Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 03 вересня 2026 року
у справі «BELOUS v. UKRAINE»[2]
за заявою № 20068/21
Щодо перешкоджання здійсненню права на індивідуальну заяву через заходи адміністрації установи виконання покарань після звернення до ЄСПЛ
Фабула справи: заявник стверджував, що адміністрація установи перешкоджала ефективному здійсненню його права на індивідуальну заяву чотирма способами: погрозами, надмірними обшуками, спробою перевести його до менш придатної камери та застосуванням дисциплінарних заходів до його співкамерника, який був єдиним джерелом допомоги для заявника.
Правове обґрунтування: оцінюючи, чи Договірна держава виконала зобов’язання утримуватися від будь-якого свавільного втручання в ефективне здійснення права на індивідуальну заяву за статтею 34 Конвенції, Суд бере до уваги характер стверджуваного втручання (див. Sergey Antonov v. Ukraine, № 40512/13, §§ 105–110, 22 жовтня 2015 року), його мету (див. Vladimir Sokolov v. Russia, № 31242/05, §§ 80–81, 29 березня 2011 року) і вразливість заявника (див. Cotleţ v. Romania, № 38565/97, § 71, 3 червня 2003 року, і Bogdan Shevchuk v. Ukraine, № 55737/16, § 49, 24 квітня 2025 року).
Висновки: Суд насамперед зробив вагомі висновки з того, що Уряд не надав конкретних зауважень у відповідь на твердження заявника про словесний тиск і погрози, попри те що заявник ідентифікував особу, яка, як стверджувалося, була відповідальною.
Щодо обшуків, їхня кількість і спосіб проведення відрізнялися в описах сторін, і не було надано інформації щодо обсягу обшуків в інших камерах або в інші періоди. Однак, крім явно заборонених предметів, було вилучено значну кількість звичайних речей, попередня наявність яких навряд чи могла залишитися непоміченою. Це вказувало, що обшуки були реактивними і незвично ретельними, а не рутинними за характером.
Суд також зазначив, що з матеріалів справи випливало: заявникові пропонували переведення до іншої камери на четвертому поверсі, тоді як його поточна камера була на другому поверсі; це нібито мало дати йому змогу щоденно гуляти у прогулянковому дворику, розташованому там. Заявник відмовився, зазначивши, що камера була ще далі від лазні, яка розташована на першому поверсі.
Уряд також не надав жодної інформації щодо твердження, що співкамерника заявника було піддано дисциплінарному покаранню упередженим чином і поміщено до дисциплінарного ізолятора на кілька днів.
Щодо мети зазначених заходів Суд не мав прямих доказів того, що адміністрація установи намагалася відрадити заявника від підтримання його заяви за Конвенцією, окрім хронологічної послідовності відповідних подій. Однак саме таку версію подій заявник прямо й послідовно викладав як на національному рівні, так і перед Судом. Тому саме Уряд-відповідач, який єдиний має доступ до інформації про осіб, що перебувають під його контролем у місцях тримання під вартою, мав надати інформацію та докази, здатні поставити під сумнів виклад заявника. Суд зазначив, що не лише окремі твердження залишилися без відповіді, а й важливі документи, включно зі звітом внутрішнього розслідування, не були подані до Суду.
Нарешті, вирішальне значення у цій справі мала крайня вразливість заявника і його сприйнятливість до неналежного впливу з боку адміністрації установи. Суд зазначив, що заявник є довічно ув’язненим, має лише обмежений контакт із зовнішнім світом і постійно перебуває під виключним контролем адміністрації установи, яка має у своєму розпорядженні різні засоби, здатні погіршити його становище.
Крім того, інвалідність заявника і його залежність від зовнішньої допомоги у повсякденних потребах означали, що навіть заходи, спрямовані проти його співкамерника, могли мати значний вплив на заявника. За цих обставин Суд обережно поставився до того факту, що скарга, подана неурядовою організацією щодо стверджуваного тиску на заявника з боку працівників установи, як видається, була лише переслана до тієї самої установи для розслідування. Окрім звітів цієї установи, жодних доказів від органу, який мав би певний ступінь незалежності, подано не було.
Наведених міркувань було достатньо, щоб Суд дійшов висновку, що заявник міг обґрунтовано відчувати залякування заходами, вжитими адміністрацією установи після його звернення до Суду. Така поведінка могла мати стримувальний ефект і тому становила неналежне втручання в ефективне здійснення права на індивідуальну заяву.
Отже, Суд встановив, що держава-відповідач не виконала своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.
Констатовані порушення: індивідуальні заяви (ст. 34 Конвенції).
Ключові слова: право на звернення до ЄСПЛ, вразливість довічно ув’язненого, перешкоджання поданню скарги
