ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Єленіної Ж. М., Лященко Н. П., Ситнік О. М.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 вересня 2020 року № 9901/810/18 (провадження № 11-202заі20)
в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправним і скасування рішення
Короткий виклад історії справи
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВККС, у якому просив визнати протиправним і скасувати повністю рішення відповідача від 19 червня 2018 року № 874/ко-18 (далі - рішення № 874/ко-18), яким: визначено, що суддя Апеляційного суду Луганської області ОСОБА_1 за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді набрав 618,6 бала; визнано позивача таким, що не відповідає займаній посаді; рекомендовано Вищій раді правосуддя (далі - ВРП) розглянути питання звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду Луганської області.
На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що оскаржуване рішення ухвалене відповідачем на порушення Конституції України, Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), міжнародно-правових актів, якими встановлено заборону звільнення обраних безстроково суддів одразу після проходження кваліфікаційного оцінювання без попереднього застосування інших правових заходів реагування.
На думку ОСОБА_1 , ВККС вийшла за межі своєї компетенції й порушила принцип недопустимості зворотної сили закону в часі, оскільки керувалась положеннями законодавства, які вводять нові обмеження та принципово нові засади юридичної відповідальності для суддів, яких не існувало на час вступу його на посаду. При цьому відповідно до Конституції України та Закону № 1402-VIII у відповідача немає повноважень (компетенції) приймати рішення про невідповідність судді займаній посаді.
Крім того, в розроблених Комісією підзаконних актах, застосованих при прийнятті оскаржуваного рішення, встановлено штучні перепони доступу людини та громадянина до правосуддя, які суперечать Конституції України. Низка положень цих актів у сфері кваліфікаційного оцінювання суддів протиправно унеможливлює судове оскарження незаконних рішень відповідача. До того ж нормативно-правові акти ВККС, які визначають порядок і процедуру кваліфікаційного оцінювання суддів, всупереч закону не зареєстровані в Міністерстві юстиції України, внаслідок чого вони не набули юридичної сили нормативно-правових актів.
На переконання позивача, Комісія незаконно прийняла стосовно нього як судді Апеляційного суду Луганської області оскаржуване рішення, оскільки він відповідає усім необхідним критеріям, щоб обіймати посаду судді вказаного суду.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 червня 2020 року провадження у справі за позовомОСОБА_1 закрив з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
Короткий зміст установлених обставин та рішення суду попередньої інстанції
10 лютого 1996 року Указом Президента України № 122/96 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Сєверодонецького міського суду Луганської області строком на п`ять років.
14 вересня 1999 року Указом Президента України № 1166/99 позивача переведено в межах п`ятирічного строку на роботу на посаду судді Луганського обласного суду.
15 березня 2001 року Постановою Верховної Ради України № 2297-ІІІ ОСОБА_1 безстроково обрано на посаду судді Луганського обласного суду (пізніше - Апеляційний суд Луганської області).
1 лютого 2018 року рішенням Комісії № 8/зп-18 призначено кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема судді Апеляційного суду Луганської області ОСОБА_1
25 травня 2018 року ВККС прийняла рішення № 118/зп-18, яким призначила проведення тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей під час кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді.
ОСОБА_1 склав анонімне письмове тестування, отримавши при цьому
71,1 бала, та за результатами виконання практичного завдання набрав 60,5 бала. На етапі складення іспиту суддя загалом набрав 131,6 бала.
Позивач пройшов тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей, за результатами якого складено висновок та визначено рівні показників критеріїв особистої, соціальної компетентності, професійної етики та доброчесності.
Рішенням Комісії від 26 березня 2018 року № 61/зп-18 позивача допущено до другого етапу кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді - «Дослідження досьє та проведення співбесіди».
19 червня 2018 року відповідач провів співбесіду із суддею, під час якої було обговорено питання щодо показників за критеріями компетентності, професійної етики та доброчесності, які виникли під час дослідження суддівського досьє.
За критерієм компетентності (професійної, особистої та соціальної) суддя ОСОБА_1 набрав 310,6 бала, за критерієм професійної етики та доброчесності - 157,67 бала та 150,33 бала відповідно.
19 червня 2018 року Комісія прийняла оскаржуване рішення, яким: визначила, що суддя Апеляційного суду Луганської області ОСОБА_1 за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді набрав 618,6 бала; визнала позивача таким, що не відповідає займаній посаді; рекомендувала ВРП розглянути питання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду Луганської області.
Оскаржуване рішення ВККС мотивоване тим, що за результатами кваліфікаційного оцінювання позивач набрав 618,6 бала, що становить менше 67 відсотків від суми максимально можливих балів за результатами кваліфікаційного оцінювання всіх критеріїв.
10 липня 2018 року ВРП рішенням № 2232/0/15-18 звільнила ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду Луганської області у зв`язку з поданням заяви про відставку.
Не погодившись із рішенням ВККС № 874/ко-18, ОСОБА_1 у жовтні 2018 року звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду із цим позовом.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 червня 2020 рокупровадження у справі закрив.
