020 № 1587/5 (із змінами, внесеними згідно з наказами Міністерства юстиції № 2465/5 від 20.07.2020, № 2556/5 від 27.07.2020), який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06.05.2020 за № 405/34688 "Про затвердження Порядку проведення експериментального проекту щодо платної послуги з надання поліпшених побутових умов та харчування особам, узятим під варту, в слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України", оскільки така можливість прямо не передбачена ані Кодексом адміністративного судочинства України, ані Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».
Поряд з цим, позивач має право в порядку п. 3-1 ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» вносити в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина, в тому числі і щодо оскаржуваного в даній справі наказу.
Тобто, чинним законодавством визначено порядок дій позивача у випадку неможливості звернення до суду з адміністративним позовом.
Таким чином, дана справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства України.
При цьому у цій справі поняття спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства слід тлумачити як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а також спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому такий спір між державними органами не може бути вирішений у судах жодної юрисдикції.
Тлумачення поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" наведено також у правових позиціях Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 22.03.2018 у справі №800/559/17, від 03.04.2018 у справі № 9901/152/18 та від 30.05.2018 у справі № 9901/497/18.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" необхідно розуміти в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
Відповідно до частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі:
1) якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства;
2) якщо позивач відмовився від позову і відмову прийнято судом;
3) якщо сторони досягли примирення;
4) якщо є такі, що набрали законної сили, постанова чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;
5) у разі смерті або оголошення в установленому законом порядку померлою фізичної особи або припинення юридичної особи, за винятком суб`єкта владних повноважень, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва;
6) щодо оскарження нормативно-правових актів суб`єктів владних повноважень чи окремих їх положень, якщо оскаржуваний нормативно-правовий акт або відповідні його положення визнано протиправними і нечинними рішенням суду, яке набрало законної сили;
7) щодо оскарження індивідуальних актів та дій суб`єкта владних повноважень, якщо оскаржувані акти та дії суб`єкта владних повноважень було змінено або скасовано рішенням суду, яке набрало законної сили;
8) щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо оскаржувані порушення були виправлені суб`єктом владних повноважень і при цьому відсутні підстави вважати, що повне відновлення законних прав та інтересів позивача неможливе без визнання рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправними після такого виправлення.
У контексті оцінки доводів апеляційної скарги апеляційний суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.
Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст.241, 242, 310, 312, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, -
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини залишити без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від "10" червня 2021 р. - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено "15" вересня 2021 р.
Головуючий суддяЛ.Т. Черпіцька Судді: О.В. Карпушова О.Є. Пилипенко
