Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 07 травня 2026 року
у справі «JURIĆ v. CROATIA»
за заявою № 51771/21
Щодо непередбачуваності способу застосування судами строку позовної давності у справі про компенсацію за вилучення частини земельної ділянки у державну власність
Фабула справи: заявниця скаржилася, що спосіб, яким національні суди обчислили встановлений законом строк позовної давності в її справі, був непередбачуваним і призвів до порушення її права доступу до суду. Вона посилалася на пункт 1 статті 6 Конвенції.
Заява стосується вилучення землі заявниці, на якій у 1970-х роках було побудовано некласифіковану під'їзну дорогу, а в 2000 році покрито асфальтом. У 2011 році набрав чинності новий Закон про дороги. Він передбачав, що всі наявні некласифіковані дороги ex lege переходять у власність органів місцевого самоврядування. У 2014 році орган місцевого самоврядування ініціював відповідне кадастрове та поземельно-книжне провадження, в якому частину землі заявниці було перетворено на окрему кадастрову ділянку, а потім зареєстровано в Поземельній книзі на ім'я органу місцевого самоврядування.
У 2015 році заявниця ініціювала цивільне провадження на підставі статті 33 Закону про власність, вимагаючи компенсації так, ніби цю частину її землі було експропрійовано. Її вимогу зрештою було відхилено через пропуск позовної давності, оскільки цивільні суди дійшли висновку, що п'ятирічний встановлений законом строк позовної давності для вимоги компенсації сплив. Національні суди прийняли таке рішення, оскільки вважали, що перебіг строку позовної давності розпочався у 2000 році, коли дорогу було покрито асфальтом.
Правове обґрунтування: Суд повторює, що право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням; такі обмеження допускаються імпліцитно, оскільки право на доступ за своєю природою потребує регулювання з боку держави, яка у цьому зв’язку користується певною свободою розсуду. Такі обмеження не повинні обмежувати або звужувати доступ особи настільки чи таким чином, щоб було порушено саму сутність цього права. Крім того, такі обмеження не відповідатимуть статті 6 § 1, якщо вони не переслідують легітимну мету або якщо не існує розумного співвідношення пропорційності між застосованими засобами та метою, яку прагнуть досягти (див. Zubac v. Croatia [GC], № 40160/12, § 78, 5 квітня 2018 року, з подальшими посиланнями). Водночас Суд також наголошує, що не його завданням є підміняти собою національні суди. Насамперед саме національні органи влади, зокрема суди, повинні вирішувати питання тлумачення національного законодавства. Суд не є судом апеляційної інстанції щодо національних судів, і не входить до його функцій розгляд помилок факту чи права, нібито допущених національним судом, якщо лише такі помилки не порушили права і свободи, гарантовані Конвенцією (див. Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal [GC], №№ 55391/13 та 2 інші, § 186, 6 листопада 2018 року, з подальшими посиланнями).
Переходячи до обставин цієї справи, Суд зазначає, що цивільний позов заявниці, поданий у 2015 році з метою отримання компенсації за частину її земельної ділянки, яка 4 липня 2014 року була внесена до земельного реєстру як некласифікована дорога та публічна власність, що належить місту Рієка, був відхилений як поданий із пропуском строку позовної давності. Цивільні суди вважали, що п’ятирічний строк позовної давності, передбачений статтею 225 Закону про зобов’язальні відносини, почав спливати у 2000 році, коли дорогу було вкрито асфальтом і вона стала доступною для великої кількості користувачів, що означало, що з цього моменту її попередній власник більше не міг витребувати володіння цією частиною земельної ділянки.
