Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 03 лютого 2026 року
у справі «RAMISHVILI v. GEORGIA»
за заявою № 4100/24
Щодо неналежного судового розгляду дифамаційного позову адвоката у зв’язку з публічними обвинуваченнями проти нього як сторони захисту у резонансних кримінальних провадженнях
Фабула справи: заявник скаржиться, що відмова національних судів захистити його честь і репутацію від публічно висловлених звинувачень у співпраці з державними службами безпеки з боку відомого священнослужителя становила порушення його прав, передбачених статтею 8 Конвенції.
Справа стосується цивільного судового процесу про дифамацію, порушеного заявником, відомим адвокатом, щодо кількох заяв, зроблених отцем І., видатним священнослужителем Грузинської православної церкви, під час телевізійного інтерв'ю. Заявник поскаржився відповідно до статті 8 Конвенції, що національні суди не захистили його право на репутацію.
Заява стосується цивільного позову про дифамацію, поданого заявником, відомим адвокатом, щодо заяви, зробленої отцем І., видатним священнослужителем Грузинської православної церкви, під час одного з його телеінтерв'ю. Зокрема, заявник скаржився, що отець І. назвав його «інформатором» і «провокатором» під час обговорення його ролі як адвоката підсудного у гучній кримінальній справі про замах на вбивство особистого секретаря Патріарха, а також стверджував, що заявник надавав інформацію директору Управління конституційної безпеки Міністерства внутрішніх справ, представляючи інтереси сім'ї жертви в іншій гучній кримінальній справі. Заявник скаржився на заподіяну шкоду його честі та професійній репутації.
Міський суд Тбілісі виніс рішення на користь заявника, зобов'язавши отця І. публічно відкликати свою заяву та виплатити заявнику символічну суму в розмірі 1 грузинського ларі за моральну шкоду. Апеляційний суд Тбілісі скасував рішення суду першої інстанції, визнавши, що оскаржувана заява була оціночним судженням і що заявник, з огляду на його статус публічної особи, мав її терпіти. Верховний суд підтвердив рішення апеляційного суду, зазначивши додатково, що співпраця з державними органами як така не означає вчинення кримінального та/або адміністративного правопорушення. Отже, оскаржуваною заявою заявник не був звинувачений у вчиненні кримінального правопорушення.
Правове обґрунтування: відповідні загальні принципи були узагальнені у справі Jishkariani проти Грузії (цитовано вище, §§ 41-46; див. також Couderc and Hachette Filipacchi Associés проти Франції [GC], № 40454/07, §§ 82-91, ECHR 2015 (витяги)).
Суд зазначає, що у таких справах, як ця, йдеться не про дії держави, а про стверджувану неадекватність захисту, наданого національними судами приватному життю заявника. Він повторює, що позитивне зобов'язання, властиве статті 8 Конвенції, може зобов'язати державу вживати заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин між особами. Тим не менш, застосовні принципи є подібними, і необхідно враховувати справедливий баланс, який має бути встановлений між відповідними конкуруючими інтересами (див. Von Hannover проти Німеччини (№ 2) [GC], № 40660/08 та 60641/08, §§ 98-99, ECHR 2012, з подальшими посиланнями), а саме, з одного боку, свобода вираження поглядів, захищена статтею 10, та, з іншого боку, право на повагу до приватного життя, закріплене у статті 8 (див. Couderc and Hachette Filipacchi Associés, згадане вище, §§ 90-93; див. загальні принципи щодо балансування статті 10 та статті 8 Конвенції, узагальнені у справі Perinçek проти Швейцарії [GC], № 27510/08, § 198, ECHR 2015 (витяги)).
Для оцінки обґрунтованості оскаржуваного твердження слід розрізняти твердження про факти та оціночні судження, оскільки, хоча існування фактів можна продемонструвати, істинність оціночних суджень не підлягає доказуванню. Вимогу довести істинність оціночного судження неможливо виконати, і це порушує саму свободу думки, яка є фундаментальною частиною права, гарантованого статтею 10. Класифікація твердження як факту чи як оціночного судження – це питання, яке, перш за все, належить до меж розсуду національних органів влади, зокрема національних судів. Однак, навіть якщо твердження є оціночним судженням, пропорційність втручання може залежати від того, чи існує достатня «фактична основа» для оскаржуваного твердження: якщо її немає, таке оціночне судження може виявитися надмірним. Щоб розрізнити фактичне твердження та оціночне судження, необхідно враховувати обставини справи та загальний тон зауважень, пам’ятаючи, що твердження щодо питань, що становлять суспільний інтерес, можуть на цій підставі являти собою оціночні судження, а не констатації фактів (див. Morice v. France [GC], № 29369/10, § 126, ECHR 2015).
Ця справа стосується конфлікту між конкуруючими правами, а саме правом заявника на повагу до його гідності та репутації, з одного боку, та свободою вираження поглядів батька І., з іншого, що вимагає оцінки відповідно до принципів, викладених у відповідній практиці Суду.
