Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 11 січня 2022 року
у справі «FREITAS RANGEL v. PORTUGAL»
за заявою № 78873/13
Щодо порушення права журналіста на висловлення своєї думки на адресу професійних асоціацій суддів та прокурорів
Фабула справи: Заявник скаржився, що його засудження та призначене покарання порушили гарантоване йому право на свободу вираження поглядів.
Заявник у цій справі був добре відомим журналістом. Справа стосувалася засудження заявника за висловлені ним на засіданні парламентського комітету заяви стосовно діяльності професійних органів суддів та прокурорів. Зокрема, він пов’язував судову систему й органи прокуратури, серед іншого, з втручаннями в політику та масовими порушеннями принципу конфіденційності. Його було засуджено за «образу юридичної особи» й зобов’язано сплатити зрештою суму штрафу та відшкодування завданої шкоди в розмірі 56 000 євро.
Правове обґрунтування: Суд посилається на загальні принципи оцінки необхідності втручання у здійснення свободи вираження поглядів, викладені у справі Morice (цитована вище, § 124); Bédat v. Switzerland ([GC], № 56925/08, § 48, 29 березня 2016 р.); і Medžlis Islamske Zajednice Brčko and Others v. Bosnia and Herzegovina ([GC], № 17224/11, § 75, 27 червня 2017 р.). Згідно з п. 2 ст. 10 Конвенції існує мало можливостей для обмежень щодо політичних виступів або дебатів з питань, що становлять суспільний інтерес. Відповідно, високий рівень захисту свободи вираження поглядів, при цьому влада має вузьке поле розсуду, як правило, надається, якщо висловлювання стосуються питання суспільного інтересу, зокрема щодо зауважень щодо функціонування судової системи (див. Baka v. Hungary [GC], № 20261/12, § 159, 23 червня 2016 р., з подальшими посиланнями). Крім того, Суд встановив, що найретельніший аналіз з його боку потрібен, коли, як у цій справі, вжиті заходи або санкції, накладені національною владою, здатні перешкодити участі преси в дебатах щодо питань. викликає законне суспільне занепокоєння (див. Bladet Tromsø and Stensaas v. Norway [GC], № 21980/93, § 64, ECHR 1999 – III).
Суд також зазначає, що захист репутації юридичної особи не має такої ж сили, як захист репутації або прав фізичних осіб (порівняйте Uj v. Hungary, № 23954/10, § 22, 19 липня 2011 р., і Kharlamov v. Russia, № 27447/07, § 29, 8 жовтня 2015 р.). Раніше Суд підкреслював, що існує різниця між репутацією юридичної особи та репутацією фізичної особи як члена суспільства. Тоді як останнє може мати наслідки для гідності особи, перше позбавлене цього морального виміру. Ця різниця ще більш помітна, коли державний орган посилається на своє право на репутацію (див. Margulev, згадане вище, § 45).
Висновки: Суд зазначає, що вказані організації були авторитетними професійними асоціаціями, яких часто запрошують висловити свої позиції в парламенті з питань, пов’язаних із здійсненням правосуддя. Суд вважає, що питання, про які заявник говорив на засіданні парламентського комітету – обмін конфіденційною інформацією із журналістами для досягнення політичних цілей – мали інтерес для суспільства. Їх обговорення в парламенті є частиною політичних дебатів, сфери, де зазвичай надається високий рівень захисту свободи вираження поглядів, і, таким чином, влада має вузькі межі розсуду. Більшість заяв – це швидше думки заявника, аніж ствердження факту. Хоча формулювання коментарів, можливо, і були невдалими, їх можна було зрозуміти як ілюстрацію ширшої суспільної критики щодо неналежного втручання судової влади в політику та ЗМІ, що було предметом суспільного інтересу, що, на його думку, було правдою. Крім того, політичні висловлювання охоплюються конкретним захистом за усталеною практикою Суду.
Суд підкреслює, що згідно з його прецедентною практикою політичні виступи мають особливий захист. Незважаючи на те, що заявник не був обраним представником, як запрошеному експерту, який представляє свої погляди перед парламентською комісією, йому мав бути наданий підвищений рівень захисту, як у випадку з парламентськими та політичними виступами.
Суд зауважує, що доводи апеляційного суду ґрунтувалися виключно на правах професійних асоціацій, а не на урівноваженні їхніх прав із правами заявника. Нарешті, повертаючись до характеру та суворості накладених санкцій, Суд зауважує не лише те, що штраф у розмірі 6 000 євро було накладено на заявника як кримінальну санкцію, а також те, що його було зобов’язано виплатити 25 000 євро кожній з асоціацій як відшкодування моральної шкоди. Крім стримувального ефекту накладеного кримінального штрафу, який був нескромним, на думку Суду, суми, про які йде мова, були непропорційними до будь-якої потенційної шкоди, завданої репутації асоціацій, які, як зазначали як заявник, так і Уряд, є відомими організаціями, які часто беруть участь у прийняття правових рішень. Суд також вважає, що такі суворі санкції можуть негативно вплинути на реалізацію свободи вираження поглядів особами, яких покликано брати участь в обговоренні питань, що становлять загальний суспільний інтерес і стосуються установ.
З огляду на зазначене Суд робить висновок, що національні суди належним чином не навели достатніх підстав для втручання у права заявника на свободу вираження поглядів. Суд вважає, що національні суди перевищили межі розсуду, надані їм щодо обмежень щодо дебатів, що становлять суспільний інтерес, і що не існує розумного співвідношення пропорційності між, з одного боку, обмеженням права заявника на свободу вираження поглядів, а з іншого – переслідуваною законною метою. Суд доходить висновку, що втручання у право заявника на свободу вираження поглядів не було необхідним у демократичному суспільстві. Відповідно, мало місце порушення статті 10 Конвенції.
Констатовані порушення: право на свободу вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).
Ключові слова: захист прав журналістів, право на свободу слова, оціночні судження, межі критики професійних асоціацій, професійні права журналістів, дискреційні повноваження суду, захист ділової репутації