Закриваючи провадження у справі за цим позовом, суд першої інстанції виходив із того, що рішення Комісії про оцінювання є підставою для відповідної рекомендації про звільнення, тому обставини прийняття цього рішення повинні перевірятися судом лише після та разом з ухваленим рішенням ВРП за результатами такої рекомендації; передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення Комісії щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП; оскаржуване рішення ВККС є тим рішенням, яке не може бути самостійним предметом судового розгляду. Ці обставини унеможливлюють подальший розгляд справи й ухвалення рішення по суті спору, а є підставами для закриття провадження у справі, оскільки її не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що воно прийнято з неправильним застосуванням норм процесуального права.
На думку скаржника, суд дійшов помилкового висновку про те, що вказаний позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства до розгляду ВРП оскаржуваного рішення ВККС.
ОСОБА_1 також зазначив, що на відміну від справи № 9901/637/18, на яку послався суд першої інстанції, у цій справі на розгляді ВРП немає оскаржуваного рішення ВККС та це рішення не буде переглядатись цим органом, оскільки рішенням ВРП від 10 липня 2018 року позивача звільнено з посади судді у відставку. Разом із цим він у подальшому планує брати участь у конкурсах на зайняття посади судді, а тому нескасоване рішення № 874/ко-18 створює для цього перепони та негативно впливає на кар`єру позивача.
Отже, скаржник вважає, що в разі закриття провадження в адміністративній справі він фактично позбавляється доступу до суду з тим, щоб будь-який незалежний суд розглянув справу, яка стосується його прав та інтересів.
ОСОБА_1 також зауважив, що оскаржуване рішення ВККС як суб`єкта владних повноважень щодо визнання його таким, що не відповідає займаній посаді, безпосередньо впливає на його права та обов`язки, є таким, що порушує його конвенційні права, а відтак може бути оскаржене в порядку адміністративного судочинства.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просить скасувати оскаржувану ухвалу суду першої інстанції та направити справу до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для продовження розгляду.
Велика Палата Верховного Суду постановою від 23 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 червня 2020 року - без змін.
Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення ВККС про надання рекомендацій щодо звільнення судді з посади може бути оскаржено тільки разом із рішенням ВРП, ухваленим за відповідною рекомендацією.
Рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є лише підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС.
Звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах «кваліфікаційного» провадження ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об`єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов`язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.
ВРП може ухвалити рішення про відмову в задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.
Зважаючи на наведене правове регулювання, а також статус і повноваження ВРП і ВККС у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді, більшість суддів Великої Палати Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що звільнення судді ОСОБА_1 за заявою про відставку, після якого начебто ВРП не може розглядати рекомендації ВККС про звільнення судді на підставі пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, не змінює видової ознаки, юридичної сили, значення та рекомендаційної природи оскаржуваного в цій справі рішення. Видається очевидним, що після рішення ВРП про звільнення судді у відставку оскаржуване рішення ВККС певним чином утрачає свою актуальність, оскільки кваліфікаційне оцінювання та його наслідки мають відношення тільки стосовно діючого судді, яким позивач у цій справі перестав бути.
При цьому звільнення судді у відставку після рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, та внесення до ВРП подання з рекомендацією про звільнення такого судді з його посади, не перетворює і/чи не відносить оскаржуване в цій справі рішення ВККС до тих, які утворюють самостійний предмет судового спору і підлягають судовому контролю окремо від рішення, яке ухвалюється за відповідною рекомендацією ВККС.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 убачається, що предметом позову в цій справі є визнання протиправним та скасування рішення Комісії № 874/ко-18, яким, зокрема, визнано, що суддя Апеляційного суду Луганської області ОСОБА_1 не відповідає займаній посаді, а також рекомендовано ВРП розглянути питання про звільнення його з посади судді зазначеного суду.
Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення частини другої статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до частини третьої статті 24 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно із частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Крім того, вважаємо за необхідне наголосити, що вимога щодо доступності правосуддя в частині реалізації права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів закріплена у міжнародних документах: Загальній декларації прав людини (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (стаття 14), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (стаття 6) (далі - Конвенція), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 року (пункт 4).
Відповідно до пункту 58 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17 листопада 2010 року, якщо органи судової влади встановлюють системи для оцінювання роботи суддів, такі системи мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях. Ці критерії повинен оприлюднити компетентний судовий орган. Процедурою має бути передбачений дозвіл суддям висловлювати погляди щодо власної діяльності та її оцінювання, а також оскаржувати оцінювання в незалежному органі влади або суді.
Згідно з пунктом 81 Висновку Організації з безпеки і співробітництва в Європі/Бюро з демократичних інститутів та прав людини щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Варшава, 30 червня 2017 року) суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу оскаржити результати незадовільного оцінювання, особливо, якщо зачіпаються громадянські права судді в розумінні статті 6 Конвенції; і що серйознішими можуть бути наслідки оцінювання для судді, то важливішими є такі права на ефективне оскарження.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пунктах 21-26 рішення від 22 липня 2014 року у справі «Корня проти Республіки Молдова» (заява № 22735/07) констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Цей суд зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а являє собою бар`єр, який перешкоджає підсудній особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення ЄСПЛ у справі «Цалкізіс проти Греції», заява № 11801/04, пункт 44).