Щодо предмета оскаржуваних заяв, Суд зазначає, що вони були зроблені в контексті публічних дебатів навколо так званої «справи про ціанід», яка привернула значну увагу ЗМІ на той час, та з посиланням на роль заявника як адвоката в цій справі. Заявника звинувачували в захисті інтересів «вбивці(ць)» та в тому, що його підкинули як провокатора у «справі про ціанід», у ролі, нібито подібній до тієї, яку він відіграв у справі Гіргвліані, де він, як стверджувалося, надавав інформацію службам безпеки. Суд погоджується з висновком національних судів про те, що на той час тривали дебати щодо так званої «справи про ціанід», які викликали значний суспільний інтерес (див., у зв'язку з цим, Mamaladze проти Грузії, № 9487/19, §§ 16-32 та 33, 3 листопада 2022 року). Він визнав існування такого інтересу, наприклад, коли відповідна публікація стосувалася інформації про кримінальне провадження загалом (див. Dupuis and Others v. France, no. 1914/02, § 42, 7 червня 2007 року, та July and SARL Libération v. France, no. 20893/03, § 66, ECHR 2008 (витяги)) або інформації щодо конкретної кримінальної справи (див. White v. Sweden, no. 42435/02, § 29, 19 вересня 2006 року, та Egeland and Hanseid v. Norway, no. 34438/04, § 58, 16 квітня 2009 року). Так звана «справа про ціанід» викликала широке публічне обговорення щодо Православної Церкви Грузії загалом та конкретних питань у Патріархії зокрема. Спірні заяви явно стосувалися питань, що становлять суспільний інтерес, та отримали широке висвітлення у ЗМІ. Відповідно, Суд вважає, що за обставин цієї справи заяви, зроблені отцем І., відбулися в контексті дебатів з питання, що становить суспільний інтерес.
Суд зазначає, що заявник, публічно відомий адвокат захисту, вважався національними судами публічною особою, а не приватною особою для цілей Закону про свободу слова. Крім того, дебати та оспорювані заяви стосувалися не приватного життя заявника, а його публічної діяльності у вищезгаданій сфері. Враховуючи посаду заявника та його участь у різних гучних кримінальних справах, Суд не бачить жодних підстав відхилятися від висновку національних судів щодо статусу заявника як публічної особи (див., у цьому відношенні, Kajganić, згадане вище, §§ 66-67). Отже, він добровільно виставив себе під пильну увагу громадськості в силу своєї ролі адвоката захисту у гучних кримінальних справах і, отже, був зобов'язаний проявляти вищий рівень толерантності, ніж очікувалося б від непублічної особи (див. Jishkariani, згадане вище, § 51).
Суд нагадує у цьому відношенні, що пошкодження репутації та довіри до адвокатів може мати серйозні наслідки для прав обвинуваченого та права на доступ до суду, які є невід'ємними складовими права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 § 1 Конвенції (див. справу Mesić, цитовано вище, § 109).
Висновки: Суд вже встановив, що обвинувачення священника І. були серйозними, стосувалися серйозних заяв про неправомірні дії з боку заявника та свідчили про те, що заявник діяв, щонайменше, з порушенням правових етичних норм.
За обставин цієї справи, що стосується першого оскаржуваного твердження щодо ролі заявника у справі Mamaladze, навіть якби Суд погодився з класифікацією звинувачення, висунутого проти заявника, як оціночного судження, він зазначає висновки Тбіліського апеляційного суду та Верховного Суду про те, що будь-яке оціночне судження користується абсолютним захистом згідно із Законом про свободу слова. Отже, вони не розглядали, чи були достатні фактичні підстави, щоб назвати заявника провокатором у справі Мамаладзе. Суд вважає, що важко узгодити вищезазначений підхід національних судів із усталеною практикою Суду, яка стверджує, що навіть коли твердження є оціночним судженням, має існувати достатня фактична основа для його підтвердження, інакше воно буде надмірним.
Щодо другої частини обвинувачення щодо ролі заявника у справі Girgvliani, яку сам Верховний Суд охарактеризував радше як констатацію факту, ніж оціночне судження, Суд зазначає, що у своїй апеляції заявник стверджував, що докази, заслухані в суді, свідчать про те, що він діяв професійно у відповідному провадженні та не порушував правил юридичної етики; отець І., зі свого боку, взагалі не підтвердив своє звинувачення. Його представник прямо вказав судді першої інстанції, що йому невідома жодна інформація, яка могла б стати підставою для таких заяв. За таких обставин, і враховуючи свою практику, згідно з якою чим серйознішим є звинувачення, тим міцнішою має бути його фактична основа, Суд із занепокоєнням зазначає, що національні суди не з'ясували, чи існувала така фактична основа у цій справі.
Крім того, незважаючи на твердження заявника, серйозність обвинувачень та відсутність будь-яких встановлених фактичних підстав для них, Верховний Суд поклав тягар доказування на заявника для їх спростування та встановив, що докази, надані заявником, не були достатніми для спростування тверджень отця І. Суд вважає, що за обставин справи це накладало на заявника недосяжний стандарт доказування.
Щодо способу передачі заяв та ступеня, до якого вони могли вплинути на заявника, Суд зазначає, що сторони розійшлися в думках щодо того, чи був отець І. належним чином повідомлений про те, що його телефонне інтерв'ю буде транслюватися в прямому ефірі. У будь-якому разі, факт залишається фактом, що отець І. озвучив свої звинувачення представнику ЗМІ, тим самим взявши на себе ризик їх поширення серед широкої громадськості. Більше того, національні суди проігнорували той факт, що, незалежно від нібито незнання отця І., його виступ транслювався в прямому ефірі, і, таким чином, потенційний негативний вплив його звинувачень на репутацію заявника був значним.
Нарешті, що стосується наслідків оскаржуваних заяв, Суд уже зазначив, що оскаржувані звинувачення могли заплямувати професійну та соціальну репутацію заявника.
З огляду на вищезазначене, Суд вважає, що національні суди не досягли справедливого балансу між конкуруючими інтересами, що передбачені Конвенцією.
Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).
Ключові слова: наклеп на публічну особу, межі критики публічних осіб, права адвоката, професійний статус адвоката, дифамаційні спори, право на повагу до приватного життя
