Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 08 січня 2026 року
у справі «FERRIERI AND BONASSISA v. ITALY»
за заявами №№ 40607/19 та 34583/20
Щодо необхідності забезпечення судового та незалежного перегляду заходів податкового органу стосовно доступу до банківських даних платника податків
Фабула справи: справа стосується доступу до банківських даних заявників та їх перевірки, включаючи інформацію про банківські рахунки, історію транзакцій та деталі інших фінансових операцій, пов’язаних із заявниками або таких, що їх можна простежити. Ці заходи (далі – «оскаржувані заходи») були вжиті Податковим органом (Agenzia delle Entrate) для цілей податкового аудиту. Заявники скаржилися на надмірно широкі повноваження, надані національним органам влади національним законодавством, та на відсутність достатніх процесуальних гарантій, здатних захистити їх від будь-яких зловживань або свавілля, зокрема, на відсутність попереднього та/або попереднього судового чи незалежного перегляду оскаржуваних заходів.
Факти справи можна коротко викласти наступним чином.
15 липня 2019 року перший заявник та 16 липня 2020 року другий заявник отримали повідомлення від своїх банків про те, що банки отримали запити від Податкової служби щодо надання інформації про їхні банківські рахунки, історію транзакцій та інші фінансові операції, пов'язані з ними або такі, що їх можна відстежити, протягом певного періоду часу, стосовно першого заявника з 1 січня по 31 грудня 2017 року та стосовно другого заявника з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2017 року. Банки повідомили заявників, що вони виконають свій юридичний обов'язок щодо надання запитуваної інформації.
Дозвіл на отримання таких даних безпосередньо від банківських установ був виданий директорами Податкової служби відповідно до статті 51 § 2 (7) Указу Президента № № 633 від 26 жовтня 1972 року («Указ № 633/1972») та стаття 32 § 1 (7) Указу Президента № 600 від 29 вересня 1973 року («Указ № 600/1973»).
Правове обґрунтування: Суд вже постановив, що інформація, яку податкові органи отримують з банківських документів, безсумнівно, є персональними даними щодо фізичної особи, незалежно від того, чи є вона конфіденційною інформацією чи ні (див. G.S.B. v. Switzerland, № 28601/11, § 93, 22 грудня 2015 року). Більше того, така інформація може також стосуватися професійних відносин, і немає жодної принципової причини, яка б виправдовувала виключення діяльності професійного чи ділового характеру з поняття «приватне життя» (див., у контексті отримання та копіювання банківських даних, M.N. and Others v. San Marino, № 28005/12, § 51, 7 липня 2015 року, та Brito Ferrinho Bexiga Villa-Nova v. Portugal, № 69436/10, § 43, 1 грудня 2015 року). Суд також постановив, що інформація про оподатковуваний зароблений та незароблений дохід, а також про оподатковувані чисті активи стосуються «приватного життя» відповідних осіб (див. Samoylova v. Russia, no. 49108/11, § 62, 14 грудня 2021 року, та справи, цитовані в ньому), і що такі дані, як ім'я та домашня адреса платника податків, оброблені та опубліковані Податковим органом у зв'язку з тим, що він або вона не виконали своїх зобов'язань щодо сплати податків, явно стосуються інформації про «приватне життя», незважаючи на те, що згідно з національним законодавством ці дані класифікуються як інформація в суспільних інтересах (див. L.B. v. Hungary [GC], no. 36345/16, § 104, 9 березня 2023 року).
Крім того, Суд вже встановив, що перегляд банківського рахунку особи є втручанням у її право на повагу до приватного життя (див., у контексті перегляду банківських даних адвоката, Brito Ferrinho Bexiga Villa-Nova, згадане вище, § 44, та Sommer v. Germany, № 73607/13, § 48, 27 квітня 2017 року).
З цього випливає, що у цій справі доступ Податкового органу до банківських даних заявників становив втручання в їхнє право на повагу до їхнього «приватного життя».
Щодо конкретних заходів, про які йдеться у цій справі, Суд вже встановив, що державні органи мають право отримувати доступ до банківських реквізитів та навіть розкривати їх у рамках формалізованих процедур, щоб оцінити, чи виконав заявник свої податкові зобов'язання, а якщо ні, то вжити необхідних правових заходів (див. G.S.B. v. Switzerland, згадане вище, § 95). Однак за таких обставин Суд повинен бути впевнений, що існували достатні та адекватні гарантії від свавілля (там само, § 96), включаючи можливість ефективного перегляду заходу, про який йде мова.
У цьому контексті Суд постановив, що подальший судовий перегляд може забезпечити достатній захист, якщо процедура перегляду на ранній стадії поставила б під загрозу мету розслідування або спостереження.
