Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 12 березня 2026 року
у справі «VASHCHENKO AND TRETYAK v. UKRAINE»
за заявами №№ 42489/16 та 74213/17
Щодо порушення принципу res judicata внаслідок скасування остаточних і обов’язкових судових рішень внаслідок їх перегляду Верховним Судом України на підставі іншої судової практики, сформованої після ухвалення цих рішень
Фабула справи: заявники скаржилися відповідно до статті 6 § 1 Конвенції, що скасування остаточних і обов’язкових судових рішень, ухвалених на їхню користь, у результаті їх перегляду Верховним Судом на підставі подальшого іншого застосування матеріального права в аналогічних справах судами касаційної інстанції та самим Верховним Судом України порушило принцип правової визначеності.
Правове обґрунтування: Суд повторює, що право на справедливий суд відповідно до статті 6 § 1 Конвенції, тлумачене у світлі принципів верховенства права та правової визначеності, охоплює вимогу, згідно з якою, якщо суди остаточно вирішили спір між певними сторонами, їхнє рішення не повинно бути поставлене під сумнів (див. Brumărescu проти Румунії [GC], № 28342/95, § 61, ECHR 1999-VII, та Gražulevičiūtė проти Литви, № 53176/17, § 72, 14 грудня 2021 року).
Суд також повторює, що правова визначеність передбачає повагу до принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень, згідно з яким жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення лише з метою отримання повторного розгляду та нового вирішення справи. Повноваження вищих судів щодо перегляду повинні здійснюватися для виправлення судових помилок та судових помилок, але не для проведення нового розгляду. Перегляд не слід розглядати як завуальовану апеляцію, і сама можливість існування двох точок зору з цього питання не є підставою для повторного розгляду. Відхилення від цього принципу виправдане лише тоді, коли це необхідно через обставини суттєвого та переконливого характеру (див. Ryabykh v. Russia, no. 52854/99, § 52, ECHR 2003-X). Рішення, про яке йде мова, може бути скасовано виключно для виправлення помилки, яка має справді фундаментальне значення для судової системи (див. Shchurov v. Russia, no. 40713/04, § 21, 29 березня 2011 року).
Суд зазначає, що роль Верховного Суду України на той час полягала головним чином у вирішенні невідповідностей у національній судовій практиці шляхом надання вказівок судам нижчої інстанції, особливо касаційним судам, у застосуванні права та виправлення їхніх юридичних помилок у разі будь-яких суперечностей.
Процесуальне законодавство, чинне на той час, гарантувало сторонам провадження, яке вже було завершено остаточним касаційним рішенням, право звертатися до Верховного Суду України з проханням про перегляд рішень судів нижчої інстанції в адміністративних та цивільних справах на підставі, зокрема, того, що після остаточного рішення в наступних рішеннях мало місце інше застосування матеріального права.
Строк подання заяв про перегляд з вищезазначеної підстави становив три місяці з дати прийняття наступного рішення суду касаційної інстанції або Верховного Суду України, на яке було зроблено посилання для демонстрації іншого застосування матеріального права, але не пізніше одного року з моменту винесення оскаржуваного рішення суду касаційної інстанції.
Суд вже оцінював вищезгадану процедуру перегляду у Верховному Суді України, постановляючи, що вона не є ефективним національним засобом правового захисту, який можуть використовувати сторони, оскільки сам характер підстав, на яких вона може бути використана, породжує невизначеність: вони повністю залежать від фактора, що знаходиться поза контролем сторін, а саме від майбутніх гіпотетичних подій у судовій практиці, які можуть матеріалізуватися в будь-який момент протягом одного року з дати оскаржуваного касаційного рішення (див. Vestra, PP та інші проти України ((ріш.), № 60680/16 та 6 інших, §§ 51-56, 2 вересня 2025 року). Враховуючи вищезазначене, Суд дійшов висновку, що остаточними національними рішеннями у справах компаній-заявників були ті, що стали остаточними до подання заяви про перегляд (там само, §§ 57-58).
Висновки: Суд зазначає, що остаточні національні рішення у справах заявників були скасовані у порядку надзвичайного провадження у Верховному Суді України. Зокрема, після ухвалення остаточних рішень судами касаційної інстанції, відповідачі звернулися до Верховного Суду України з вимогою перегляду цих рішень на підставі іншої судової практики вищих судів, яка виникла через чотири та п’ять місяців після них. Отже, подальша судова практика була застосована ретроспективно до справ заявників, що було для них непередбачуваним і спричинило правову невизначеність.
Суд зазначає, що немає жодних ознак того, що скасування остаточних судових рішень у справах заявників було зумовлене необхідністю виправлення помилки, яка має справді фундаментальне значення для судової системи, або обставинами істотного і вагомого характеру. Це було наслідком звичайного застосування правових норм, які на той час дозволяли ставити під сумнів остаточні та такі, що підлягають виконанню, судові рішення виключно з тієї причини, що подальша судова практика вказувала на інше вирішення.
Наведених міркувань достатньо для того, щоб Суд дійшов висновку, що скасування остаточних і обов’язкових судових рішень, ухвалених на користь заявників, унаслідок їх перегляду Верховним Судом України на підставі іншої судової практики, сформованої після ухвалення цих рішень, не відповідало принципу res judicata — одному з елементів принципу правової визначеності.
Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).
Ключові слова: повноваження касаційного суду, принцип правовладдя, принцип остаточності рішення суду, неприпустимість ревізії судового рішення
