Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 16 грудня 2025 року
у справі «KARAKASIDIS v. GREECE»
за заявою № 46737/20
Щодо перекладення зі сторони обвинуваченого тягаря доказування на сторону захисту у кримінальному провадженні за фактом отримання доходів від злочинної діяльності
Фабула справи: заявник скаржився за статтею 6 §§ 1 та 2 Конвенції на те, що його права на презумпцію невинуватості та на справедливий суд були порушені через його кримінальне засудження недостатньо мотивованим рішенням суду, яке переклало тягар доказування зі сторони обвинувачення на нього.
Правове обґрунтування: Суд повторює, що презумпція невинуватості, закріплена у статті 6 § 2 Конвенції, є одним з елементів справедливого кримінального судочинства, що вимагається пунктом 1. Відповідно, він розгляне скаргу заявника з точки зору цих двох положень, взятих разом. Суд повинен переконатися, що провадження, розглянуте в цілому, було справедливим, що у випадку кримінального провадження включає дотримання презумпції невинуватості. Стаття 6 § 2 вимагає, серед іншого, щоб під час виконання своїх обов'язків члени суду не виходили з упередженої думки про те, що обвинувачений скоїв інкримінований злочин; тягар доказування лежить на обвинуваченні, і будь-які сумніви повинні йти на користь обвинуваченого (див., наприклад, Poletan and Azirovik v. the form Yugoslav Republic of Macedonia, № 26711/07 and 2 others, §§ 63-64, 12 травня 2016 року).
Суд повторює, що відповідно до статті 6 § 2 Конвенції презумпція невинуватості буде порушена, якщо тягар доказування перекладається з обвинувачення на захист (див. Telfner v. Austria, № 33501/96, § 15, 20 березня 2001 року). Однак від підсудного може вимагатися надати пояснення після того, як обвинувачення представить проти нього prima facie аргументи (див. Poletan and Azirovik, цитовано вище, §§ 63-67, та Telfner, цитовано вище, § 18).
Суд також постановив, що проблема з принципом in dubio pro reo як конкретним вираженням презумпції невинуватості (див., серед інших джерел, Tsalkitzis v. Greece (№ 2), № 72624/10, § 60, 19 жовтня 2017 року) може виникнути, якщо рішення національних судів про визнання заявника винним недостатньо обґрунтовані (див. Ajdarić v. Croatia, № 20883/09, §§ 34-35 та 51, 13 грудня 2011 року, та Melich and Beck v. the Czech Republic, № 35450/04, §§ 49-55, 24 липня 2008 року).
Відповідно до статті 394 Кримінального кодексу Греції, чинного на той час, будь-хто, хто навмисно прийняв у своє володіння доходи від злочинної діяльності, має бути покараний позбавленням волі. Щоб засудити особу за цей злочин, національні суди повинні, згідно з національною судовою практикою, посилатися на конкретні обставини того, як обвинувачений отримав відповідні предмети, та факти, що вказують на його/її знання про їхнє злочинне походження (див., наприклад, рішення Касаційного суду № 201/2017). Суд зазначає, що рішення Афінського апеляційного кримінального суду ґрунтувало засудження заявника за злочин, пов'язаний з прийняттям доходів від злочинної діяльності, на висновках про те, що відповідні предмети були викрадені, і що він знав про крадіжку. Однак матеріали, подані до національних судів, не містили жодних посилань на будь-яку крадіжку. Обставини, за яких заявник отримав у володіння нібито викрадені предмети, не були встановлені, а також не було жодних конкретних ознак того, що він знав про їхнє нібито незаконне походження. Заявник неодноразово заперечував будь-яке таке знання, і жодних свідчень, що підтверджували б протилежне, надано не було.
Висновки: висновок національних судів про те, що заявник не довів права власності на відповідні предмети, відрізняється від обов'язку обвинувачення довести поза розумним сумнівом їх незаконне походження та знання заявника про це походження. Хоча рішення національних судів визначили, що предмети були викрадені, і що заявник знав про цю ситуацію, вони не згадали жодних фактів, що підтверджують ці висновки, або будь-яких доказів, що їх підтверджують, за винятком того факту, що він зберігав предмети у своєму автомобілі, що вважалося таким, що підтверджує висновок про їх незаконне походження. Далі зазначається, що під час провадження жодна інша особа не претендувала на право власності на предмети та не надавала свідчень з цього приводу, і що предмети були виявлені під час випадкової перевірки дорожнього руху, а не в контексті розслідування крадіжок.
Таким чином, висновки національних судів не були результатом prima facie доказів, які заявник не спростував. Суд не може встановити, що докази, надані обвинуваченням, становили підставу для обвинувачення заявника, яка вимагала б від нього пояснень. Національні суди, по суті, переклали тягар доказування з обвинувачення на заявника, порушуючи принципи презумпції невинуватості. Крім того, розглядаючи провадження в цілому, не можна стверджувати, що рішення національних судів були належним чином обґрунтованими відповідно до права заявника на справедливий суд згідно зі статтею 6 § 1 Конвенції.
Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.п. 1 та 2 ст. 6 Конвенції).
Ключові слова: засади кримінального провадження, справедливість кримінального провадження, вмотивованість вироку
