Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 02 квітня 2026 року
у справі «EPIDAVR S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA»
за заявою № 29895/16
Щодо відсутності належного судового контролю у разі надання дозволу на обшук, який передбачає широкі дискреційні повноваження стосовно визначення меж обшуку
Фабула справи: компанія-заявник скаржилася, що обшук, проведений у її приміщенні, порушив її права за статтею 8 Конвенції. Посилаючись на статтю 6 § 1 Конвенції, компанія-заявник також скаржилася, що суди не надали достатньо підстав для дозволу на обшук її приміщень.
Заявник є компанією, що спеціалізується на продажу споживчих товарів. Справа стосується обшуків, проведених у професійних приміщеннях компанії-заявника.
У межах кримінального провадження за обвинуваченням в ухиленні від сплати податків 5 листопада 2015 року слідчий суддя санкціонував проведення обшуків у головному офісі компанії-заявника, торговельних точках і складах усього в чотирьох місцях, постановивши вилучити бухгалтерські документи за 2010–2015 роки, рахунки-фактури, договори, список працівників і документи щодо їхньої заробітної плати, сервери, жорсткі диски та інші носії інформації, печатки компаній з офшорних зон, грошові кошти та інші предмети, які використовувалися у злочинній діяльності. Усі ордери на обшук мали ідентичний зміст.
Компанія-заявник оскаржила ордери на обшук, стверджуючи, що вона не мала процесуального статусу у кримінальному провадженні на момент їх видачі, що не існувало обґрунтованої підозри у вчиненні нею злочину, що ордери не містили належного обґрунтування і були сформульовані надзвичайно широко, надаючи слідчому необмежену дискрецію здійснювати пошук будь-чого, а також що внаслідок вилучення майна компанія не могла здійснювати свою діяльність.
19 листопада 2015 року Апеляційний суд Кишинева відхилив апеляційну скаргу компанії-заявника щодо одного ордера на обшук як явно необґрунтовану (рішення було надіслано заявнику 27 листопада 2015 року). 24 і 30 листопада 2015 року та 14 грудня 2015 року той самий суд визнав три інші ордери на обшук незаконними з підстав того, що компанія-заявник не мала процесуального статусу у кримінальному провадженні, а також через те, що ордери були недостатньо обґрунтованими і сформульовані надзвичайно широко.
Правове обґрунтування: загальні принципи щодо обшуків і вилучень у приміщеннях комерційних компаній нещодавно були узагальнені у справі Italgomme Pneumatici S.r.l. v. Italy (№№ 36617/18 та 12 інших, §§ 95–98, 6 лютого 2025 року). Суд, зокрема, зазначив, що у справах, які стосуються обшуків і перевірок, проведених у приміщеннях юридичних осіб, слід враховувати такі обставини: чи був обшук санкціонований ордером, виданим суддею, і чи ґрунтувався він на обґрунтованій підозрі; чи були межі такого ордера розумно обмеженими, зокрема, чи містив він конкретизацію доказів, які органи влади очікували знайти у зв’язку з розслідуваними правопорушеннями; а також чи обмежувало національне законодавство вид інформації, яку органи влади могли вилучати або копіювати (там само).
Ордер на обшук, який надає широкі дискреційні повноваження щодо визначення меж обшуку, раніше критикувався Судом за свою нечіткість і надмірно широкий характер (див. Bagiyeva v. Ukraine, № 41085/05, §§ 52–56, 28 квітня 2016 року та інші наведені рішення).
Висновки: Суд зазначає, що з матеріалів справи не вбачається, і жодна зі сторін не стверджувала, що компанія-заявник була підозрюваною у кримінальному розслідуванні, відкритому 22 вересня 2015 року за обвинуваченням в ухиленні від сплати податків. Єдиною підставою, на яку посилалися для санкціонування обшуку, був внутрішній рапорт слідчого, який припускав, що компанія-заявник могла бути причетною до цієї діяльності.
Текст ордера на обшук, виданого щодо першого місця, яким була точка продажу, був дослівно відтворений із клопотання прокурора про обшук і не містив жодної інформації про те, чому вважалося, що компанія-заявник була причетною до кримінальної діяльності, або яким чином обшук її приміщень міг би дозволити отримати докази. Крім того, ордер на обшук був сформульований настільки широко, що охоплював майже всі аспекти фінансової діяльності компанії-заявника і дозволяв вилучення будь-яких документів та носіїв інформації. Хоча у внутрішньому рапорті розслідування згадувалися «фіктивні компанії», слідчий суддя мав би уточнити, які саме суб’єкти нібито були пов’язані з компанією-заявником, щоб орган обвинувачення міг вилучати документи, які є одночасно релевантними та необхідними саме щодо цих компаній.
Суд зазначає, що з чотирьох обшуків, санкціонованих чотирма ордерами, виданими в один і той самий день і з однакових підстав, лише обшук першого місця був залишений у силі апеляційним судом, тоді як інші три були скасовані з підстав того, що формулювання клопотання про обшук було неточним і недостатнім. Ще більш вражаючим є те, що та сама колегія суддів, яка залишила в силі обшук першого місця, відхилила ідентичне клопотання про ордер на обшук інших місць, навівши суперечливі мотиви та не пояснивши відмінностей між ситуаціями.
Ордер на обшук щодо першого місця у цій справі також був сформульований у широких термінах. Суд встановлює, що ні попередній судовий дозвіл на обшук, ні подальший судовий контроль не становили належних гарантій проти можливих зловживань владою під час його проведення. Суд вважає, що обшук приміщень компанії-заявника становив втручання, яке не було пропорційним легітимній меті, що переслідувалася.
Відповідно, було встановлено порушення статті 8 Конвенції.
Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).
Ключові слова: право на повагу до свого житла, незаконний обшук, підстави обшуку, санкціонування обшуку