Як убачається з матеріалів справи, спірне рішення Комісії, ухвалене внаслідок здійснення суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_1 , породжує правові наслідки та обов`язки для позивача, оскільки встановлює факт невідповідності судді займаній посаді і є підставою до внесення ВККС рекомендації до ВРП про звільнення позивача. Отже, на наше переконання, є таким, що порушує права ОСОБА_1 .
Велика Палата Верховного Суду залишила без змін ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 червня 2020 року, якою закрито провадження у справі, посилаючись на пункт 1 частини першої статті 238 КАС, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Не погоджуючись із таким висновком більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, вважаємо за необхідне зазначити таке.
Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії визначені у статті 266 КАС.
Підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом.
Згідно з пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом.
За правилами частин першої, другої та п`ятої статті 83 Закону № 1402-VIIIкваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС.
За частинами другою, четвертою статті 84 цього Закону за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом.
Згідно з положеннями частин другої та третьої статті 88 Закону № 1402-VIIIсуддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС.
Рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
З аналізу вказаних законодавчих норм убачається, що суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, має право оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС.
Ураховуючи наведене, вважаємо висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення Комісії про невідповідність судді Апеляційного суду Луганської області ОСОБА_1 займаній посаді судді не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки має рекомендаційних характер, є помилковим.
На нашу думку, розглядаючи адміністративну справу, необхідно перевіряти обґрунтованість та мотиви визнання ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді судді, які зазначені у спірному рішенні ВККС.
Повна перевірка рішення, яке оскаржується, на предмет дотримання принципів, наведених у частині другій статті 2 КАС, є гарантією досягнення мети адміністративного судочинства - ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
При цьому перевірка лише формальної наявності в тексті рішення ВККС мотивів, з яких остання дійшла відповідних висновків, без оцінки їх обґрунтованості та аргументів особи, щодо якої прийнято рішення, не узгоджується з метою адміністративного судочинства. Обмеження судового контролю суперечить самій природі Верховного Суду, визначеного Конституцією України найвищим судом у системі судоустрою України, покликаного забезпечувати гарантоване право людини на ефективний судовий захист.
Таким чином, при вирішенні спорів щодо рішення, дій та бездіяльності ВККС суд повинен перевірити, чи не порушує таке рішення права та свободи людини в цілому, і не обмежуватись аналізом переліку підстав, які визначені в частині третій статті 88 Закону № 1402-VIII.
Крім того, слід зазначити, що Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду як судом першої інстанції, а також Великою Палатою Верховного Суду неодноразово розглядалися справи з аналогічними позовними вимогами, стосовно яких приймалися судові рішення по суті (справи № 9901/729/18, 9901/828/18, 9901/598/18, 9901/558/18).
Саме Велика Палата Верховного Суду спрямувала практику розгляду справ з подібними позовними вимогами (справа № 9901/646/18 (П/9901/646/18) (провадження № 11-1146заі18)).
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду фактично змінила власну правову позицію (правовий висновок щодо оскарження рішень ВККС), однак, на наше переконання, не повинна була змінювати практику розгляду справ такої категорії.
Вважаємо, що мотиви, з огляду на які виникають підстави для такого відступу/зміни практики, можна окреслити так: можуть бути наслідки зіставлення характеру (змісту) спірних правовідносин та казусів (правових ситуацій), на підставі яких було сформульовано правовий висновок; час виникнення зазначених правовідносин, умови їх дії та існування; відсутність/наявність між ними істотного часового розриву; стабільність/змінність нормативного регулювання відносин, щодо яких виник спір, і відносин, що були підставою для формулювання правового висновку; відсутність/настання ґрунтовних змін у суспільному й економічному житті країни, за буття яких сформульований правовий висновок почав обмежувати та/чи дезорієнтувати в питаннях забезпечення однакового застосування норм права; або ж у межах конкретних фактичних обставин справи виявлені обставини, які існували на час формулювання правового висновку, але містять у собі ознаки, які не охоплюються трактуванням Великої Палати Верховного Суду та є необхідними і достатніми для прийняття іншого судового рішення.
На наше переконання, таких мотивів у цій справі немає.
За викладених обставинбільшість суддів Великої Палати Верховного Суду, ухваливши рішення про залишення без змін ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 червня 2020 року про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ВККС про визнання протиправним і скасування рішення, заклала суперечності як щодо застосування пункту 1 частини першої статті 238 КАС, яка передбачає закриття провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і щодо положень частини четвертої статті 22, статті 266 цього Кодексу та статті 88 Закону № 1402-VIII, які, на наше переконання, прямо передбачають оскарження до суду зазначених вище рішень ВККС.
Висновки
З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 червня 2020 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду в Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.
Судді Великої Палати Верховного Суду: О. Б. Прокопенко
Ж. М. Єленіна
Н. П. Лященко
О. М. Ситнік
