Справа № 541/312/21
Провадження №2/541/381/2021
Р І Ш Е Н Н Я
Іменем України
04 жовтня 2021 року м. Миргород
Миргородський міськрайонний суд Полтавської області в складі:
головуючої судді Куцин В. М.,
секретаря судових засідань Євдокимової Н. Ю.
з участю: представника позивача: ОСОБА_1
представника відповідача: ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду в місті Миргороді справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частку такого майна та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про встановлення факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу,
В С Т А Н О В И В:
Позивач, ОСОБА_3 звернулась 11.02.2021 року до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частку такого майна, в якому просить визнати об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя, а саме позивача ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , квартиру АДРЕСА_1 ; визнати за позивачем ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ; стягнути з відповідача на користь позивача всі понесені і документально підтверджені судові витрати.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 16 липня 1978 року у відділі ЗАГС м. Миргорода Полтавської області зареєстровано шлюб між ОСОБА_5 , 1956 року Народження, та позивачем ОСОБА_6 , 1959 року народження. Від даного шлюбу у них народилося двоє дітей: дочка ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та син ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Незважаючи на те, що рішенням Миргородського міського суду Полтавської області від 13 липня 1993 року їхній з ОСОБА_5 шлюб було: розірвано, вони з чоловіком продовжували проживати в одному помешканні, а потім примирилися, оскільки його ревнощі минулися, і надалі вони жили з ним однією сім`ю, не маючи наміру реєструвати розірвання шлюбу в органах запису актів громадянського стану. В цей період вони разом виховували та утримували двох їхніх дітей і дбали про їхнє майбутнє, проявляли по відношенню один до одного взаємну турботу і піклування, мали спільний сімейний бюджет, утримували спільне господарство.
Згодом на спільні сімейні заощадження 29 квітня 1996 року купили спільне нерухоме майно у виді однокімнатної квартири АДРЕСА_1 . З чоловіком домовилися укласти - такий договір на його ім`я з перспективою його майбутнього переоформлення на дочку і сина, оскільки у них малося інше власне житло. Як вбачається зі змісту укладеного договору купівлі-продажу, станом на дату його підписання, ОСОБА_5 проживав разом із позивачем за адресою: АДРЕСА_2 .
В подальшому, а саме тільки 22 липня 2004 року на підставі відповідного рішення суду було зареєстровано розірвання їхнього шлюбу в органі державної реєстрації актів цивільного стану, актовий запис № 91.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер у місті Миргороді Полтавської області, підтвердженням чому є копія свідоцтва про його смерть серії НОМЕР_2 .
Позивач стверджує, що ні після укладення відповідного договору купівлі - продажу квартири, ні на момент державної реєстрації розірвання їхнього з ОСОБА_5 шлюбу, ні на момент його смерті, ОСОБА_5 не заперечував права спільної сумісної власності позивача на придбану ними квартиру. Жодних спорів з цього приводу між ними не виникало. З відповідними позовами до суду ніхто з них не звертався, оскільки вони не порушували, не заперечували, не оспорювали жодних майнових прав один одного.
21 жовтня 2020 року відповідач ОСОБА_4 звернулася в Миргородський міськрайонний суд Полтавської області з позовом до позивача про встановлення факту проживання однією сім`ю чоловіка та жінки без укладення шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю і його поділ. Ухвалою цього суду від 26.10.2020 року, копію якої з додатками позивачу, вручено 26 листопада 2020 року, таку позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 541/2034/20 і призначено підготовче судове засідання. Тільки зі змісту цього позову позивачу стало відомо, що за життя, а саме 22 жовтня 2015 року ОСОБА_5 залишив заповіт на ім`я відповідача ОСОБА_4 , за яким заповідав зареєстровану за ним у власності їхню спільну квартиру АДРЕСА_1 .
