Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 10 липня 2025 року
у справі «SAKKOU v. CYPRUS»
за заявою № 4429/23
Щодо права суду обґрунтовувати обвинувальний вирок доказами, що підтверджують викривальні показання співучасника у кримінальному провадженні
Фабула справи: заявник скаржився, що кримінальне провадження проти нього було несправедливим, оскільки він був засуджений виключно на підставі свідчень співучасника, якого, як стверджувалося, було умовно звільнено від виконання покарання. Він посилався на статтю 6 § 1 Конвенції.
Правове обґрунтування: загальні принципи щодо справедливості кримінального судочинства відповідно до статті 6 § 1 Конвенції після використання свідчень співучасника були нещодавно узагальнені Судом у справах Souroullas Kay and Zannettos v. Cyprus (№ 1618/18, §§ 61-62, 26 листопада 2024 р.) та Xenofontos and Others v. Cyprus, № 68725/16 та 2 інших, §§ 76-79, 25 жовтня 2022 р.).
Суд повторно зазначає, що стаття 6 § 1 Конвенції не встановлює жодних правил щодо того, як слід оцінювати докази. Суд може втручатися в цю сферу лише в тому випадку, якщо національний суд оцінює докази довільно або явно нерозумно (див. справу Bochan v. Ukraine (no. 2) [GC], № 22251/08, § 61, ЄСПЛ 2015).
Конвенція не забороняє національному суду покладатися на свідчення, що інкримінують співучасника, навіть якщо відомо, що цей свідок належить до кримінальних кіл. Однак покладання на свідчення співучасника, які були надані в обмін на імунітет від переслідування, може зробити судовий процес несправедливим. Це пов’язано з тим, що такі свідчення за своєю природою піддаються маніпуляціям і можуть бути надані виключно з метою отримання переваги або особистої помсти (див. справу Xenofontos and Others v. Cyprus, цитовану вище, §§ 76-78, та судову практику, наведену в ній).
У даній справі Суд, по-перше, зазначає, що Р. не було надано імунітету від кримінального переслідування. На момент розгляду справи єдиною винагородою, яку він отримав за свої свідчення, було включення до програми захисту свідків, метою якої було захистити його від потенційних загроз або небезпек для його безпеки. Суд бере до уваги той факт, що Закон про захист свідків детально регулює створення, сферу застосування та зміст цієї програми захисту свідків.
Суд також зазначає, що Р. зізнався і дав свідчення про заявника поліції добровільно і лише після того, як його прийняли до програми захисту свідків, коли він відчув себе достатньо безпечно, щоб це зробити, оскільки був захищений від різних погроз. Незважаючи на те, що Р. висунув певні вимоги до органів влади, перш ніж погодитися свідчити проти заявника та інших підозрюваних у злочинах, пов’язаних з наркотиками, Суд не може встановити, що ці переговори були неналежними або що вони свідчать про наявність будь-яких обіцянок або надмірної винагороди щодо Р. Суд вважає обґрунтованим висновок національного суду про те, що Р. сам був засуджений за різні злочини, пов’язані з наркотиками, і відбув одну третину свого п’ятирічного тюремного терміну.
Висновки: оцінюючи вплив свідчень Р. на справедливість судового розгляду справи заявника, Суд враховує такі фактори.
Під час судового розгляду в суді присяжних заявник знав про особу Р., зміст його показань та про те, що Р. був включений до програми захисту свідків, яка на той час була єдиним видом домовленості або угоди, що існувала між ним та органами прокуратури. Заявник мав можливість провести перехресний допит Р. та оскаржити його версію подій, а також мав можливість провести перехресний допит Г.М. та О.О., головних слідчих, які брали участь у розслідуванні.
Що стосується свідчень Р., суд першої інстанції був повністю обізнаний про небезпеку, пов'язану з використанням доказів, наданих співучасником, і підійшов до його свідчень з обережністю, проявивши відповідну обережність. Суд присяжних доклав зусиль, щоб детально пояснити, чому він повірив Р., підкресливши правдивість і легкість, з якою він давав свідчення і відповідав на питання під час судового розгляду.
Верховний суд, єдиний апеляційний суд, доступний на той час, згодом переглянув оцінку свідчень Р. судом першої інстанції та детально розглянув питання про довіру до свідчень співучасника. Крім того, твердження заявника щодо достовірності та правдивості Р. як свідка були детально розглянуті національними судами обох рівнів юрисдикції.
Хоча суд присяжних в основному спирався на свідчення Р., він також врахував свідчення Г.М. та О.О., а також надані дані телекомунікаційних компаній. Суд визнав, що ці докази додатково підтверджують свідчення Р., і тому суд вважає, що національні суди дійсно спиралися на докази, які підтверджують свідчення Р., оскільки «підтверджуючі докази» розуміються судом у широкому сенсі, незалежно від відсутності підтверджуючих доказів у розумінні національного права, тобто незалежних доказів, що підкріплюють викривальні свідчення співучасника.
З огляду на вищезазначені міркування, не можна стверджувати, що посилання суду присяжних на свідчення співучасника зробило судовий розгляд справи заявника несправедливим.
Констатовані порушення: відсутнє порушення права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).
Ключові слова: дослідження доказів судом, оцінка доказів, справедливість кримінального провадження