Суд зазначає, що заходи, про які йде мова, були передбачені законом, зокрема статтею 51 § 2 (7) Декрету № 633/1972 та статтею 32 § 1 (7) Декрету № 600/1973, і що сторони не заперечували, що такі положення були доступними. Однак сторони розійшлися в думках щодо того, чи відповідає правова основа для оскаржуваних заходів, яка випливає з цитованих національних положень, вимогам «якості права», встановленим статтею 8 Конвенції.
Суд насамперед зазначає, що відповідно до статті 51 § 2 (7) Декрету № 633/1972 та статті 32 § 1 (7) Декрету № 600/1973 доступ до банківських даних платника податків може бути дозволений з метою виконання функцій податкової інспекції, які, як визначено у статті 51 § 1 Декрету № 633/1972, стосуються перевірки дотримання платниками податків податкових зобов'язань.
На думку Суду, умови, зазначені у вищезазначених законодавчих положеннях, самі по собі є недостатніми для обмеження обсягу дискреційних повноважень, наданих національним органам. Зокрема, просте посилання на необхідність оцінки дотримання платниками податків своїх податкових зобов'язань надає податковим інспекціям необмежені дискреційні повноваження, оскільки вони мають нерегульовані повноваження оцінювати, чи слід впроваджувати оскаржувані заходи, та визначати обсяг інформації, що запитується, який за визначенням є дуже широким.
Органи влади не зобов'язані обґрунтовувати здійснення своїх повноважень, наводячи причини своїх рішень і тим самим демонструючи, що вони дотримуються критеріїв, викладених у відповідних національних положеннях, включаючи адміністративні циркуляри, що призводить до здійснення ними необмежених дискреційних повноважень.
З огляду на вищезазначене, Суд вважає, що правова основа для оскаржуваних заходів не була здатною достатньою мірою обмежити обсяг дискреційних повноважень, наданих національним органам влади, і відповідно не відповідала вимозі «якості закону» згідно зі статтею 8 Конвенції.
Щодо скарги заявників на те, що оскаржувані заходи не були піддані попередньому судовому або незалежному контролю, Суд зазначає, що в цьому випадку, згідно з національним законодавством, попереднє судове схвалення не було потрібним. Зокрема, національна правова база вимагала, щоб заходи були схвалені центральним директором з оцінки Податкової служби або її регіональним директором, або регіональним керівником Податкової поліції.
Скарга до податкових судів не буде ефективним засобом судового захисту ex post.
У будь-якому разі, навіть якщо припустити, що засіб правового захисту у вигляді скарги до цивільних судів існував на практиці, у цій справі, де застосовні національні положення не вимагали надання будь-яких підстав для оскаржуваних заходів до їх впровадження, Суд не бачить, який саме контроль ці суди змогли б забезпечити.
Щодо скарги до Гаранта платника податків відповідно до статті 13 Закону № 212/2000, Суд зазначає, що, як зазначено в рішенні Касаційного суду № 25212 від 24 серпня 2022 року, цей орган не видає обов'язкових рішень, а лише надає рекомендації податковим органам. Суд вважає, що скарга до Гаранта платника податків – органу, який лише контролює діяльність податкових органів і не може видавати обов'язкові для виконання рішення – не буде ефективним засобом правового захисту для цілей гарантій від свавілля, передбачених статтею 8 Конвенції.
Висновки: Суд вважає, що оскаржувані заходи не були піддані ефективному судовому або незалежному перегляду ex post.
Суд дійшов висновку, що навіть якби можна було стверджувати про загальну правову основу для оскаржуваних заходів в італійському законодавстві, це законодавство не відповідає вимогам якості, встановленим Конвенцією. Зокрема, навіть враховуючи широку свободу розсуду Договірних Держав щодо банківських даних, тобто суто фінансової інформації, та важливість мети аналогічних заходів у сфері оподаткування, Суд вважає, що національна правова база надавала національним органам влади необмежену свободу дій щодо умов, за яких оскаржувані заходи могли бути впроваджені, та обсягу цих заходів. Водночас ця база не забезпечувала достатніх процесуальних гарантій, оскільки оскаржувані заходи не підлягали судовому чи незалежному перегляду. Таким чином, національна правова база не забезпечувала заявникам мінімального ступеня захисту, на який вони мали право згідно з Конвенцією. Суд вважає, що за цих обставин не можна стверджувати, що згадане втручання було «відповідним до закону», як того вимагає стаття 8 § 2 Конвенції.
Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).
Ключові слова: право на повагу до приватного життя, захист прав платника податків, оскарження податкових заходів, конфіденційність банківських даних
