Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 25 серпня 2026 року
у справі «ALEKSIEVA AND OTHERS v. BULGARIA»
за заявою № 30915/23
Щодо неспівмірності знесення неформального поселення національної меншини
Фабула справи: заявники скаржилися на втручання в їхнє право на повагу до приватного і сімейного життя та житла внаслідок заходів, ужитих органами влади для знесення їхніх будинків. Вони зазначали, що ані муніципальні органи, ані суди не перевірили співмірність цих заходів і не врахували різні чинники, що стосувалися цього питання, зокрема вразливість ромів як соціальної групи, а також що їх було виключено з процесу.
Усі 56 заявників були ромського етнічного походження; на відповідний час 14 із них були неповнолітніми. Усі вони жили — і мали зареєстровані постійні адреси — у невеликому поселенні в Орландовці, районі на північно-східній околиці Софії. Члени ромської громади, включно з членами кількох сімей заявників, жили на цій ділянці з 1950-х років. Близько 60 будівель, у яких жили заявники, стояли на чотирьох земельних ділянках, що належали муніципалітету.
9 і 10 серпня 2023 року муніципальні органи знесли будинки 33 заявників; здається, що лише чотири будинки залишилися стояти повністю або частково. У коментарях до викладу фактів Уряду заявники зазначили, що станом на січень 2025 року четверо з них жили у фургонах і халупах; двоє були бездомними; чотирнадцять побудували примітивні укриття біля будинків, які не були знесені; а десятеро орендували кімнати в будинках інших ромських сімей.
Правове обґрунтування: здебільшого не оспорювалося, що рішення про знесення становили втручання у право заявників на повагу до їхнього «житла». Суд не вбачає підстав вважати інакше (див. Aydarov and Others, цитовано вище, § 65, з численними подальшими посиланнями). Серйозність того, що було поставлено на карту для заявників, не викликає сумнівів: їх було виселено з місця, де вони жили все своє життя, з подальшими труднощами у пошуку альтернативного житла та забезпеченні продовження навчання дітей. Багато з них фактично стали бездомними, з усіма несприятливими наслідками для безпеки та добробуту, які це тягне за собою (див. Connors v. the United Kingdom, № 66746/01, § 85, 27 травня 2004 року).
За другим пунктом статті 8 таке втручання може бути виправдане лише якщо воно було «згідно із законом» і «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення однієї або кількох легітимних цілей, викладених у цьому пункті. Інакше воно тягне за собою порушення цієї статті.
Рішення про знесення ґрунтувалися на статті 225a(1) Закону 2001 року; отже, вони мали підставу в болгарському праві. Однак заявники стверджували, що рішення були незаконними, оскільки муніципальні органи не дотрималися належних процедур і не залучили їх до процесу. На думку Суду, спосіб, у який муніципальні органи Софії діяли у цій справі, порушує серйозне питання про те, чи було втручання «згідно із законом» у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції.
Усі рішення про знесення, як було зазначено, ухвалювалися для забезпечення законодавчої вимоги, що будівлі не повинні зводитися без необхідних будівельних документів і дозволів. У цьому контексті це може розглядатися як таке, що підпадає під «запобігання заворушенням» і сприяє «економічному добробуту країни» (див. Ivanova and Cherkezov, § 51, і Simonova, § 47, обидва цитовано вище).
Однак заявники стверджували, що насправді — з огляду на те, що ділянки не були забудовані після знесення їхніх будинків, — рішення не переслідували жодної легітимної мети. У викладі фактів до Суду вони також посилалися на лист, у якому місцевий мер зазначив, що рішення були виконані через скарги від осіб та правопорушення, вчинені мешканцями поселення. Це порушує серйозні питання щодо легітимності використання повноважень, наданих муніципальним органам для боротьби з незаконним будівництвом, як інструменту контролю за стверджуваною антисоціальною поведінкою (порівняйте, mutatis mutandis, Connors, цитовано вище, § 89).
Це питання не було перевірене в національному провадженні, оскільки жоден із чотирьох позовів про судовий перегляд, поданих заявниками, зрештою не був розглянутий.
Загальні принципи щодо необхідності втручань того типу, про який ідеться у цій справі, — які стосуються знесення незаконно зведених будівель, що є єдиним «житлом» особи, — були детально викладені у справі Ivanova and Cherkezov (цитовано вище, §§ 53–55). Немає потреби повторювати їх повністю тут, окрім як наголосити, що вони вимагають, аби особи, які ризикують втратити своє єдине житло внаслідок його знесення, мали можливість отримати, на певному етапі провадження, що веде до такого знесення, належний розгляд співмірності знесення у світлі їхніх індивідуальних обставин.
У цій справі також слід зазначити, що з практики Суду щодо цього питання імпліцитно випливає (див., зокрема, Connors, цитовано вище, § 83; Yordanova and Others v. Bulgaria, № 25446/06, § 118 (iii) і (iv), 24 квітня 2012 року; Winterstein and Others v. France, № 27013/07, § 76 (γ) і (δ), 17 жовтня 2013 року; Buckland v. the United Kingdom, № 40060/08, §§ 64–65, 18 вересня 2012 року; і J.L. v. the United Kingdom (ухв.), № 66387/10, § 47, 30 вересня 2014 року), що необхідна оцінка співмірності має відбутися до фактичного знесення і подальшої втрати відповідними особами їхнього «житла». У відповідних випадках це може вимагати наявності тимчасового захисту, здатного зупинити знесення до розгляду його співмірності.
