Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 09 жовтня 2025 року
у справі «CHAYKOVSKYY v. UKRAINE»
за заявою № 48879/19
Щодо необхідності визнання судом одних і тих самих доказів допустимими у справі одного обвинуваченого та відхилення їх як недопустимих у справі іншого обвинуваченого
Фабула справи: заявник скаржився, що Верховний Суд не оцінив, який вплив мало використання неналежним чином отриманих доказів, що призвели до засудження будь-якого зі співпідсудних на інших підсудних та справу загалом.
Правове обґрунтування: Суд зазначає, що заявника та його спільників було засуджено за кількома пунктами звинувачення у збройному пограбуванні та вбивстві, а також у бандитизмі, скоєному організованою бандою. Після арешту спільників, хоча вони не мали жодної юридичної допомоги, вони почали робити свідчення, які не лише свідчили проти себе, але й містили інформацію про діяльність банди загалом, її членів, їхні ролі та участь у певних злочинах. Хоча пізніше більшість цих свідчень було відкликано або змінено, надана ними інформація була явно цінною та дозволила органам прокуратури продовжити розслідування інших епізодів злочинної діяльності банди. Ці початкові зізнання використовувалися для засудження того чи іншого обвинуваченого за певним звинуваченням, але також використовувалися стосовно іншого(их) обвинуваченого(их) та звинувачень, що робило ці засудження тісно взаємопов'язаними.
У провадженні щодо перегляду рішення Суду 2016 року Верховний Суд визнав, що це зізнання є неприпустимим доказом і не може бути використане для підтвердження обвинувального вироку, а лише стосовно пана Закшевського. Спираючись на концепцію «індивідуалізації кримінальної відповідальності», він прямо відхилив ідею скасування обвинувальних вироків інших осіб, включаючи заявника, шляхом виключення цього зізнання. Це означало, наприклад, що якщо заявник був явно причетний до злочинів, вчинених під час першого та третього епізодів злочинної діяльності банди, згідно з інформацією, що міститься у зізнанні пана Закшевського, його обвинувальний вирок, тим не менш, був залишений у силі.
Суд підтверджує свою практику щодо прийняття доказів, отриманих від третіх осіб та з порушенням прав, передбачених Конвенцією. Зокрема, використання показань та речових доказів, отриманих як прямий результат жорстокого поводження, заборонено не тільки у випадках, коли жертвою поводження, що суперечить статті 3, є обвинувачений, але й у випадках, коли це стосується третіх осіб (справа El Haski v. Belgium, № 649/08, § 85, 25 вересня 2012 р., з подальшими посиланнями, та справа Urazbayev v. Russia, № 13128/06, § 73, 8 жовтня 2019 р.). Крім того, Суд також постановив, що використання показань свідків, наданих в обмін на імунітет або інші переваги, або показань співучасника, який уклав угоду про визнання вини, може поставити під сумнів справедливість розгляду справи. Використання таких доказів саме по собі не робить судовий розгляд несправедливим, і при оцінці Суд розглядає судовий розгляд в цілому, беручи до уваги права захисту, а також інтерес громадськості та жертв злочинів у його належному судовому переслідуванні та, за необхідності, права свідків (див., наприклад, справу Habran and Dalem v. Belgium, № 43000/11 та 49380/11, § 96, 17 січня 2017 р.; Adamčo v. Slovakia, № 45084/14, § 56-71, 12 листопада 2019 р., та порівняйте Kadagishvili v. Georgia, № 12391/06, §§ 156-57, 14 травня 2020 р.).
Висновки: Суд вважає, що визнання доказів допустимими у справі одного обвинуваченого та відхилення їх як недопустимих у справі іншого обвинуваченого у кримінальному провадженні з тими ж основними фактами вимагало б, на думку Суду, від національного суду надання детальних причин та вагомого обґрунтування. У цій справі Верховний Суд лише послався на принцип «індивідуалізації кримінальної відповідальності». Це, очевидно, стосувалося встановленого принципу кримінального права, згідно з яким суд, який виносить вирок особі, засудженій за злочин, повинен враховувати обставини кожного обвинуваченого (такі як тяжкість злочину та будь-які обтяжуючі та пом'якшувальні обставини тощо), а також індивідуальні обставини відповідної особи. Однак Верховний Суд не пояснив, як цей принцип застосовується до допущення доказів, чому неправомірний характер доказів, про які йде мова, не впливає на справедливість засудження заявника, або чи дозволяє національне законодавство розглядати докази так, як це було у цій справі.
Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).
Ключові слова: дослідження доказів судом, справедливість кримінального провадження, організована злочинність, оцінка доказів