Таким чином, з кінця листопада 2020 року позивачу стало відомо про наміри відповідача ОСОБА_4 спадкувати за заповітом нерухоме майно у виді всієї квартири АДРЕСА_1 , а не частки спадкодавця, в той час, коли позивач також має право на 1/2 частку цієї квартири, яка є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, а відтак позивач набула право на цей позов, який обґрунтовує наступними обставинами. У зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 вона перебувала з 16 липня 1978 року по 22 липня 2004 року. Спірна квартира була придбана ними у зареєстрованому шлюбі 29 квітня 1996 року. Таким чином, позивач вважає, що її право на 1/2 частку у спірній квартирі АДРЕСА_1 є беззаперечним і непорушним та фактично визнавалося відповідачем ОСОБА_4 у її позові до позивача від 21 жовтня 2020 року з посиланням на ст. ст. 22, 44, 180 Кодексу про шлюб та сім`ю України від 1969 року. Отже, за приписами частини 1 ст. 82 Цивільного процесуального Кодексу України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Серед переліку заяв по суті справи статтею 174 частиною другою ЦПК України визначено і позовну заяву. Між тим, ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 11 січня 2021 року позовну заяву ОСОБА_4 до позивача у справі № 541/2034/20 було залишено без розгляду за її ж заявою і така ухвала наразі набрала законної сили.
Оскільки відповідач в порядку спадкування за заповітом претендує і на належну позивачу частку нерухомого майна, як складову спільної сумісної власності колишнього подружжя, за приписами ст. 4 ЦПК України позивач набула і право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх невизнаних та оспорюваних прав. З врахуванням вимог законодавства України, позивач звернулася до суду з вказаним позовом.
15 лютого 2021 року ухвалою суду задоволено заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову. З метою забезпечення позову ОСОБА_3 накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано на ОСОБА_5 (а. с. 34-35).
Ухвалою суду від 15 лютого 2021 року відкрито провадження у справі, постановлено проводити розгляд справи за правилами загального позовного провадження (а. с. 36-37).
15.03.2021 року на адресу суду надійшов відзив від відповідача ОСОБА_4 на позовну заяву, який приєднано до матеріалів справи (а. с. 46-47). Відповідно до якого відповідачем позов не визнається з наступних підстав. Відповідач зазначає, що рішенням Миргородського міського суду Полтавської області від 13 липня 1993 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу, шлюб між сторонами розірвано і цим же рішенням встановлено, що в 1978 році сторони зареєстрували шлюб і проживали спільно по квітень 1993 року. З квітня 1993 року ОСОБА_5 та ОСОБА_3 проживали роздільно і фактично припинили шлюбні відносини. В той же час між ними було прийнято узгоджене рішення про поділ спільної часткової власності шляхом переходу права власності на 1/4 частку будинку по АДРЕСА_2 до ОСОБА_3 з одночасним придбанням однокімнатної квартири ОСОБА_5 за рахунок грошової компенсації за належну йому частку в будинку. На реалізацію зазначеного 29 квітня 1996 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 було укладено нотаріально посвідчений договір дарування за яким ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_3 прийняла в дар 1/4 частку жилого будинку з надвірними побудовами, що знаходився за адресою: АДРЕСА_2 . В цей же день 29 квітня 1996 року ОСОБА_5 придбав квартиру АДРЕСА_1 за нотаріально посвідченим договором.
15 травня 1996 року квартира була зареєстрована в Лубенському БТІ за ОСОБА_5 , а 17 травня 1996 року він прописався в квартирі.
ОСОБА_3 залишилася проживати і прописаною в будинку АДРЕСА_2 .
22 липня 2004 року проведено державну реєстрацію розірвання шлюбу між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , реєстрацію припинення шлюбу проведено за заявою ОСОБА_3 , оскільки свідоцтво про розірвання шлюбу ОСОБА_5 видано пізніше - 19 грудня 2006 року.
