Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 12 листопада 2024 року
у справі «E.T. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA»
за заявою № 25373/16
Щодо відсутності на законодавчому рівні в особи, визнаної повністю недієздатною через психічне захворювання, права на поновлення своєї дієздатності
Фабула справи: заявниця, яка була повністю позбавлена дієздатності, скаржилася на те, що молдовське законодавство не надало їй прямого доступу до суду, щоб подати заяву про поновлення її дієздатності.
У 2002 році суд визнав її повністю недієздатною. Згодом їй призначили опікуна і помістили в психоневрологічний інтернат. У 2015 році адвокат подав позов від імені заявниці про визнання її повністю дієздатною. Остаточним рішенням Апеляційного суду Кишинева від 30 жовтня 2015 року судді відмовилися розглядати позов на тій підставі, що доручення видане адвокату заявницею, було недійсним, оскільки воно було підписано недієздатною особою.
Правове обґрунтування: Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на розгляд у суді або трибуналі будь-якої заяви щодо його цивільних прав та обов'язків (див. рішення у справах Golder v. the United Kingdom від 21 лютого 1975 року, § 36, Series A № 18, та « Станев проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria ) [ВП], №. 36760/06, § 229, ЄСПЛ 2012, Nicolae Virgiliu Tănase проти Румунії [ВП], no. 41720/13, § 192, 25 червня 2019 року, з подальшими посиланнями). На це «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, може посилатися кожен, хто вважає, що втручання у здійснення його громадянських прав є незаконним, і скаржиться на те, що йому не було надано можливості подати цю скаргу до суду, який відповідає вимогам пункту 1 статті 6 (див., серед інших, рішення у справі Roche v. the United Kingdom [ВП], no. 32555/96, § 117, ECHR 2005-X, та Salontaji-Drobnjak проти Сербії, no. 36500/05, § 132, 13 жовтня 2009 року).
Суд зазначає, що, хоча Уряд стверджував, що не було втручання у право заявниці на доступ до суду, він визнав, що до рішення Конституційного Суду від 17 листопада 2016 року недієздатні особи, такі як заявниця, не могли звернутися до суду з позовом про поновлення своєї дієздатності. Тому Суд вважає встановленим, що заявниця не могла подати заяву про поновлення своєї дієздатності інакше, ніж через свого опікуна або певних посадових осіб. З огляду на це, Суд також зазначає, що національне законодавство не передбачало жодної можливості автоматичного періодичного перегляду того, чи залишаються підстави для призначення особи під опіку, незважаючи на вимогу пункту 4 статті 12 КПІ про те, що заходи, які обмежують дієздатність, підлягають регулярному перегляду компетентним органом (див. пункт 22 вище; див. також рішення у справі « Ніколян проти Вірменії» (Nikolyan v. Armenia), № 74438/14, § 101, від 3 жовтня 2019 року). Нарешті, у справі заявника цей захід не був обмежений у часі.
Водночас, як підтвердив Конституційний Суд, національне законодавство не передбачало жодних проміжних рішень щодо різних ступенів недієздатності. Воно передбачало лише повну недієздатність. Окрім негативного впливу на права особи за статтею 8 Конвенції (див. рішення у справі «Штукатуров проти Росії» (Shtukaturov v. Russia), № 44009/05, § 95, ЄСПЛ 2008), таке жорстке правило, яке не дозволяло національним судам враховувати ступінь недієздатності особи, також призводило до повного обмеження її доступу до суду.
Дійсно, право на доступ до суду не є безмежним. Зокрема, можуть існувати відповідні причини для обмеження доступу недієздатної особи до суду, наприклад, для її власного захисту, захисту інтересів інших осіб та належного відправлення правосуддя (див. Nikolyan, цитоване вище, § 91). Однак важливість реалізації цих прав залежить від мети позову, з яким відповідна особа має намір звернутися до суду. Зокрема, право просити суд переглянути рішення про визнання особи недієздатною є одним з найважливіших прав для зацікавленої особи, оскільки така процедура, після її ініціювання, буде вирішальною для здійснення всіх прав і свобод, на які впливає визнання особи недієздатною (див. згадане вище рішення у справі Shtukaturov, § 71). Тому Суд вважає, що це право є одним з основоположних процесуальних прав для захисту тих, хто був частково позбавлений дієздатності. З цього випливає, що такі особи повинні в принципі мати прямий доступ до судів у цій сфері (див. згадане вище рішення у справі Stanev, § 241), чого не було в Республіці Молдова на момент подій.
Суд також відзначає важливість, яку міжнародні інструменти захисту людей з психічними розладами надають наданню їм якомога більшої юридичної автономії. Зокрема, зростаючою тенденцією є заміна систем, заснованих на позбавленні особи всієї дієздатності в її «найкращих інтересах», на систему підтримки прийняття рішень, яка здатна враховувати власну волю та уподобання особи.
Висновки: у цій справі заявниця стверджувала, що у неї були напружені стосунки з її опікуном. Останній міг відчувати конфлікт лояльності між, з одного боку, колишнім чоловіком заявниці, підтримуючи його заяву про позбавлення її дієздатності, і, з іншого боку, заявницею, підтримуючи її бажання відновити свою дієздатність. Тим не менш, заявниця не мала прямих засобів для ініціювання судового провадження з метою поновлення її дієздатності, а суди відхилили позов, поданий адвокатом, якого вона уповноважила.
Нарешті, Суд бере до уваги рішення Конституційного Суду, який визнав неконституційними положення національного законодавства, що обмежують право на доступ до суду недієздатних осіб, а також зміни до законодавства, які покращують ситуацію.
У світлі вищевикладеного Суд вважає, що неможливість заявниці безпосередньо звернутися за поновленням своєї дієздатності у відповідний час була непропорційною перешкодою, яка порушувала саму суть права заявниці на доступ до суду.
Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).
Ключові слова: право на доступ до правосуддя, права недієздатних осіб, права осіб з обмеженими можливостями