Крім того, у справах, подібних до цієї, — коли знесення має зачепити членів соціально несприятливої групи, такої як роми, і виселити з їхніх домівок цілу громаду, присутність якої на цій ділянці не заперечувалася протягом тривалого часу, — індивідуальні ситуації людей, чиї домівки мають бути знесені, повинні бути одним із чинників оцінки співмірності та мати певне значення при розгляді підходів до вирішення питання їхнього незаконного поселення (див. Yordanova and Others, цитовано вище, §§ 121, 129 in fine і 133). Справді, хоча факт належності до меншини, спосіб життя якої відрізняється від способу життя більшості, не надає імунітету від загальних законів, спрямованих на захист надбань громади загалом, він може впливати на спосіб, у який такі закони мають застосовуватися (див. Chapman v. the United Kingdom [ВП], № 27238/95, § 96, ECHR 2001-I, і, нещодавно, Faulkner and Mcdonagh v. Ireland (ухв.), № 30391/18 і 30416/18, § 97, 8 березня 2022 року).
Висновки: у цій справі оцінки співмірності знесення не було проведено.
Муніципальні органи не намагалися встановити осіб, які жили в будівлях, що їх вони мали намір знести, або дослідити їхні індивідуальні обставини до ухвалення і виконання рішень про знесення. Справді, ці органи виключили заявників — за всіма ознаками навмисно — з формального процесу, у межах якого рішення про знесення були ухвалені та виконані, і, здається, структурували цей процес у спосіб, розрахований на усунення процесуальних гарантій, доступних за болгарським адміністративним правом щодо таких питань. Зокрема, жодне з рішень про знесення, ухвалених головним архітектором Софії, не було адресоване особам, які звели або жили у відповідних будинках, і навіть не згадувало їх. Поки цей формальний процес тривав, муніципальні органи, крім того, приховували від заявників та від різних інших органів, зокрема Омбудсмана Республіки, свій намір здійснити знесення, надаючи ухильні й такі, що вводили в оману, відповіді на численні запити, адресовані їм.
Адміністративні суди також не дослідили співмірність знесення. Коли четверо заявників звернулися по судовий перегляд деяких рішень про знесення, ці суди протягом усього провадження наполягали, що саме заявники мають визначити рішення, які стосувалися конкретно кожного з їхніх будинків, без очевидного усвідомлення труднощів, із якими вони зіткнулися в цьому питанні, — труднощів, що значною мірою випливали зі способу, у який муніципальні органи складали, вручали, а потім виконували рішення. Окремо суди також чітко дали зрозуміти, що заявники могли оскаржити рішення лише якщо могли довести, що мали майнові права на відповідні будинки або що вони їх збудували, і що той факт, що ці будинки були їхнім житлом, був недостатнім для надання їм права на таке оскарження; рішення у справі, у якій відповідне рішення було ідентифіковано, продемонстрували це ще чіткіше.
Ані муніципальні органи, ані суди, розглядаючи позови заявників про судовий перегляд, не вважали релевантним те, що заявники були членами соціально несприятливої групи та громади, яка мала довгу історію в поселенні. Справді, здається, що для муніципальних органів сам факт того, що будівлі були заселені, не мав жодного значення для процесу їх знесення. Водночас ці органи явно усвідомлювали наслідки неминучого знесення для житлової ситуації заявників, оскільки через три дні після складання повідомлень про порушення, на яких ґрунтувалися рішення про знесення, вони зв’язалися з органами соціальної допомоги, а ще через три дні муніципальні службовці супроводжували соціальних працівників під час їхнього візиту до поселення. Також можна безпечно припустити, що ці органи усвідомлювали, що раптове знесення всього поселення порушить життя громади заявників і зробить їх більш уразливими.
Попередні справи проти Болгарії свідчать, що залежно від лінії практики, на яку спирається відповідний адміністративний суд першої інстанції, оцінку співмірності можна було отримати у провадженні щодо судового перегляду виконання рішень про знесення за статтями 294 і наступними Кодексу 2006 року. Однак за обставин цієї справи це не було ефективною альтернативою з двох причин. По-перше, заявники мали б ті самі труднощі з доведенням процесуальної правоздатності. По-друге, навіть якби їм вдалося домогтися розгляду своїх позовів, малоймовірно, що це сталося б до знесення, тоді як позов за статтею 294 не має автоматичного зупиняльного ефекту.
Отже, заявники не мали у своєму розпорядженні процедури, яка дала б їм змогу до фактичного знесення будинків, у яких вони жили, отримати належний перегляд співмірності заходу у світлі їхніх індивідуальних обставин — і, зокрема, того факту, що вони були членами соціально несприятливої групи та громади, яка мала довгу історію в поселенні.
Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.
Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя та житла (ст. 8 Конвенції).
Ключові слова: захист житлових прав, підстави виселення, право на повагу до свого житла