З 03 серпня 2005 року відповідач стала проживати однією сім`єю з ОСОБА_5 в АДРЕСА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Своїм нотаріально посвідченим заповітом від 22 жовтня 2015 року належну йому квартиру АДРЕСА_1 , в якій вони спільно проживали, заповідав відповідачу.
На підставі викладеного відповідач просить відмовити в позові повністю.
15.03.2021 року відповідач ОСОБА_4 подала до Миргородського міськрайонного суду Полтавської області зустрічну позовну заяву до ОСОБА_3 про встановлення факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, в якій просить встановити факт роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_3 в період з квітня 1993 року по 22 липня 2004 року. Зустрічний позов обґрунтовано тимиж обставинами і мотивами, що і відзив відповідача. ОСОБА_4 зазначає, що встановлення факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу необхідно відповідачу для вирішення питання щодо успадкування нею права власності на квартиру згідно заповіту спадкодавця. Вважає, що ефективним способом захисту невизнаного права відповідача на спадкування всієї спірної квартири є саме встановлення факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу на час придбання квартири та відмова в первісному позові до відповідача про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на 1/2 частку такого майна.
Ухвалою суду від 12 травня 2021 року відкрито провадження за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про встановлення факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу. Зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про встановлення факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частку такого майна.
27.05.2021 року на адресу суду надійшов відзив від позивача ОСОБА_3 на зустрічний позов відповідача ОСОБА_4 , який приєднано до матеріалів справи (а. с. 89-90). Відповідно до якого позивачем зустрічний позов не визнається та заперечую повністю з наступних обґрунтувань. Позов умотивований тим, що рішенням Миргородського міського суду Полтавської області від 13 липня 1993 року їхній з ОСОБА_5 шлюб було розірвано і в період такого шлюбу ОСОБА_5 та позивач приймали участь в будівництві жилого будинку з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_2 , частка від якого була предметом компенсації за придбану квартиру. Жодних належних і допустимих доказів набуття ними у шлюбі цього житлового будинку чи набуття його у часткову власність на підставі договору про створення спільної часткової власності, у тому числі і з особою, якій надавалася земельна ділянка під будівництво, до зустрічної позовної заяви, в супереч вимогам ст. 83 ч. 2 ЦПК України не подано. Відтак ці посилання у позові є лише припущенням позивача ОСОБА_4 .
В дійсності такий будинок збудовано виключно за кошти її баби ОСОБА_9 , за згодою якої померлий наразі ОСОБА_5 , позивач та їхні діти були зареєстровані у цьому помешканні. До створення такого майна ні позивач, ні ОСОБА_5 ніякого відношення не мали. В подальшому, цінуючи їхню сім`ю, 03 липня 1986 році бабуся позивача ОСОБА_9 склала заповіт на всіх членів її родини, включаючи і ОСОБА_5 , посвідчений в Зубівській сільській раді Миргородського району, згідно з яким заповідала їм в рівних частках належний їй житловий будинок з господарськими будівлями. На основі такого заповіту 24 березня 1988 року було видано Свідоцтво про право на спадщину за заповітом.
Незважаючи на розірвання шлюбу рішенням Миргородського міського суду Полтавської області від 13 липня 1993 року, вони з чоловіком продовжили проживати в одному помешканні, власність на яке набули в порядку спадкування, а потім примирилися і надалі вони жили з ним однією сім`ю, не маючи наміру реєструвати розірвання такого шлюбу в органах запису актів громадянського стану. В цей період вони разом виховували та утримували двох їхніх дітей і дбали про їхнє майбутнє, проявляли по відношенню один до одного взаємну турботу і піклування, мали спільний сімейний бюджет, утримували спільне господарство.
Весь цей час ОСОБА_5 залишався зареєстрованим і фактично проживав разом із позивачем і двома дітьми за адресою: АДРЕСА_2 .
