Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 02 квітня 2026 року
у справі «WORD OF LIFE CHURCH OF CHRISTIANS OF EVANGELICAL FAITH IN ARMENIA AND SIMONYAN v. ARMENIA»
за заявою № 30817/13
Щодо надмірного формалізму у зв'язку з відмовою касаційного суду розглянути касаційну скаргу, в якій допущено технічну помилку, без можливості її виправлення
Фабула справи: заявники скаржилися, що рішення Касаційного суду про визнання їхньої касаційної скарги неприйнятною порушило їхнє право на доступ до суду, гарантоване статтею 6 § 1 Конвенції
Правове обґрунтування: право на доступ до суду було встановлено як складова права на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 § 1 Конвенції, у справі Golder v. the United Kingdom (21 лютого 1975 року, §§ 28–36, Series A № 18). У цій справі Суд визнав право на доступ до суду невід’ємним аспектом гарантій, закріплених у статті 6, посилаючись на принципи верховенства права та недопущення свавільного здійснення влади, які лежать в основі значної частини Конвенції. Таким чином, стаття 6 § 1 забезпечує кожному право на те, щоб його вимога щодо його цивільних прав та обов’язків була розглянута судом (див. Grzęda v. Poland [GC], № 43572/18, § 342, 15 березня 2022 року; див. також Zubac v. Croatia [GC], № 40160/12, § 76, 5 квітня 2018 року).
Право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням; такі обмеження допускаються за змістом, оскільки право доступу за своєю природою потребує регулювання з боку держави, яке може змінюватися у часі та просторі залежно від потреб і ресурсів суспільства та осіб. Встановлюючи таке регулювання, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Хоча остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції належить Суду, до його функцій не входить підміна оцінки національних органів будь-якою іншою оцінкою того, яка політика могла б бути найкращою у цій сфері. Водночас застосовані обмеження не повинні звужувати доступ, який має заінтересована особа, таким чином або в такій мірі, щоб було порушено саму сутність цього права. Крім того, обмеження не буде сумісним зі статтею 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимну мету і якщо не існує розумного співвідношення пропорційності між застосованими засобами та метою, яку прагнуть досягти (див. Zubac, зазначене вище, § 78 з подальшими посиланнями; див. також Nicolae Virgiliu Tănase v. Romania [GC], № 41720/13, § 195, 25 червня 2019 року з подальшими посиланнями, та Grzęda, зазначене вище, § 343).
Суд повторює, що правила, які регулюють формальні дії при поданні скарги, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя. Сторони повинні очікувати, що чинні правила будуть застосовуватися. Однак відповідні правила або їх застосування не повинні перешкоджати особам, на яких поширюється дія закону, скористатися наявним засобом юридичного захисту (див. Sotiris and Nikos Koutras ATTEE v. Greece, № 39442/98, § 20, ECHR 2000-XII, та Běleš and Others v. the Czech Republic, № 47273/99, § 49, ECHR 2002-IX). У цьому контексті Суд звертав увагу на небезпеку «надмірного формалізму», який може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права доступу до суду відповідно до статті 6 § 1 Конвенції. Зазвичай це має місце у випадках надто суворого тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду заяви по суті і створює ризик порушення права особи на ефективний судовий захист (див. Zubac, зазначене вище, § 97 з подальшими посиланнями).
Стаття 6 Конвенції не зобов’язує Договірні держави створювати апеляційні або касаційні суди. Однак якщо такі суди існують, гарантії статті 6 мають бути дотримані, зокрема шляхом забезпечення того, щоб сторонам було гарантовано ефективне право доступу до судів для вирішення їхніх цивільних прав та обов’язків (див. Zubac, зазначене вище, § 80 з подальшими посиланнями).
Висновки: Суд зазначає, що касаційна скарга заявників не була розглянута по суті Касаційним судом з підстави того, що вони не дотрималися процесуальної норми. Відповідна норма, закріплена у статті 222 § 1 КПК, передбачала, що Касаційний суд має повноваження переглядати рішення і постанови, ухвалені Апеляційним судом. Встановивши, що касаційна скарга заявників була подана щодо рішення районного суду, а не Апеляційного суду, Касаційний суд визнав скаргу неприйнятною без розгляду її по суті відповідно до статті 233 § 1 КПК.
Суд зазначає, що заявники не оскаржували рішення районного суду безпосередньо до Касаційного суду, а спочатку подали апеляцію до Апеляційного суду, і лише після цього подали касаційну скаргу до Касаційного суду, як того вимагало національне законодавство. Хоча Касаційний суд не навів мотивів свого висновку про те, що скарга заявників була спрямована проти рішення районного суду, видається, що цей висновок ґрунтувався насамперед на формулюванні заключної частини скарги, в якій заявники просили Касаційний суд скасувати «рішення [районного суду] від 31 липня 2012 року». Однак з усього змісту скарги заявників було очевидно, що вона фактично подавалася проти рішення Апеляційного суду. Зокрема, на титульній сторінці заявники зазначили Апеляційний суд як суд, який ухвалив відповідне рішення, і навели дату цього рішення, як того вимагає стаття 231 § 1 КПК. Вони додали до скарги копію рішення Апеляційного суду, а також доказ направлення копії скарги до Апеляційного суду, як того вимагає стаття 230 § 1 КПК. Хоча деякі доводи у скарзі заявників дійсно стосувалися рішення районного суду, це не є дивним, з огляду на те, що рішення Апеляційного суду, яке вони оскаржували, підтвердило це рішення, і це не повинно було тлумачитися як остаточне свідчення того, що скарга була подана саме проти цього рішення. Таким чином, для Касаційного суду мало бути очевидно, що формулювання заключної частини скарги заявників було результатом технічної помилки або подібної недбалості. Проте, незважаючи на можливість, передбачену статтею 233 § 3 КПК, надати заявникам можливість виправити цю помилку, Касаційний суд вирішив цього не робити — не навівши жодних мотивів свого рішення — і визнав скаргу неприйнятною, не надавши заявникам жодної подальшої можливості усунути недолік. Унаслідок такого суворого застосування процесуальних норм касаційна скарга заявників не була розглянута Касаційним судом по суті.
Суд визнає, що обмеження, застосоване Касаційним судом, переслідувало легітимну мету, а саме забезпечення належного здійснення правосуддя. Однак, застосовуючи його, Касаційний суд продемонстрував «надмірний формалізм», застосувавши вимоги статей 222 § 1 і 233 § 1 КПК у надто суворий спосіб і тим самим непропорційно та необґрунтовано обмеживши право заявників на доступ до суду.
Відповідно, було встановлено порушення статті 6 § 1 Конвенції.
Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).
Ключові слова: право на доступ до правосуддя, принцип заборони надмірного формалізму, право на касаційне оскарження
