Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 25 січня 2022 року
у справі «KOCAMIŞ та KURT проти Туреччини»
за заявою № 227/13
Щодо відсутності компенсаційного засобу правового захисту внаслідок порушень при продовженні строку тримання особи під вартою
Фабула справи: заявники скаржилися, що провадження щодо перегляду строку їх попереднього ув'язнення не відповідало вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції, оскільки на момент розгляду їх заперечень проти тримання під вартою не було проведено усного слухання в апеляційному суді і письмове подання прокурора, подане цьому суду в контексті перегляду, не було надіслане ні їм, ні їх адвокату. Заявники також скаржилися на відсутність компенсаційного засобу правового захисту у національному законодавстві щодо стверджуваних порушень.
На момент подання заяви заявники перебували у в’язниці Метріс у Стамбулі. 3 липня 2012 року заявники були взяті під варту за підозрою у вимаганні із застосуванням зброї. 4 липня 2012 року вони були доставлені до Стамбульського магістратського суду, який, заслухавши заявників, обрав їм запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. 5 липня 2012 року заявники подали заперечення проти постанови про тримання під вартою. 6 липня 2012 року Стамбульський кримінальний суд першої інстанції відхилив заперечення заявників без проведення усного слухання. 10 липня 2012 року прокурор Стамбула подав обвинувальний акт до Стамбульського суду присяжних, звинувачуючи заявників у вимаганні із застосуванням зброї. 19 липня 2012 року суд присяжних Стамбула прийняв обвинувальний акт і вирішив продовжити тримання заявників під вартою на підставі матеріалів справи. Крім того, суд вирішив, що перше слухання відбудеться 13 вересня 2012 року за участю заявників. 6 серпня 2012 року заявники подали заперечення проти продовження терміну їх тримання під вартою. 8 серпня 2012 року суд присяжних, виконуючи функції апеляційного суду, відхилив заперечення заявників без проведення усного слухання. При ухваленні рішення суд врахував письмовий висновок прокурора, який не був надісланий заявникам чи їх представникам. У період з 13 вересня 2012 року по 12 квітня 2013 року 20-й суд присяжних Стамбула провів п'ять засідань за участю заявників і виніс постанову про продовження їх тримання під вартою на кожному засіданні. Більше того, між кожним слуханням – тобто чотири рази – суд присяжних переглядав тримання заявників під вартою на підставі матеріалів справи. 25 квітня 2013 року суд присяжних засудив заявників за обвинуваченнями. 5 лютого 2014 року суд касаційної інстанції залишив це рішення без змін.
Правове обґрунтування: Суд посилається на загальні принципи, встановлені в його прецедентній практиці щодо права на ефективний засіб юридичного захисту для оскарження законності тримання під вартою відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції (див. Nikolova проти Болгарії, №31195/96, §58, ЄСПЛ 1999‑II, і A. та інші проти Сполученого Королівства, №3455/05, §§ 202-205, ЄСПЛ 2009). Він, зокрема, повторює, що провадження має бути змагальним і завжди повинно забезпечувати рівність сторін, прокурора та затриманої особи (див. Nikolova цит. вище). Рівність не забезпечується, якщо прокурору дозволено робити усні заяви під час розгляду справи, тоді як затриманій особі чи її адвокату відмовлено в цій можливості (див. Samoilă та Cionca проти Румунії, №33065/03, §§74 і 76, 4 березня 2008 року). Можливість для затриманого бути заслуханим особисто або через певну форму представництва є однією з основних гарантій процедури, що застосовуються у справах про позбавлення волі (див. Idalov проти Росії, №5826/03, §161, 22 травень 2012 року та Knebl проти Чеської Республіки, №20157/05, §81, 28 жовтня 2010 року).
Суд повторює, що пункт 5 статті 5 дотримується там, де можна подати заяву про компенсацію за позбавлення волі, здійснене в умовах, що суперечать параграфам 1, 2, 3 або 4 (див. загальні принципи щодо права на компенсацію, передбачену пунктом 5 статті 5, Wassink проти Нідерландів, 27 вересня 1990 року, §38, серія А, №185-A; Houtman та Meeus проти Бельгії, №22945/07, §43, 17 березня 2009 року та Stanev проти Болгарії, №36760/06, §182, Звіти про рішення та рішення 2012-I).
Висновки: відсутність слухання не підірвала принципи рівності сторін і змагальності, оскільки жодна зі сторін не була запрошена для подання усних заяв. Однак слід також зазначити, що заявники не з’являлися до судді для перегляду свого тримання під вартою протягом одного місяця і п’яти днів, їх попередня – і єдина – явка була датою їх першого поміщення під варту 4 липня 2012 року. Період, про який йдеться, тобто один місяць і п’ять днів, який охоплює всю стадію розслідування і продовжується на початковій стадії судового розгляду, що передує першому слуханню, стосується стадії провадження, у якому заявники не мали можливості особисто з'явитися до суду першої інстанції під час розгляду справи по суті. Суд наголошує, що дотримання відповідної вимоги пункту 4 статті 5 має підлягати особливо суворому контролю за обставин, коли особа не могла постати перед суддею протягом усієї стадії розслідування, як у цій справі. Після відхилення заперечень 8 серпня 2012 року на підставі матеріалів справи заявники не мали можливості бути заслуханими суддею щодо законності їх тримання під вартою до першого слухання, проведеного судом присяжних 13 вересня 2012 року, тобто приблизно через два місяці та десять днів після постановлення рішення про ув’язнення. Схоже, що лише з цього першого слухання, тобто на стадії судового розгляду, заявники мали змогу на більш-менш регулярній основі з’являтися до суду для перегляду їх тримання під вартою. Відповідно, Суд вважає, що період у два місяці та десять днів, протягом яких заявники не з’являлися до судді, був надмірним.
Щодо можливості вимагати відшкодування за порушення, Суд уже встановив, що КПК не передбачав можливості вимагати відшкодування шкоди, завданої внаслідок процесуальних недоліків у провадженні, порушеному для оскарження запобіжного заходу. Враховуючи те, що Уряд не надав жодних зразків судових рішень, які б стверджували протилежне, Суд не бачить причин відступати від своїх попередніх висновків.
Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність через неможливість заявників з’явитися до суду, який розглядав їх заперечення щодо продовження їх тримання під вартою (п.4 ст.5 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність через неповідомлення заявникам або їх представникам письмового висновку прокурора в контексті розгляду їх заперечення проти тримання під вартою (п.4 ст.5 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність через відсутність ефективного засобу правового захисту для оскарження попереднього ув’язнення (п.5 ст.5 Конвенції).
Ключові слова: право на свободу та особисту недоторканність, змагальність сторін, вимагання, обрання запобіжного заходу