Від дня ухвалення судом рішення про розірвання шлюбу (13.07.1993 року), до моменту його розірвання в порядку встановленому ст. ст. 44, 180 КпШС України ( 22.07.2004 року) і аж до дня своєї смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ) ОСОБА_5 не ставив питання про визнання їхнього майна його власністю на підставі приписів ст. 28 ч. 2 КпШС України, так само, як і не звертався в суд з позовом про встановлення режиму окремого проживання подружжя на основі ст. 119 Сімейного кодексу України. Тому, маючи нормальні сімейні стосунки і спільні сімейні заощадження, через нестабільність грошової одиниці в державі, вони з чоловіком вирішили вигідно вкласти їх в спільне нерухоме майно у виді однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , яку разом відшукали за оголошенням в місцевій пресі.
При цьому, позивач стверджую про те, що ніяких домовленостей чи узгоджених рішень про поділ спільної часткової власності, включаючи і придбаної ними згодом квартири, вони з ОСОБА_5 ніколи не мали і в спосіб, наведений позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_4 , не реалізовували. При цьому є очевидним, що дійсна вартість 1/2 будинку є вочевидь не співмірною з дійсною вартістю цілої, нехай і однокімнатної квартири на час їх придбання і відчуження. За ініціативою ОСОБА_5 , виходячи з його власної волі та побажань, той запропонував перед купівлею квартири з оформленням її на нього, свою частку в житловому будинку подарувати дітям, які на той час були неповнолітніми, уклавши відповідний договір із позивач, проти чого позивач не заперечувала. Наявність такого договору є ще одним свідченням того, що станом на час його укладення 29 квітня 1996 року вони мали нормальні подружні стосунки, попри наявність рішення суду про розірвання шлюбу і планували майбутнє своїх дітей.
В іншому випадку такий би договір не міг бути укладений, зважаючи на твердження ОСОБА_4 , викладені нею у її позові до позивача від 21 жовтня 2020 року, про встановлення факту, що має юридичне значення, в тій частині, що з 1993 року до 1996 року ОСОБА_5 заощаджував кошти, за які придбав квартиру. Розрахунок у нотаріуса за таку квартиру здійснювала позивач особисто за їхні спільні кошти.
Звертає на себе увагу і та обставина, що на момент укладення такого договору ОСОБА_5 мешкав разом із позивачем за адресою АДРЕСА_2 .
Дійсно, в період їхнього спільного проживання однією сім`єю з ОСОБА_5 , а саме 29 квітня 1996 року за їхні спільні з ним кошти, внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, на підставі відповідного договору було придбано квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку ними було вирішено оформити саме на ОСОБА_5 .
Тільки 22 липня 2004 року на підставі рішення суду за 1993 рік, майже через одинадцять років після його ухвалення, було зареєстровано розірвання шлюбу в органі державної реєстрації актів цивільного стану, актовий запис № 91, що доводиться копією свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_3 .
Отже, у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 і позивач перебувала з 16 липня 1978 року по 22 липня 2004 року.
Спірна квартира була придбана ними у зареєстрованому шлюбі 29 квітня 1996 року, а відтак первісний позов позивача є обґрунтованим та підлягає до задоволення, а в задоволенні позову про встановлення факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу в період з квітня 1993 року просить відмовити повністю.
Позивач та представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просила їх задовольнити з наведених у позовній заяві підстав. У задоволенні зустрічного позову просили відмовити.
Відповідач та представник відповідача в судовому засіданні позов не визнали та заперечували проти задоволення позовних вимог з підстав зазначених у відзиві. Разом з тим, відповідач та представник відповідача підтримали зустрічний позов та просили його задовольнити.
Відповідач ОСОБА_4 звернулася до суду із заявою про застосування судом позовної давності по справі за позовом ОСОБА_3 до неї про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частку такого майна. Мотивуючи свої вимоги тим, що згідно ч. 3 ст. 29 Кодексу про шлюб та сім`ю України, ч. 3 ст. 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Сплив позовної давності, про застосування якого заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові, відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України.
