Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 06 лютого 2025 року
у справі «UKRKAVA, TOV v. UKRAINE»
за заявою № 10233/20
Щодо безпідставної зміни тлумачення судом чіткої та неоднозначної норми закону усупереч принципу правової визначеності
Фабула справи: посилаючись на п. 1 ст. 6 Конвенції, компанія-заявник скаржилася на те, що Велика Палата Верховного Суду застосувала чітке та однозначне положення національного законодавства у непередбачуваний спосіб, всупереч принципу правової визначеності.
Правове обґрунтування: Суд насамперед зазначає, що причиною відмови від касаційної скарги заявника до Великої Палати Верховного Суду була суперечлива судова практика з питання про те, чи можуть строки, передбачені статтею 88 Закону «Про нотаріат», бути продовжені за письмовою домовленістю сторін. Велика Палата Верховного Суду витлумачила статтю 88 Закону «Про нотаріат» у тому сенсі, що строки, про які йдеться, можуть бути змінені лише на підставі закону. Цей аспект нового тлумачення, як видається, не був оскаржений компанією-заявником і не є предметом її скарги до Суду.
Компанія-заявник незадоволена тим, що Велика Палата Верховного Суду пішла далі і дала нове тлумачення абзацу першого статті 88 Закону про нотаріат щодо різних строків для фізичних та юридичних осіб. Велика Палата Верховного Суду вирішила, що строки повинні бути однаковими, хоча стаття 88 була чіткою і недвозначною в цьому відношенні: якщо обидві сторони провадження були юридичними особами, строк становив один рік, тоді як у всіх інших випадках строк становив три роки.
Суд зазначає, що перший абзац статті 88 Закону «Про нотаріат» не залишає місця для тлумачення тривалості строку, про який йдеться, з огляду на те, що і компанія-заявник, і Банк були юридичними особами. Цей висновок був також підтверджений Конституційним Судом, який визнав перший абзац статті 88 Закону про нотаріат конституційним і таким, що не підлягає тлумаченню. Крім того, сторони не стверджували, що до ухвалення рішення Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року існували різні тлумачення цього положення. За таких обставин, з огляду на чіткий текст закону, оскаржувана зміна тлумачення більше нагадувала внесення змін до закону, ніж акт врегулювання розбіжностей у судовій практиці.
Уряд стверджував, що рішення у справі компанії-заявника мало корисний ефект у вигляді внесення змін до Закону про нотаріат. Однак, беручи до уваги розподіл повноважень між парламентом і судовою владою та між різними судовими органами, встановлений українським законодавством, Суд не може підтримати ідею про те, що відмова вищого судового органу загальної юрисдикції України застосовувати закон, який Конституційний Суд визнав однозначним і таким, що не підлягає тлумаченню, була законним засобом спонукання законодавця до внесення змін до нього.
Суд не може виключити, що навіть у ситуації усталеної судової практики з відповідного питання вищий національний суд може на законних підставах змінити тлумачення, якщо це обґрунтовано важливими міркуваннями і якщо воно застосовується з належним урахуванням його впливу на раніше існуючі ситуації (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Вальверде Дігон проти Іспанії» (Valverde Digon v. Spain), № 22386/19, § 53, від 26 січня 2023 року). Суть мотивів, наведених Великою Палатою Верховного Суду, полягала у різниці між строками подання цивільних позовів за відповідним цивільним законодавством та строками нотаріального посвідчення за Законом «Про нотаріат» і, виходячи з цього, у бажаності застосування єдиного підходу. Велика Палата Верховного Суду не згадала про жодні серйозні негативні наслідки, що матеріалізувалися - незважаючи на існування різних строків протягом більш ніж двох десятиліть - щоб виправдати таку радикальну зміну тлумачення, як оскаржувана. Дійсно, її позиція не була одностайною або підтримана переважною більшістю вчених-юристів. Верховний Суд також не розглянув вплив свого нового тлумачення на вже існуючі ситуації і, отже, на правову визначеність.
Висновки: у цій справі Велика Палата Верховного Суду по-новому витлумачила чіткий і недвозначний однорічний строк, встановлений парламентом для нотаріального посвідчення індосаменту на документі, якщо сторонами провадження є юридичні особи, у спосіб, що суперечить самому положенню, і зробила це без будь-яких переконливих підстав та без урахування наслідків такої зміни тлумачення для правової визначеності. Вищевикладені міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що нове тлумачення недвозначних положень статті 88 Закону про нотаріат зробило результат провадження непередбачуваним і суперечило принципу правової визначеності. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).
Ключові слова: справедливість судового розгляду, оскарження нотаріальної діяльності, принцип правовладдя
