Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 24 жовтня 2024 року
у справі «DROZDYK AND MIKULA v. UKRAINE»
за заявами №№ 27849/15 і 33358/15
Щодо порушення права власності фізичних осіб внаслідок вилучення у них земельних ділянок на користь залізниці без належної компенсації
Фабула справи: заявники скаржилися на те, що визнання недійсними їхніх прав на земельні ділянки було незаконним і непропорційним. Підставою для припинення прав заявників на ці земельні ділянки, якими вони користувалися та володіли протягом багатьох років, було те, що ці землі знаходилися в охоронних зонах залізниці, а отже, ніколи не повинні були передаватися у приватну власність. Заявники посилалися на статтю 6 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
У період між 2002 та 2009 роками, відповідно до рішень місцевих рад, кожен заявник отримав право власності на земельну ділянку. Однак у 2013-2014 роках Державна компанія «Львівська залізниця», підконтрольна Міністерству інфраструктури, ініціювала судові процеси, стверджуючи, що земельні ділянки повністю або частково розташовані в зоні залізниць, а отже, належать до категорії земель, що особливо охороняються, і не можуть бути передані у приватну власність. Провадження завершилися остаточними рішеннями, в яких суди дійшли висновку, що місцеві ради діяли ultra vires при передачі земельних ділянок у власність заявників. Відповідні рішення місцевих рад та право власності заявників були відповідно визнані судами недійсними.
Правове обґрунтування: Суд вважає, що у цій справі мало місце втручання у володіння заявників. Незалежно від того, чи розглядається воно як позбавлення або контроль над майном, що використовується, застосовні принципи залишаються незмінними (див. Ünsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.Ş. проти Болгарії, no. 3503/08, § 39-40, 13 жовтня 2015 року та, наприклад, Kryvenkyy v. Ukraine, no. 43768/07, §§ 41-42 та § 45, 16 лютого 2017 року).
Що стосується законної мети, Суд в принципі визнає, що існує загальний інтерес у збереженні охоронних зон вздовж залізничних колій, оскільки вони є заходом безпеки, спрямованим на забезпечення безпечної та ефективної роботи залізничного транспорту та захисту населення. Тим не менш, спірні земельні ділянки знаходяться в безпосередній близькості від залізничних колій протягом десятиліть. Більше того, у справі першої заявниці земля була виділена її чоловікові вже після того, як була побудована залізнична колія. Очевидно, що першій заявниці та її чоловікові ніколи не чинилися перешкоди у користуванні цією землею до 2014 року.
Суд повторює, що втручання у мирне володіння майном має забезпечувати справедливий баланс між вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., серед інших джерел, рішення у справі Sporrong and Lönnroth v. Sweden від 23 вересня 1982 року, § 69, Series A № 52). Умови компенсації, передбачені відповідним законодавством, є суттєвими для оцінки того, чи дотримується оскаржуваний захід необхідного справедливого балансу і, зокрема, чи накладає він непропорційний тягар на заявників (див. рішення у справі The Holy Monasteries v. Greece, від 9 грудня 1994 року, Series A № 301-A, с. 35, § 71). Суд раніше встановив, що вилучення майна без виплати суми, розумно пов'язаної з його вартістю, зазвичай становить непропорційне втручання, а повна відсутність компенсації може вважатися виправданою відповідно до статті 1 Протоколу № 1 лише за виняткових обставин (див., серед інших джерел, рішення у справі Jahn and Others v. Germany [ВП], № 46720/99 та 2 інші, § 94, ECHR 2005-VI). Крім того, в контексті скасування права власності, наданого помилково, принцип «належного врядування», розроблений Судом, може не тільки покласти на органи влади обов'язок оперативно виправити свою помилку, але й вимагати виплати адекватної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування колишньому добросовісному власнику (див., наприклад, рішення у справі Rysovskyy v. Ukraine, № 29979/04, § 71, від 20 жовтня 2011 року, з подальшими посиланнями).
Висновки: у цій справі сама залізниця або прокурор від її імені звернулися до суду з позовом про скасування рішень місцевих рад про виділення заявникам земельних ділянок та визнання недійсними їхніх прав власності на них, стверджуючи, що таке виділення було незаконним, оскільки земля належала до охоронної зони залізниці. Цю ситуацію слід розглядати у світлі «принципу належного врядування». У зв'язку з цим Суд зазначає, що на національному рівні, якби земля була відібрана у заявників, добровільно чи ні, в рамках відчуження землі з мотивів суспільної необхідності, виплата компенсації була б обов'язковою відповідно до національного законодавства. І навпаки, тип провадження, ініційований у цих справах (провадження у порядку rei vindicatio), не передбачав обов'язкової компенсації за втрату земельної ділянки. Суду не було надано переконливих аргументів, які б свідчили про існування чіткого національного законодавства, яке б передбачало грошову або будь-яку іншу форму компенсації за будь-яку шкоду в ситуації заявників. Таким чином, заявники були позбавлені майна без будь-якої компенсації.
Суд також зазначає, що після визнання недійсним права власності першого заявника на земельну ділянку у 2014 році залізниця, очевидно, не вжила жодних заходів щодо реєстрації свого права власності на неї або будь-яких інших дій, пов'язаних із земельною ділянкою, наприклад, щодо розмежування меліорованих частин. Вони також жодним чином не обмежували її використання першим заявником, у зв'язку з чим виникає питання, чи могли бути застосовані інші заходи, крім позбавлення права власності, у цій справі. Водночас, той факт, що жодних заходів не було вжито протягом такого тривалого періоду часу, ставить першу заявницю в стан невизначеності, оскільки вона знає, що залізниця може вжити заходів у будь-який час - або не вживати їх ніколи - але в будь-якому випадку вона не може вільно розпоряджатися ні землею, ні будинком. Що стосується другої заявниці, Суд зазначає, що її право власності на всю земельну ділянку було визнано недійсним, незважаючи на те, що лише невелика її частина перетиналася з охоронною зоною залізниці, і цей факт був визнаний самими національними судами.
Враховуючи вищевикладене, Суд доходить висновку, що втручання у право власності заявників, окрім того, що викликає серйозні сумніви щодо його законності та відповідності загальним інтересам, поклало на них непропорційний тягар, оскільки заявникам не було запропоновано жодної компенсації за вилучену у них земельну ділянку.
Констатовані порушення: захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).
Ключові слова: порушення права власності, захист земельних прав, право на повагу на мирне володіння своїм майном