Свідок ОСОБА_10 суду пояснив, що працював з ОСОБА_11 в санаторії ім. Гоголя і знав ОСОБА_12 . Повідомив, що був водієм і відвозив ОСОБА_13 та ОСОБА_12 до нотаріуса, які сказали йому, що купили квартиру для дочки. Чи були розлучені ОСОБА_14 та ОСОБА_12 він не знає.
В судовому засіданні свідок ОСОБА_15 пояснила, що з 1993 року по 1996 рік не була знайома з Ніною. Повідомила, що працювала з позивачем на залізничному вокзалі, де позивач працювала з 2002-2003 року. Пояснила, що в 2003 році позивач проживала з чоловіком ОСОБА_12 , який зустрічав і забирав її, коли позивач їздила в Полтаву.
Свідок ОСОБА_16 с уду пояснила, що вона була сусідкою ОСОБА_17 в 1996-1997 роках, проживала по АДРЕСА_4 , а Коваленки проживали по АДРЕСА_2 . Повідомила, що в 1997 році вони проживали разом і це була сім`я. Пізніше стало відомо, що ОСОБА_12 не проживає з ОСОБА_18 .
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_19 пояснила, що ОСОБА_3 в 2003 році влаштувалась на роботу на залізничний вокзал, де вони разом працювали. Повідомила, що ОСОБА_13 з Полтави зустрічав чоловік ОСОБА_12 з яким вони разом проживали. У 2003 році свідок тричі була у них вдома і там був ОСОБА_12 . До 2003 року свідок ОСОБА_17 не знала.
Свідок ОСОБА_20 суду пояснила, що працювала начальником залізничного вокзалу і з 2003 року знає ОСОБА_3 , яка в 2004 році повідомила, що розлучилася із чоловіком ОСОБА_12 . З ким ОСОБА_3 проживала з 1993 року по 1996 рік вона не знає.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_21 пояснила, що знає сім`ю з 1978 року. Повідомила, що ОСОБА_12 подав на розлучення, а після того прийшов додому і вони жили як звичайна сім`я. Пояснила, що в 1996 році ОСОБА_22 позичала у неї 500 долларів на купівлю квартири, які потім віддавала. Повідомила, що вони жили разом, коли ОСОБА_22 їздила на сесію ОСОБА_12 залишався вдома. У 2004 році був скандал і вони зареєстрували розлучення.
Свідок ОСОБА_23 пояснив, що знає батьківську родину ОСОБА_3 з 70-х років. ЇЙ відомо , що ОСОБА_12 був ревнивий.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_24 пояснила, що ОСОБА_12 і ОСОБА_13 знає з дитинства. Коли ОСОБА_22 в 1991 році працювала в санаторії ім. Гоголя жили разом як чоловік і жінка. Квартиру купили для дітей. Коли ОСОБА_22 навчалась у Харкові був із дітьми. Після того, як ОСОБА_22 звільнилась із санторію розлучилися.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_25 пояснила, що ОСОБА_12 і ОСОБА_14 після розлучення проживали разом, у 1996 році купили однокімнатну квартиру. В 1999 році ОСОБА_12 захворів, його лікували,після операції його доглядала ОСОБА_14 .
В судовому засіданні свідок ОСОБА_26 пояснив, що ОСОБА_12 знає з 1971 року, разом навчалися в технікумі, з 1983 року почали разом працювати та спілкувалися сім`ями. Пояснив, що після розлучення ОСОБА_12 став жити в однокімнатній квартирі на АДРЕСА_5 , яку купила ОСОБА_14 . Більше 15 років жив з ОСОБА_27 . Будинок на АДРЕСА_4 будували разом та з допомогою батьків. Кому видавалася земельна ділянка під будівництво будинку не знає.