Суд повторює, що існування встановлених законом строків позовної давності саме по собі не є несумісним із Конвенцією. Вони переслідують кілька важливих цілей, а саме: забезпечення правової визначеності та остаточності, захист потенційних відповідачів від застарілих вимог, яким може бути важко протистояти, а також запобігання несправедливості, яка могла б виникнути, якби суди були змушені вирішувати питання щодо подій далекого минулого на підставі доказів, які могли стати ненадійними або неповними через сплив часу (див. Vrbica v. Croatia, № 32540/05, § 66, 1 квітня 2010 року, та наведені там справи; див. також Howald Moor and Others v. Switzerland, №№ 52067/10 та 41072/11, §§ 71–72, 11 березня 2014 року; та Sanofi Pasteur v. France, № 25137/16, § 50, 13 лютого 2020 року).
Встановивши, що обмеження права заявниці на доступ до суду переслідувало легітимну мету, Суд повинен далі перевірити, чи був спосіб застосування національними судами відповідного строку позовної давності пропорційним цій меті (mutatis mutandis, Vrbica, зазначена вище, §§ 66 і 71).
Одним із етапів оцінки пропорційності обмеження доступу до суду є перевірка того, чи було воно передбачуваним (див., наприклад, Zubac, зазначена вище, § 87; Arrozpide Sarasola and Others v. Spain, №№ 65101/16 та 2 інші, § 106, 23 жовтня 2018 року; та Hanževački v. Croatia, № 49439/21, §§ 35–41, 5 вересня 2023 року). Зокрема, Суд повинен переконатися, що застосування строку позовної давності могло бути передбачуваним для заявниці з огляду на відповідне законодавство, судову практику та конкретні обставини справи (див. Osu v. Italy, № 36534/97, § 35, 11 липня 2002 року; Vrbica, зазначена вище, § 72; та Majski v. Croatia (no. 2), № 16924/08, § 69, 19 липня 2011 року). Суд вважає це центральним питанням у цій справі.
Одним з основних аргументів Уряду було те, що земельна ділянка заявниці стала публічною власністю ще до набрання чинності Законом про дороги 2011 року. Рішення Муніципального суду Рієки від 4 липня 2014 року лише формалізувало передачу земельної ділянки у власність міста Рієка і не вплинуло на права заявниці. Таким чином, і відповідно до норм цивільного права щодо отримання компенсації за нерухоме майно, володіння яким більше не могло бути витребуване, застосування строку позовної давності у справі заявниці було передбачуваним.
Цей аргумент ґрунтується на тлумаченні Конституційного суду, викладеному у його рішенні від 7 лютого 2017 року, відповідно до якого всі некласифіковані дороги у значенні Закону про дороги 2011 року до набрання ним чинності були частиною ширшої категорії публічних доріг, а сам Закон лише перекласифікував існуючі публічні дороги на:
- публічні дороги, які залишалися у державній власності; та
- некласифіковані дороги, які підлягали передачі з державної власності у власність органів місцевого самоврядування.
До 2009 року такі дороги не могли перебувати у чиїйсь власності (res extra commercium), а у 2009 році вони за законом стали державною власністю. Таким чином, усі (публічні та) некласифіковані дороги перейшли у державну власність ще до набрання чинності Законом про дороги.
У цьому зв’язку Суд зазначає, що правовий статус публічних доріг був визначений ще до набрання чинності Законом про дороги 2011 року.
Однак, хоча некласифіковані дороги безсумнівно існували як категорія доріг ще до набрання чинності Законом про дороги 2011 року, їхній правовий статус не був урегульований і, відповідно, залишався невизначеним. А саме: після скасування Закону про дороги 1984 року Закон про дороги 1990 року містив кілька положень, що стосувалися некласифікованих доріг, але не визначав їх правового статусу; Закони про публічні дороги 1996 та 2004 років стосувалися лише публічних доріг. Закон про комунальні послуги, який визначав некласифіковані дороги та регулював їх утримання, також не визначав їх правового статусу. Навпаки, їх правовий статус був уперше прямо врегульований саме Законом про дороги 2011 року, яким вони були визначені як публічна власність органів місцевого самоврядування.
