Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 23 липня 2026 року
у справі «DEREVYANKO AND TARASOVA v. UKRAINE»
за заявами №№ 39465/23 та 43066/23
Щодо необґрунтованості тримання під вартою особи, підозрюваної у колабораційній діяльності, через відсутність відповідних і достатніх підстав
Фабула справи: перший заявник скаржився за статтею 5 §§ 3 і 4 Конвенції, що суди не розглянули можливість застосування запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою, і не врахували його аргументи на користь звільнення.
Місто Балаклія було окуповане російськими військами у березні 2022 року. Українські сили відновили контроль над містом і районом у вересні 2022 року.
29 листопада 2022 року було розпочато кримінальне провадження за твердженням, що посадові особи понад 40 компаній в Ізюмському районі вчинили правопорушення у виді «колабораційної діяльності» за статтею 111-1 § 4 Кримінального кодексу України, яке полягало у «передачі матеріальних ресурсів незаконним збройним формуванням, створеним на окупованій території, збройним формуванням держави-агресора або провадженні господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором чи незаконними органами влади, створеними на окупованій території».
10 березня 2023 року першому заявнику було вручено повідомлення про підозру за статтею 111-1 § 4 Кримінального кодексу України, його було затримано і допитано. Слідчий просив застосувати до нього тримання під вартою, посилаючись на те, що заявник підозрювався у «нетяжкому злочині», який карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років, а також на те, що він міг переховуватися в Росії та впливати на свідків, оскільки знав їхні адреси.
14 березня 2023 року Новомосковський районний суд Дніпропетровської області постановив тримати першого заявника під вартою. Суд вважав, що з огляду на суворість покарання та попередню співпрацю з окупаційними органами існував ризик, що заявник переховуватиметься, зокрема в Росії, або впливатиме на свідків, оскільки вони були йому відомі.
Перший заявник заперечував проти застосування та подальшого продовження тримання під вартою, стверджуючи, що доказів наведених ризиків не було. Він зазначав, що якби хотів утекти, мав можливість зробити це у період між звільненням території Україною та його арештом, однак залишався вдома за своєю зареєстрованою адресою, де його й було затримано.
Правове обґрунтування: відповідні загальні принципи практики Суду були підсумовані у справі Buzadji (згадане вище, §§ 87-91).
Щодо посилання національних судів на положення про тримання під вартою під час воєнного стану та положення про винятки з обов’язкового визначення застави Суд зазначає, що він неодноразово встановлював, що законодавчі схеми, які обмежують повноваження національних судів ухвалювати рішення з питань тримання під вартою, порушували статтю 5 § 3 Конвенції (див. S.B.C. v. the United Kingdom, № 39360/98, §§ 23 і 24, 19 червня 2001 року; Boicenco v. Moldova, № 41088/05, §§ 134-138, 11 липня 2006 року; та Piruzyan v. Armenia, № 33376/07, §§ 105 і 106, 26 червня 2012 року).
Однак Суд вважає, що у цій справі такого питання не виникає, оскільки положення про тримання під вартою під час воєнного стану та положення про винятки з обов’язкового визначення застави не усувають повноваження національних судів визначати заставу; вони лише роблять заставу можливою, а не обов’язковою для певних правопорушень (див. рішення Конституційного Суду України та Kolesnyk and Smelnytskyy v. Ukraine, №№ 24465/23 і 25217/23, 23 липня 2026 року, ще не остаточне).
Суд, отже, має розглянути у світлі принципів, усталених у його практиці (див. Buzadji, згадане вище, та Kharchenko v. Ukraine, № 40107/02, §§ 79-81 і 99, 10 лютого 2011 року), чи існували «релевантні та достатні» підстави для тримання під вартою протягом усього його строку і чи органи влади здійснювали провадження з «особливою ретельністю».
Висновки: національні суди посилалися на суворість покарання, яке загрожувало першому заявнику, як на один із основних чинників в оцінці ймовірності його переховування та обґрунтуванні рішення про застосування і продовження тримання під вартою.
Суд зазначає, що форма правопорушення, інкримінована першому заявнику, була найменш серйозною з передбачених відповідним кримінально-правовим положенням, яке передбачало штраф як можливе покарання, а позбавлення волі — лише як альтернативу.
Отже, це робить суворість покарання, на яку посилалися національні суди як на підставу існування ризику переховування, особливо непереконливою. Самі національні органи та суди зазначали, що правопорушення, інкриміноване заявнику, класифікувалося за національним правом як «нетяжкий злочин». Те, що факти, інкриміновані заявнику, не були особливо тяжкими, як видається, зрештою підтвердилося вироком.
Щодо ризику переховування національні суди не спростували аргумент першого заявника, що якби він хотів утекти, він міг би зробити це у період між звільненням території Україною та його арештом, особливо з огляду на те, що він знав про кримінальне провадження. Ризик впливу на свідків також не був підтверджений посиланням на будь-які переконливі обставини: в обвинуваченні не було істотних додаткових елементів, яких перший заявник сам не визнав у своїх показаннях, наданих на самому початку розслідування; не було відповіді на аргумент першого заявника, що свідки переїхали; і, нарешті, суд першої інстанції продовжував посилатися на нібито наявний ризик впливу на свідків навіть після 6 лютого 2024 року, коли всі свідки були допитані і допит інших свідків не планувався.
Крім того, у рішенні від 30 липня 2024 року, також на дуже пізній стадії провадження, апеляційний суд зазначив, очевидно вперше, що існував також ризик повторного вчинення правопорушення. Суд не навів жодних підстав для такого висновку, крім посилання на можливе покарання.
Суд доходить висновку, що тримання першого заявника під вартою, яке тривало з 10 березня 2023 року до 30 жовтня 2024 року, не ґрунтувалося на релевантних і достатніх підставах.
Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п. 3 ст. 5 Конвенції).
Ключові слова: підстави тримання під вартою, колабораційна діяльність, ризик переховування, злочини проти основ національної безпеки