Свідок ОСОБА_28 в судовому засіданні пояснила, що в 1979 році познайомилася з ОСОБА_17 . Повідомила, що ОСОБА_12 розлучився в 1993 році, а потім 2-3 роки жили разом з ОСОБА_18 . Купили квартиру - це була виплата за частину будинку. ОСОБА_12 проживав з ОСОБА_27 з 2003 року.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_29 пояснив, що є братом ОСОБА_5 . Пояснив, що брат жив разом із жінкою до 1993 року, а потім розлучився. Після розлучення брт жив півроку у кухні на АДРЕСА_4 , потім у батьків. Брату належала 1/4 частина житлового будинку на АДРЕСА_4 . В обмін на 1/4 частину будинку батьки ОСОБА_3 купили квартиру за чії кошти не знає. До 1997 року брат жив сам та у батьків. З 1998 року 3 роки жив з ОСОБА_30 .
Свідок ОСОБА_31 суду пояснила, що ОСОБА_5 знає з 1989 року, разом працювали. Пояснила, що проживала з ОСОБА_5 як подружжя в 1997-1999 роках, навідувала квартиру АДРЕСА_1 . ОСОБА_12 говорив, що не має бажання спільно жити з жінкою, сказав, що шлюб розірвав. На роботі говорили, що не одружений. В 1997 році ОСОБА_12 жив на Спартаківській.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_32 пояснила, що куми Черненки хотіли познайомити її з ОСОБА_5 17.01.2020 року вони зустрілися і ОСОБА_12 запросив їх в квартиру. ОСОБА_12 сказав, що купив квартиру, але коли не говорив.
Свідок ОСОБА_33 суду пояснив, що з 1979 проживає в будинку АДРЕСА_5 . В 1995-1996 роках в будинку з`явився ОСОБА_5 , з яким вони проживали на одній площадці. Спочатку проживав сам. З 2003 року в квартирі жила ОСОБА_34 .
Суд, заслухавши доводи позивача та його представника, відповідача та представника відповідача, врахувавши відзив відповідача та відзив позивача на зустрічний позов, надані покази свідків, вивчивши матеріали цивільної справи, надані сторонами докази, дослідивши їх всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши всі обставини справи, приходить до наступного висновку.
16 липня 1978 року у відділі ЗАГС м. Миргорода Полтавської області зареєстровано шлюб між ОСОБА_5 , 1956 року народження, та позивачем ОСОБА_6 , 1959 року народження, що підтверджується відповідними відмітками в графі «сімейний стан» в паспортах ОСОБА_5 та ОСОБА_3 (а. с. 3-4).
Від даного шлюбу у них народилося двоє дітей: дочка ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та син ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується копіями свідоцтва про народження Серія НОМЕР_4 , виданого 09.03.2010 року відділом РАЦС по м. Миргороду Миргородського міськрайонного управління юстиції Полтавської області та свідоцтва про народження НОМЕР_5 , виданого 08.08.2002 року відділом реєстрації актів громадського стану Миргоросдького міського управління юстиції у Полтавській області (а. с. 5).
Рішенням Миргородського міського суду Полтавської області від 13 липня 1993 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 було розірвано і цим же рішенням встановлено, що в 1978 році сторони зареєстрували шлюб і проживали спільно по квітень 1993 року. (а. с. 6). Проте у відділі РАЦС по м. Миргороду Миргородського міськрайонного управління юстиції Полтавської області розірвання шлюбу зареєстровано 22 липня 2004 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серія НОМЕР_6 , виданим 19.12.2006 року відділом РАЦС по м. Миргороду Миргородського міськрайонного управління юстиції Полтавської області (а. с. 9)
Відповідно до договору купіві-продажу від 29.04.1996 року (а. с. 7-8) ОСОБА_5 купив у ОСОБА_35 квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку 15.05.1996 року зареєстровано за ОСОБА_5 Лубенським міжміським бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 36 за реєстровим № 28.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер у місті Миргороді Полтавської області, підтвердженням чому є копія свідоцтва про його смерть серії НОМЕР_2 від 08.09.2002 року (а. с. 10).