Роз’яснення щодо правового статусу некласифікованих доріг у період до набрання чинності Законом про дороги 2011 року вперше було надано Конституційним судом у рішенні від 7 лютого 2017 року, яким було встановлено, що в цей період вони належали до ширшої категорії публічних доріг, а отже їхній правовий статус прирівнювався до статусу публічних доріг. Суд зазначає, що це роз’яснення було надано більш ніж через десять років після того, як попередниця заявниці B.J., згідно з рішеннями національних судів у справі заявниці, втратила право власності на відповідну частину земельної ділянки, і через півтора року після того, як заявниця подала цивільний позов про компенсацію.
Висновки: належить оцінити, чи могла попередниця заявниці B.J., з огляду на конкретні обставини справи, вже у 2000 році знати, що після покриття дороги асфальтом дорога, прокладена через її земельну ділянку, стала публічною дорогою і, як така, об’єктом майна, спільного для всіх (res communes omnium), а отже вона втратила право власності на відповідну земельну ділянку. Однак Суд не переконаний, що висновок національних судів у цьому аспекті міг бути передбачуваним для попередниці заявниці B.J. вже у 2000 році. Це пояснюється такими причинами.
По-перше, на думку національних судів, після того як відповідна частина земельної ділянки була покрита асфальтом та введена в експлуатацію, вона була безповоротно привласнена. Отже, вона більше не могла бути повернута попередниці заявниці, яка таким чином втратила право власності. Водночас жодного рішення про експропріацію ніколи не ухвалювалося і жодної компенсації щодо цієї земельної ділянки не виплачувалося, що дозволило органам влади отримати вигоду з незаконної ситуації (порівн. Belvedere Alberghiera S.r.l. v. Italy, № 31524/96, § 59, ECHR 2000-VI). Суд вважає, що за таких обставин перехід права власності після завершення публічних робіт не міг вважатися «передбачуваним».
По-друге, незважаючи на обов’язок національних органів реєструвати публічні дороги у земельному реєстрі — спочатку як майно, спільне для всіх, а згодом як публічну власність загального користування, що належить державі, — земельна ділянка залишалася зареєстрованою на ім’я B.J. як приватна власність.
По-третє, публічні дороги повинні були класифікуватися як такі в одну з кількох категорій на підставі рішення, що підлягало опублікуванню в Офіційному віснику. Однак дорога, про яку йдеться, ніколи не була так класифікована.
По-четверте, рішення Конституційного суду від 7 лютого 2017 року суперечило попередній практиці Верховного суду, згідно з якою некласифіковані дороги до набрання чинності Законом про дороги 2011 року не вважалися публічними дорогами і могли перебувати у приватній власності. Воно також суперечило попередній практиці Конституційного суду, відповідно до якої право власності на некласифіковані дороги набувалося органами місцевого самоврядування ex lege лише після набрання чинності Законом про дороги 2011 року.
Суд також зазначає, що у своєму рішенні від 14 лютого 2023 року Верховний суд змінив свою практику, постановивши, що п’ятирічний строк позовної давності для вимог про компенсацію щодо земельних ділянок, які відповідно до Закону про дороги 2011 року стали некласифікованими дорогами, починає спливати з моменту набрання чинності цим Законом, тобто з 28 липня 2011 року, а не з моменту втрати володіння відповідною земельною ділянкою.
З огляду на наведене Суд вважає, що застосування строку позовної давності у справі заявниці не було достатньо передбачуваним. Зокрема, заявниця не могла обґрунтовано передбачити, що строк позовної давності почне спливати у 2000 році, коли дорога була заасфальтована та введена в експлуатацію, і що її позов, поданий у 2015 році, буде відхилений як поданий із пропуском строку позовної давності.
Суд доходить висновку, що спосіб застосування національними судами строку позовної давності у справі заявниці становив непропорційне обмеження її права на доступ до суду.
Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).
Ключові слова: право на доступ до правосуддя, захист земельних прав, строки звернення до суду
