Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 18 грудня 2025 року
у справі «ČERNÝ AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC»
за заявами № 37514/20 та 4 іншими
Щодо законодавчої неврегульованості захисту конфіденційного спілкування між адвокатом та клієнтом на вилучених електронних пристроях клієнта
Фабула справи: заявники, адвокати у кримінальних провадженнях, скаржилися, що додавання їхнього привілейованого листування з клієнтом після їх вилучення з електронних пристроїв останнього до матеріалів кримінальної справи суду порушує їхнє право на повагу до приватного життя та кореспонденції, захищене статтею 8 Конвенції.
Правове обґрунтування: Суд зазначає, що у цій справі саме з електронних пристроїв клієнта було вилучено привілейовані дані, включаючи його спілкування із заявниками. Проте Суд вважає, що заявники не відмовилися від своїх прав на недоторканність приватного життя та захист листування лише тому, що існувала гіпотетична можливість того, що дані, які вони надіслали на пристрій свого клієнта, можуть бути передані іншим особам або отримані органами влади. Натомість, вони мали обґрунтоване очікування, що конфіденційність їхніх повідомлень все одно буде поважатися та захищатися (див., mutatis mutandis, Macharik v. the Czech Republic, № 51409/19, § 34, 13 лютого 2025 року; Bărbulescu v. Romania [GC], № 61496/08, § 73, ЄСПЛ 2017; та Benedik v. Slovenia, № 62357/14, § 101, 24 квітня 2018 року). Дійсно, спеціальний захист, гарантований комунікаціям між адвокатом і клієнтом, був би позбавлений сенсу, якби він не поширювався на електронні комунікації, що зберігаються на пристроях адвоката або клієнта.
Суд також зазначає, що Уряд не заперечував проти цієї справи як втручання в права заявників. Тому Суд переконаний, що додавання до судових матеріалів привілейованих комунікацій заявників з їхнім клієнтом, які були вилучені з електронних пристроїв цього клієнта, стало втручанням у права заявників на повагу до їхнього приватного життя та листування, захищені першим пунктом статті 8 Конвенції.
Втручання суперечить статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «відповідно до закону», не переслідує одну або декілька законних цілей, зазначених у її другому пункті, та не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей.
Суд повторює, що вимога законності передбачає, що захід повинен мати певну основу у внутрішньому законодавстві, причому термін «закон» слід розуміти у його матеріальному, а не формальному значенні. Закон має бути сумісним з верховенством права та передбачуваним у своїх наслідках (див. Kopp, цитовано вище, § 55; Vasil Vasilev, цитовано вище, §§ 88-89; та Big Brother Watch and Others v. the United Kingdom [GC], № 58170/13 та 2 інші, § 332, 25 травня 2021 року). Він має бути достатньо чітким у своїх формулюваннях, щоб дати громадянам належне уявлення про обставини та умови, за яких органи державної влади уповноважені вдаватися до будь-яких заходів (див. Golovan v. Ukraine, № 41716/06, § 57, 5 липня 2012 року).
У контексті моніторингу та запису приватних повідомлень Суд наголосив на важливості наявності достатніх гарантій від свавілля та зловживань, включаючи конкретні процесуальні гарантії щодо захисту конфіденційності повідомлень між адвокатами та їхніми клієнтами (див. Michaud, згадане вище, § 130, та Sommer v. Germany, № 73607/13, § 56, 27 квітня 2017 року).
Суд раніше встановив відсутність таких гарантій, коли національне законодавство не містило конкретної та передбачуваної процедури перевірки електронних носіїв даних з метою перевірки доказів та відокремлення привілейованого матеріалу (див. Särgava v. Estonia, № 698/19, §§ 99-103, 16 листопада 2021 року; Saber, згадане вище, § 55; та Kopp, згадане вище, § 73); коли закон не регулював потенційні спори між органами влади та відповідним адвокатом, що виникають із цієї процедури; і коли не було процедури, яка б гарантувала, що привілейовані матеріали не будуть надані слідчим органам до того, як суди матимуть можливість провести конкретний та детальний аналіз справи (див. вищезгадану справу Särgava, § 107).
Висновки: Суд вважає, що закон, який регулює вилучення даних з вилучених електронних пристроїв, був явно недостатньо чітким та передбачуваним для тих, кому він був адресований, а також не містив достатніх гарантій та процесуальних гарантій для захисту конфіденційності спілкування між адвокатом та клієнтом.
По-перше, різні національні органи, які розглядали справу заявників, а також Уряд і заявники в провадженні в Суді погодилися, що жодне законодавче положення чітко та конкретно не встановлювало заборону на перевірку та використання привілейованих даних, що містяться на вилучених електронних пристроях, у кримінальному процесі. Міністерство юстиції також визнало наявність прогалини в законі та відсутність чіткого регулювання ситуації. Суди в провадженні щодо компенсації постановили, що матеріали були захищені, виходячи із загального захисту юридичної таємниці відповідно до положень Хартії основних прав про справедливий судовий розгляд та аналогії зі статтею 88(1) КПК. Однак, як Суд вже зазначав, ця аналогія була досить нечіткою, і кілька інших національних судів та органів влади, включаючи Конституційний Суд, не виявили заборони. Таким чином, Суд вважає, що недостатньо чітко визначено існування норми національного законодавства, яка забороняє перевірку привілейованих даних, отриманих з електронних пристроїв клієнта адвоката, і, якщо така норма існує, то як вона застосовується. Тому не існувало жодного національного законодавства, яке б регулювало обробку привілейованих електронних даних, наслідки якого були б передбачуваними для тих, кому вона адресована.
По-друге, Суд зазначає, що відсутність чіткого правового регулювання означала, що закон не містив жодної конкретної та передбачуваної процедури для фільтрації даних та відокремлення привілейованих матеріалів, що зберігаються на електронних носіях даних, яка б відповідала принципам, встановленим у практиці Суду. Суд визнає, що рішення Верховного Суду від 16 квітня 2025 року надало певні вказівки щодо даних на тих самих пристроях, що належать клієнту заявників. Однак це рішення було винесено після того, як заявники подали свою заяву до Суду, і воно не могло мати жодного стосунку до того факту, що їхні дані вже були додані до матеріалів справи та надані всім сторонам кримінального провадження проти їхнього клієнта. У будь-якому разі, Суд не переконаний, що рішення Верховного Суду саме по собі можна вважати таким, що встановило чітку та передбачувану процедуру, яка відповідає вимогам його прецедентної практики та доступна для заявників, які не були сторонами кримінального провадження, в рамках якого було видано постанову про включення їхніх даних до матеріалів справи.
На думку Суду, закон у цій справі не був передбачуваним, оскільки його рамки були нечіткими, а процесуальні гарантії захисту конфіденційних даних на вилучених електронних пристроях були недостатніми. Таким чином, закон не відповідав вимогам, які він мав би виконати, щоб задовольнити критерій, що втручання має відповідати закону в значенні статті 8 § 2 Конвенції.
Вищезазначені міркування є достатніми, щоб Суд міг зробити висновок, що втручання в права заявників не мало достатньої підстави у національному законодавстві.
Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).
Ключові слова: захист приватного життя, право на повагу до кореспонденції, захист конфіденційності спілкування, вимоги до закону