Своїм нотаріально посвідченим заповітом від 22 жовтня 2015 року належну йому квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_5 заповів ОСОБА_4 .
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України) цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), тобто з 01 січня 2004 року.
За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.
Отже, спірні правовідносини регулюються нормами Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), оскільки вони виникли до 01 січня 2004 року (спірна квартира зареєстрована за ОСОБА_5 15.05.1996 року, а шлюб між ним та позивачем розірвано 13 липня 1993 року за рішенням суду).
Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди мають встановити факти створення (придбання) особами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясувати час придбання тощо, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.
За приписами ст. 44, ст. 180 Кодексу про шлюб та сім`ю України від 1969 року шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах запису актів громадянського стану. Реєстрація розірвання шлюбу на підставі рішення суду провадиться по пред`явлені подружжям або одним з них копії судового рішення, що набрало законної сили, а також квитанції про сплату встановленої судом суми.
Як встановлено вище, перебуваючи у шлюбі із позивачем ОСОБА_3 , ОСОБА_5 купив у ОСОБА_35 квартиру АДРЕСА_1 , яку 15.05.1996 року зареєстровано на праві приватної власності за ним.
Отже, як встановлено вище, спірна квартира куплена 29.04.1996 року та зареєстрована за ОСОБА_5 15.05.1996 року за час перебування останнього у шлюбі з ОСОБА_3 , тому воно є спільною сумісною власністю подружжя зазначених осіб.
Отже, враховуючи предмет спору у цій справі, позивачем обрано належний та ефективний спосіб захисту її порушеного права.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦПК України cплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.
Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Відповідно до частини третьої статті 29 КпШС України для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності.
Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Як встановлено вище, позов у цій справі доведений, а право позивача, за захистом якого вона звернулася до суду, було порушеним.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» у статті 261 ЦК України дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов`язку особи знати про стан її майнових прав. А тому недостатньо доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення його цивільного права.
Цей обов`язок випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу її вимог і заперечень.
Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19).
Відповідно до ст. 11 КпШС України, у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено ч. 2 ст. 72 СК України.
Згідно абз. 3 п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст.72 СК України).
Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 30 травня 2018 року по справі № 441/1224/15-ц, вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Позивач не підтвердила, що користувалася та могла як власник розпорядитися своєю часткою у спільному майні після 1996 року, коли проживала в іншому місці, та не виявляла інтересу як власник до своєї частини майна, не маючи належних підтверджень права власності, так як не могла розпоряджатися своєю частиною у спірній квартирі, без вирішення питання щодо визнання за нею право власності на частку у спільному майні подружжя.
З матеріалів справи не вбачається, що позивач проживала у спірній квартирі чи була в ній зареєстрована.
Згідно ст. 150 ЖК УРСР, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно з ч. 1 ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Статтею 13 Конституції України закріплено, що власність зобов`язує.
Відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Власність зобов`язує.
Власність не тільки надає переваги тим, хто її має, але й покладає на них певні обов`язки.
За змістом вказаних норм закону ч. 3 ст. 13 Конституції України та ч. 4 ст. 319 ЦК України власник зобов`язаний цікавитись майном, дбати про його стан, вчиняти дії, передбачені чинним законодавством, з метою оформлення права власності.
Для визначення початку перебігу позовної давності має значення не лише безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, але й суб`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Із матеріалів справи вбачається, що позивачем не було вчинено жодних дій , та не наведено доказів того, що позивач цікавилась своєю частиною власності, утримувала її, мала доступ та користувалася, оскільки колишній чоловік помер, а на даний час встановити чи заперечував, чи визнав він право власності колишньої дружини за свого життя в період з 1996 року є неможливим. Позивач не використала своє право вирішити свої вимоги за життя ОСОБА_5 , не надавши переконливих доказів щодо її не звернення для вирішення питання спільного майна подружжя.
Разом з тим, судом встановлено, що спірна квартира куплена ОСОБА_5 29.04.1996 року та зареєстрована за ним 15.05.1996 року, шлюб між ним та ОСОБА_3 розірвано рішенням Миргородського міського суду Полтавської області від 13 липня 1993 року та у відділі РАЦС по м. Миргороду Миргородського міськрайонного управління юстиції Полтавської області розірвання шлюбу зареєстровано 22 липня 2004 року, після чого ОСОБА_3 не проживала у квартирі та не зареєстрована в ній, отже більше 16 років не цікавилась зазначеним майном, а до суду з цим позовом звернулася лише 11.02.2021 року.
За встановлених судами обставин, позивач не могла не знати, що після розлучення із ОСОБА_5 спірна квартира не була зареєстрована за нею і вона не була зареєстрована у спірній квартирі, де разом з її колишнім чоловіком проживала відповідач, яка і користувалася спірним майном протягом останніх 16 років.
Отже, не заслуговують на увагу доводи позивача про те, що про порушення свого права вона дізналася лише після смерті ОСОБА_5 та звернення відповідача ОСОБА_4 в Миргородський міськрайонний суд Полтавської області з позовом до позивача про встановлення факту, що квартира АДРЕСА_1 належала
ОСОБА_5 на праві особистої власності.
Принцип «пропорційності» тісно пов`язаний із принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип «пропорційності», натомість принцип «пропорційності» є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком. Судова практика Європейського суду з прав людини розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.
Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбулися у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (рішення у справі «Золотас проти Греції» від 29 січня 2013 року).
За таких обставин порушене право позивача не підлягає захисту в зв`язку зі спливом строку позовної давності, що є підставою для відмови у позові ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частку такого майна.
Розглянувши зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про встановлення факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, суд заслухавши сторін, врахувавши відзив на зустрічний позов, надані покази свідків, вивчивши матеріали цивільної справи, надані сторонами докази, дослідивши їх всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши всі обставини справи, приходить до наступного висновку.
Відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно зі ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
ОСОБА_4 стверджує, що стала проживати однією сім`єю з ОСОБА_5 в АДРЕСА_3 з 03 серпня 2005 року.
Разом з тим, ОСОБА_4 не надано суду жодних належних, достовірних і достатніх доказів, які беззаперечно підтверджують факт роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_3 в період з квітня 1993 року по 22 липня 2004 року.
Факт роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_3 в період з квітня 1993 року по 22 липня 2004 року не підтверджено дослідженими в судовому засіданні доказами та показами допитаних в судовому засіданні свідків, а тому суд приходить до висновку, що у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про встановлення факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу слід відмовити.
Відповідно до 9 ст. 158 ЦПК України у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.
Враховуючи, що в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частку такого майна відмовлено, забезпечення позову у виді арешту на квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано на ОСОБА_5 , який встановлений ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 15 лютого 2021 року у справі № 541/312/21 підлягає скасуванню.
Керуючись ст. ст. 22, 28, 44, 180 КпШС України, ст.72 СК України, ст. 256-257 та 261 ЦК України ст. ст. 2, 4, 5, 7, 10, 12, 13, 76, 89, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України,
УХВАЛИВ:
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання нерухомого майна, квартири АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя, а саме: ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та визнання права власності на 1/2 частку квартири - відмовити.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про встановлення факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу - відмовити.
Скасувати забезпечення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частку такого майна у виді арешту на квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_5 , який встановлений ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 15 лютого 2021 року у справі № 541/312/21.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до п.п. 15 п. 1 Розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Полтавського апеляційного суду через Миргородський міськрайонний суд Полтавської області.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженка с. Зубівка Миргородського району Полтавської області, проживає за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженка с. Зубівка Миргородського району Полтавської області, місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_7 .
Повне судове рішення складено 13.10.2021 року.
Суддя: В. М. Куцин
